Віра і невірство апостола Томи

Cвятий апостол Тома був одним із дванадцяти найближчих учнів Христа. Після Воскресіння і Вознесіння Господа він проповідував Євангеліє на великій території від Палестини аж до Індії. Апостол Тома відомий для багатьох тим, що засумнівався у звістці про Воскресіння Христа. Коли інші апостоли розказали йому, що бачили воскреслого Господа, він відповів, що не повірить у це, поки сам не побачить Христа і не доторкнеться руками до Його ран від цвяхів. Від цього і вийшов відомий вираз: Тома невірний. Так говорять про людей, котрі відказуються вірити достовірній істині.

Проте потрібно сказати, що невіра буває різною, тому потрібно розібратися, якого роду невіра була у Томи. Характерною особливістю цієї невіри було те, що апостол, хоча і засумнівався в Воскресінні, проте цілим серцем і душею хотів, щоби новина, яку принесли апостоли, була правдивою. Тому, коли Христос з’явився йому, він в ту ж хвилину повірив та з великою радістю визнав свою віру, вигукнувши відомі нам слова: «Господь мій і Бог мій!» (Ів. 20,28).

І після цього Тома ціле своє життя присвятив проповіді Євангелії, дійшовши в апостольській благовісті до краю землі, до меж тогочасного світу.


Хоча буває невіра і іншого роду: коли людина, навпаки, цілим серцем, цілою душею не хоче, щоб Євангельська новина виявилася істинною. Така невіра стає майже невиліковною, і тут не допоможуть жодні переконання, жодні докази. Якщо в глибині душі людина заздалегідь не хоче вірити, не хоче приймати Христа, то хоча б і велике чудо здійснилося на її очах, вона все рівно не повірить.

Чому ж людина не хоче вірити, що Євангеліє ? істина? Причини тут можуть бути різні. Часто це відбувається через те, що людині просто не вигідно, щоб Бог існував, адже людина живе грішно та безбожно. Адже, якщо Євангеліє правдиве, то прийдеться відповідати перед Богом за свої гріхи. А якщо Воно неправдиве, то можна і дальше спокійно жити по своїй волі. Тому підсвідомо така людина дуже хоче, щоб Бога не було, і вона починає переконувати в цьому і себе, і інших. І тоді навіть чуда стають безсильними і не переконають людину повірити. Господь наш Ісус Христос під час Свого земного життя здійснив багато чудес, проте релігійна влада Ізраїлю – фарисеї і законники – так і не повірили в Нього. Більш того, вони приймають рішення Його вбити. Уже після цього рішення, в кінці Свого земного життя, Христос здійснює на їхніх очах найбільше чудо – воскрешає померлого Лазаря, який пролежав у гробі чотири дні і уже розклався. Що ж тоді відбувається: чи повірили фарисеї і противники Христа? Зовсім ні, навпаки, вони тепер вирішують убити і Лазаря, щоби через нього не повірили інші люди.

В Євангелії Христос говорить, що Він є світло і кожен, хто робить зло, той ненавидить світло і не йде до світла, щоби не відкрилися його вчинки. Не бажаючи виконувати волю Божу, фарисеї і законники жили своєю волею і тому вперто не приймали Божих посланників.

Спочатку вони відкинули проповідь найбільшого із пророків – Івана Хрестителя. Будучи строгим аскетом, Іван проводив подвижницьке життя в пустині, і ось фарисеї об’явили його фанатиком і біснуватим. Христос йшов вслід за Іваном, і в багато чому поводив Себе по-іншому, Він – не відвертався від народу, спілкувався з різними людьми, розділяв із ними трапезу, був присутнім, наприклад, на весіллі в Кані Галилейській. Проте фарисеї і Його не слухали, звинувативши в протилежному: Він багато їсть, п’є і проводить час з грішними і сумнівними людьми. Господь порівнював не бажаючих вірити фарисеїв з капризними дітьми, котрим нічим неможливо догодити.

Отже, причиною невіри часто стає небажання людини відмовитися від звичайного життя, прагнення жити зі своїми пристрастями і пороками. Немає нічого нового під сонцем: і в наш час є немало людей, які мають такий самий мотив неприйняття Христа – їм просто не вигідно, щоби Він був. Свою невіру ці люди намагаються оправдати або прямим відкиданням Бога, або іншими більш тонкими способами. Прямий атеїзм, який в ХХ столітті тріумфально мандрував по світі, очевидно, уже доживає свій короткий вік, адже атеїстів стає все менше і менше. Проте, якщо хтось перестає бути атеїстом, то це ще не означає, що він обов’язково стане церковною людиною. На жаль, це відбувається зовсім не так, адже в такій людині продовжує діяти той же скритий мотив: якщо я живу без Церкви, то мені все дозволено.

І ось, відмовившись від примітивного атеїзму, люди знаходять інші причини, через які, як їм здається, вони не можуть жити по-християнськи, не можуть прийти в Церкву. Якщо раніше вони говорили: ми не віримо в Бога і тому не ходимо в Церкву, то тепер пояснюють свою позицію по-іншому. В душі, як вони говорять, ми віримо в Бога – ми ось тільки священикам не віримо і тому в Церкву не ходимо. І, щоб виправдати таке своє життя, починають звинувачувати Церкву в видимих і невидимих гріхах, критикувати за будь-що. Подібно до капризних дітей із Євангельської притчі, вони знову і знову знайдуть причини, якими оправдають своє невір’я і неприйняття Церкви.

Віра дається Богом і без Його волі жодна людина не може стати віруючою церковною людиною. «Ніхто не спроможен прийти до Мене, коли Отець, який послав Мене, не приведе його» (Ів. 6,44), – говорить Христос. Але Господь кличе людину не просто так, але тільки якщо бачить в ній прагнення іти за добром, виконувати Його волю.

Тому, хоча віра і є даром Божим, але, чи отримає людина цей дар, чи ні – залежить тільки від неї – від того, наскільки вона готова відказатися від своєї волі заради виконання волі Божої. Ті люди, котрі стараються жити по совісті і робити добро, легко можуть прийти до віри та до церковного життя. Христос є світло, і в Євангелії сказано, що до цього світла ідуть лише ті, хто чинить по-справедливості, тому що їхні вчинки милі Богові. Цим людям сам Господь допомагає отримати істину і стати на спасительний шлях віри.

За матеріалами сайту: “Духовний Дзвін”

Вам також має сподобатись...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Facebook Auto Publish Powered By : XYZScripts.com