Проповідь на Сиропусну неділю

Дорогі брати і сестри, коли мандрівник починає підніматися на гору, то він розраховує тільки на свої власні сили, знаючи про те, що підйом буде тяжким, він бере з собою тільки найнеобхідніше. Все інше він залишає біля підніжжя гори. Ми сьогодні із вами також стоїмо біля підніжжя гори. Протягом Великого Посту нам потрібно буде піднятися на гору чеснот, на гору, звідки ми зможемо побачити Бога, на гору духовного життя.

Сьогодні наша Свята Церква закликає всіх нас скинути зайвий тягар, не брати його з собою на вершину. Зайвий тягар нашої неприязні та байдужості, жорстокості та ненависті, непрощення та кривд, бо в Царство Небесне «не ввійде ніщо нечисте…» (Одк. 21:27).

Церква сьогодні пропонує нам подумати та пригадати всіх тих, з ким ми до цього часу ще не примирилися. Вона дає нам час і можливість заново, з чистого аркуша, розпочати шлях очищення душі, закласти правильну основу та правильний фундамент для Посту.

Святі Отці навчають нас, що ми можемо здійснити тисячу добрих діл, але, якщо є хоча б одна людина, з якою ми не примирилися, то саме через цю неприязнь всі наші вчинки знецінюються і зовсім стають безвартісними перед Богом. Ми повинні зрозуміти, яким великим є дар примирення та всепрощення, тому що Господь прощає нам набагато більше, аніж просить, щоби ми прощали інших людей: наших рідних та близьких, тих людей, котрі перебувають поруч із нами.

Наша Свята Церква відправляється в плавання Великого Посту, щоби досягнути тихої пристані – празника Христового Воскресіння. Для цього ми повинні зустріти цей празник з обновленим тілом та душею, розумом та серцем, щоби із земних ми стали небесними, щоби із тлінних стали нетлінними, щоби із люблячих світу ми стали боголюбивими, щоби із тілесних ми стали духовними. Саме до такої переміни нас закликає Великий піст.

Адже піст – це ще одна можливість, ще одне прагнення очистити наші серця. Проте для цього нам потрібно чимало докласти зусиль. Нам буде потрібен піт, смирення, велика праця над собою. Піст повинен нас надихнути, розбудити нашу душу. Адже це час духовного натхнення та оновлення, час покаяння та боротьби, час віднайдення Бога на шляху смирення та любові. Піст – це спроба кожного із нас перемогти щось похмуре в нашому серці, те, що перешкоджає нам рухатися до Христа. В нашій душі, в нашому серці обов’язково повинна відбутися ця переміна. Ми повинна прагнути перемінити свою душу, направити її до добра та молитви, співчуття та милосердя, любові та всепрощення.

Ми повинні розпочати шлях Великого Посту, згадуючи свою невірність: невірність Богу, невірність Церкві, невірність один одному, невірність тим людям, котрі любили і люблять нас і котрих ми так часто зраджували, так часто не помічали. Пам’ятаючи про цю нашу невірність, ми повинні підтримувати один одного. Підтримувати так, як підтримували один одного ізраїльський народ, коли виходив із Єгипту в Обіцяну землю: сильні несли на своїх плечах старих, ранених скріплювали,  хворих підтримували, дітей несли на руках, міцних закликали на допомогу, дбаючи, щоби ніхто не залишився в цьому гріховному полоні. Так і ми повинні пам’ятати, що ми спасаємося не поодинці – ми спасаємося всі разом. Ми із вами складаємо Христову Церкву. Проте гріх однієї людини лягає важким тягарем на всю Церкву, а праведність та святість однієї людини – освячує всю Церкву.

Вже з завтрашнього дня в нашому Храмі буде все по-іншому: будуть інші облачення, інше богослужіння, інші великопісні піснеспіви та молитви, буде інша їжа на наших столах, а все це задля того, щоби ми самі стали іншими, щоби ми стали Божими дітьми, дітьми Бога Любові. Наша Свята Церква йде нам назустріч, занурюючи нас в атмосферу молитви, атмосферу посту, коли Божественна благодать через ці довгі великопісні, наповнені покаянням та сокрушенням молитви, буде проникати в наші серця, оновлюючи та преображаючи їх.

 Тому нам потрібно, вступаючи на шлях Великого Посту, глянути на себе, глянути на один одного і примиритися.

Господи, прости! Прости всіх, хто нас образив. Ми просимо прощення в тих людей, котрі зібралися в нашому Храмі. Більша частина – це наші близькі та рідні, ті, котрих ми любимо, з котрими ми знайомі, перед котрими ми може з легкістю промовити це наскільки важке слово: «Прости».

Проте нам слід подумати і про тих людей, котрих зараз немає поруч. Про тих, котрі вже відійшли у вічність чи про тих, котрі далекі від Церкви, котрі колись нас ранили, котрі зробили нам якесь зло. І про тих людей, котрих ми ранили, котрим ми зробили щось погане словом чи ділом. Саме у цих людей ми повинні просити прощення, благословення та молитов і в жодному разі не стараймося себе оправдати.

І коли це буде щиро, від усієї душі, це стане запорукою благословення, запорукою Божої допомоги, запорукою того, що ми готові до виправлення. Якщо ж ми готові простити, то Бог тоді з нами, а ми – з Богом.

Вам також має сподобатись...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Facebook Auto Publish Powered By : XYZScripts.com