Проповідь на 9 неділю по Зісланні Святого Духа

«Ти чуєш, що я тобі кажу?», – скільки разів можна було почути ці слова в агресії, злобі, жорстокості. Здається, людина стоїть поруч, а хтось її кричить: «Чи ти чуєш мене?».

«Слухай, Ізраїлю, Я Господь Бог твій» – це одна із перших заповідей послуху, котру Господь очікує від Свого народу. Це одна із перших заповідей, котру Господь очікує від кожного із нас. Так важливо є почути, але почути не лише вухами, а почути серцем. Для того, щоби почути Бога потрібно втихомирити своє життя, бо Господь промовляє до нас у тихесенькому, лагідному вітерці. Його Слова ніжно проникають у нас, прагнуть знайти оселю в нашому серці, падають, як весняний повільний дощик, який своїми краплями зрошує землю, яка потім дасть щедрий врожай.

І нам так важливо почути ці слова любові, бо вони скеровані до кожного із нас. Господь очікує від кожного із нас відповіді на Його безкінечну любов. Він прагне, щоби усі ми були відповідальними у своєму житті. Бо так часто буває, що ми чуємо Слово Боже, але воно не ранить нас, не проникає у наші серця, бо ми й надалі залишаємося байдужими й закритими на нього.

Тому Господь і далі говорить до Свого народу. Нам же Його так важко почути у хаосі нашого світу. Для цього слід зробити пустиню, де ми б були наодинці із Богом. Чи пам’ятаєте, дорогі у Христі брати та сестри, той час, коли ми писали один одному листи. В цих листах відчувалося те, що інша людина прагне сказати, прагне відкрити й передати. В них відчувався трепет, переживання, смуток й любов. Тепер ми втратили таке відчуття. Ми дуже часто живемо у хаосі слів. Ми пишемо багато слів, але ми, водночас, втрачаємо відповідальність за наші слова. Ми навіть навчилися розкидатися словами. І зовсім не несемо відповідальності за проказане нами слово.

Господь продовжує щодня писати нам Свої листи. Він похиляється над ними, як Автор нашого життя, й пише кожному із нас. І це Його Слово має проникати у нас, має перемінити нас.

Сьогодні ми бачимо, що Ісус іде молитися. Іде молитися за кожного із нас. Іде молитися Своїх учнів. Іде молитися, щоби зустрітися зі Своїм Отцем. Він прагне перебувати у цій любові. Ісус Христос також спонукає кожного із нас, щоби ми не переставали шукати цю любов, щоби ми шукали зустрічі із Богом. І тут ми бачимо таку велику різницю: Ісус, Котрий перебуває з Отцем, Котрий перебуває з любові і учні, котрі залишили Ісуса Христа. Лише одна ніч у темряві. Лише одна ніч без Бога, одна ніч без Ісуса Христа. А скільки вона може навести паніки, скільки може навести страху? Учні навіть забули, що вони вірили в Ісуса, що вони бачили так багато чудес, що чули Його науку. Вони забули про Ісуса Христа. Натомість човен кидало хвилями.

Таким є і наше життя. Коли у ньому немає Господа, воно постійно бушує, вирує, його постійно оточують величезні хвилі. Воно постійно перебуває у бурі, у ньому постійно відбуваються урагани.

І тут Ісус Христос приходить до учнів. Приходить до кожного із нас. Приходить, тоді, коли не вщухають бурі нашого життя. Приходить і стає надією нашого життя й воскресіння до нового, оновленого життя, але вже із Ним. Господь крокує по бурхливому морю, показуючи усім нам, що тільки Він панує над світом і тільки Йому підвладні всі стихії природи. «Він небеса нап’яв. Сам Він; Він ходить по морських висотах» (Йов. 9:8-9).

Наше життя також простягається через бурхливе море. Наша стежка веде через великі води. І слідів наших не видно. І ми губимося, потопаємо. Тільки Господь вільно ходить по бурі нашого життя. Він приходить до кожного із нас. Приходить так, як прийшов і до Своїх учнів. І що ми чуємо від них? «То привид! – заговорили і з переляку закричали» (Мт. 14:26).

Коли ж Ісус наближається до кожного із нас, то чи ми впізнаємо Його? Його учні не впізнали Його, вони кричали, що то привид. І тут ми чуємо такі солодкі слова: «Будьте спокійні – це Я, не бійтеся!» (Мт. 14:27). Скільки разів у нашому житті є буря? Скільки разів у нашому житті є переживання? Скільки разів нам здається, що ми самотні й нікому непотрібно? Зупинімося, заспокоїмося, щоби почути і впізнати цей голос. Голос, який так ніжно й тихо говорить: «Заспокійся, це – Я! Не бійся. Я є завжди поруч. Я тебе ніколи не залишу».

І тут говорить Петро. Він якось та й мусів відрізнятися від інших, не хотів бути такі, як усі. Його слова відомі нам: «Господи, коли це Ти, вели мені прийти по воді до Тебе! – Іди! – сказав Ісус» (Мт. 14:28-29). І він ступає. Ступає по морських хвилях, ступає по них, як по палестинській землі. Але йому вистачило тільки трішки засумніватися, тоді він починає тонути.

Нам не відомо, як заввишки були ці хвилі. Саме озеро мало до тридцяти метрів глибини. Можливо, це була хвиля більша, за самого Петра. Можливо, тут кожен із нам би засумнівався, як би ця хвиля наближалася до нас. Апостол Петро йшов по воді, поки його погляд був на Ісусі Христі, щойно перевівши свій погляд з Ісуса Христа, почав сумніватися й тонути.

Так буває і в нашому житті – ми починаємо сумніватися. Так буває і в нашому житті – ми починаємо тонути. Проте нам потрібно не переставати волати: «Господи, рятуй!». І тут ми чуємо такі слова: «Маловіре, чого засумнівався?» (Мт. 14:31). Чи ці слова звернені тільки до одного Петра? Ні, вони звернені до кожного із нас. Бо ми сумніваємося досить часто, можна сказати – завжди. Ми сумніваємося у багатьох випадках нашого життя. Скільки разів ми прагнемо відмовитися від Самого Ісуса Христа, скільки разів не бажаємо йти за Ним. Скільки разів починаємо тонути. Скільки разів кайдани гріхів починають тягнути нас у саму безодню. Проте відразу починаймо кричати: «Господи, рятуй! Господи, без Тебе не зможу!». І тут Ісус Христос відразу простягне Свою руку. Рука Ісуса Христа є постійно протягнутою у нашу сторону. Що ж ми зробимо із цією рукою? Чи прийму її та спасуся? Чи відкину й продовжу дальше тонути у безвиході свого життя? «Господи, рятуй! Господи, без Тебе не зможу! Господи, спаси мене, бо гину!». Амінь.

Хображення ілюстартивне– Pixabay

Вам також має сподобатись...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *