Проповідь на четверту неділю Великого Посту

Дорогі у Христі брати та сестри, ось уже позаду нас більша частина Посту. Ми входимо у черговий тиждень Великого посту, котрий все ближче наближає нас до зустрічі із Воскреслим Христом. Проте попереду нас ще так багато праці, покаяння, молитов та сліз.

Тому й не дивно, що сьогодні, у 4 неділю Великого посту, ми згадуємо пам’ять великого подвижника Христової Церкви, преподобного Івана Ліствичника. Він отримав від Бога велику мудрість і сьогодні прагне нею поділитися з кожним із нас.

Преподобний Іван написав величну книгу «Ліствицю», із якої ми можемо черпати і черпати мудрість Божу. В цій книзі він послідовно описав усі наші пристрасті, долаючи які, ми маємо підніматися по драбині до вершини досконалості – нашого Господа та Спасителя.

Наша Церква у час Великого Посту також не полишає християнина на самоті, але провадить цією нелегкою дорогою й подає дуже важливі вказівки, для усвідомлення нашого духовного життя. І найпершою її вказівкою є читання недільних Євангелій, кожне з яких невипадково читається впродовж усього Великого посту.

Сьогоднішнє Євангельське читання розповідає нам про зцілення біснуватого. А недавно ми чули історію про зцілення розслабленого. Для чого Церква подає нам ці євангельські читання? Невже ми з вами такі ж, як ці бідні люди?

Напевно, серед нас не так уже знайдеться багато розслаблених. Надіємося, що серед нас не знайдеться біснуватих. Проте, ці євангельські читання звернені саме до кожного із нас, бо вони показують великі Божі чуда. Господь впродовж усього Свого життя зцілював хворих. І ці Його великі й надзвичайні зцілення показують нам, що за Ісусом йшли сотні, тисячі людей, і кожен із них очікував зцілення. І чимало із них його отримувало.

Ви всі пам’ятаєте недавнє читання про розслабленого, котрого неможливо було занести крізь натовп людей у будинок, де перебував Христос. Тоді його друзі розбирають дах, показуючи цим жестом глибоку віру у Спасителя. А сьогоднішнє євангельське читання оповідає нам про те, як терплячий батько біснуватого юнака просить про те, щоби Ісус врятував його сина. І Христос зцілює його.

Таке зцілення, дорогі у Христі, потрібне кожному із нас. І його ми можемо отримати тільки тоді, коли станемо іншими людьми. Якщо ми по-справжньому повіримо у Христа, якщо ми по-справжньому покаємося у всіх своїх гріхах, тоді ми разом із відпущенням гріхів отримаємо зцілення від наших хвороб, немощів, скорбот, смутку та страху.

У сьогоднішньому євангельському читанні, котре наближає нас до Страсного Тижня, ми чуємо дивовижні слова Спасителя. Він знову перебуває посеред народу. І всі ці люди очікують від Нього допомоги. І знову на очах у всіх Він здійснює чудо: спасає нещасного біснуватого.

Що ж відбулося тоді? І що відбувається тепер, у наш час? люди, як і тоді, так і тепер, ідуть за Христом, бажаючи отримати від Нього зцілення своїх хвороб, немочей, життєвих проблем. Їх багато, їх сотні й тисячі. Те ж саме відбулося і тоді, коли Христос зцілив біснуватого юнака. От тільки сьогоднішнє євангельське читання закінчується дивними словами Ісуса. Христос говорить: «О роде невірний!» (Мр. 9:19). Невже люди, котрі завжди йшли та йдуть за Ним є тим невірним родом? І дальше Ісус продовжує говорити про майбутнє Своє розп’яття та смерть.

Хто Його розіпне? Адже навколо Нього завжди перебувають ті, хто очікує від Нього допомоги; ті, котрі завжди йдуть за Ним; ті, котрі готові впасти ниць перед Ним. І на це питання ми самі повинні дати відповідь.

Христа завжди супроводжували тисячі людей. Одні бажали побачити Його, інші – отримати зцілення. Проте де були всі ці люди, коли Христа засуджували на розп’яття? Куди подівалися всі ці зцілені? Чому нікого із них не було поруч із Христом? І тут ми бачимо найбільшу драму – Ісус уже тоді знав, що усі ці люди відвернуться від Нього. І це продовжується уже так довго.

Люди йшли та ідуть до Бога, щоби отримати від Нього щось бажане. Часи завжди були важкі. Важкими вони були і тоді, коли Спаситель ходив по цій землі, нелегші вони і тепер.

Були війни, епідемії, голод, невиліковні хвороби. Людям було страшно, людям було важко, і всі вони просили Господа про те, щоби Він допоміг їм, врятував їх «від голоду, мору, землетрусу, потопу, вогню, меча, навали іноплемінних і розбрату». Все це було і тоді люди надіялися тільки на Господа. Тоді Ісус приходить у цей світ і дарує те, що вони у Нього випрошували, а вони у найважчий для Христа час відвертаються від Нього, відкидають Його.

Минули тисячоліття, людство навчилося справлятися з багатьма скорботами та бідами. Медицина позбавила людину від багатьох страшних хвороб та епідемій, котрі забирали тисячі життів. Вулицями міст можна без страху ходити, бо у нас з’явилася поліція. А різні соціальні служби допомагають немічним та бідним. Люди навчилися самі боротися із хворобами, навчилися попереджати про землетруси, навчилися боротися із голодом, навчилися забезпечувати себе усіма необхідними земними благами. І так непомітно храми почали пустіти. Адже багатьом людям Бог став непотрібним.

Як тоді, так і тепер тільки деякі люди ідуть до Христа, щоби стати кращими, щоби бути поруч із Ним, щоби допомогти Йому нести Його хрест.

Сьогодні ж ми, дорогі у Христі брати та сестри, задумаймося: навіщо нам іти за Христом? Чого ми очікуємо від Нього? Чи хочемо від Нього тільки щось отримати, нічого не давши Йому? Чи все ж таки ми віднайдемо у собі ту силу, котра здатна випроменити любов до Ісуса, котра здатна розділити з Ним Його хресну дорогу, Його страждання за усіх нас?

У ці дні Великого посту задумаймося над цим. І полюбімо Христа так щиро й ніжно, бо Він перший полюбив нас, віддавши Своє життя за кожного із нас. І будьмо біля Нього у той час, коли усі навколо будуть кричати: Розіпни Його!. Щоби Він не був самотнім, щоби Христос менше страждав, щоби Він побачив нашу віру й любов. Не покидаймо Його ніколи. Амінь.