Проповідь на 30-ту неділю після П’ятдесятниці
У 30-ту неділю після П’ятдесятниці ми чуємо євангельську розповідь, котра пояснює нам, як ми можемо осягнути спасіння, як досягнути одності з Богом.
До Ісуса Христа підходить один юнак і запитує: «Учителю добрий, що мені робити, щоб успадкувати життя вічне?» (Лк. 18:18). Цей юнак бачить у Христі великого вчителя мудрості. Бачить чергового вчителя моральності, яких на той час було багато. Він не знає, він не бачить, бо його серце ще не відкрилося до прийняття Ісуса, як Месії, що Христос не просто черговий вчитель моральності та праведного життя, а істинний та правдивий Бог. тому й не дивно, що Ісус відповідає йому: «Чому мене звеш добрим? Ніхто не добрий, хіба один Бог» (Лк. 18:19).
Цими словами Христос відкриває усім нам, що спасіння можливе тільки у Бозі, що жодна людська організація, жоден устрій та спосіб життя, жодне людське навчання, жодні людські сили й намагання не зможуть визволити людину від гріха. Жодними людськими шляхами неможливо прийти до вічного життя. Життя вічне можна отримати тільки від Бога.
І дальше Христос продовжує: «А, якщо хочеш мати вічне життя, то зберігай заповіді. Ти заповіді знаєш: не чужолож, не вбивай, не кради, не свідкуй ложно, шануй батька і матір» (Лк. 18:20). Ці заповіді Божі дані людині ще до приходу Ісуса на землю, вони вчать людину іти Божим шляхом. Вони відомі всім: не чужолож, не вбивай, не кради, не свідкуй ложно, шануй батька і матір, люби ближнього свого як себе самого. Вони були відомі і цьому юнаку, бо він відразу відповідає: «Все це я зберіг змалку» (Лк. 18:21), показуючи наскільки він є святим та праведним, бо вже з самого свого дитинства не порушив жодну із заповідей.
Ось тут, дорогі брати та сестри, нам потрібно звернути увагу й задуматися про можливе засліплення, коли людина думає, що є святою та праведною. Це найбільш небезпечний стан душі – адже тоді людині здається, що вона все виконує, все робить правильно, що вона є доброю, що нічого поганого нікому не робить, що вона практично є безгрішною. Це ж саме бачив у собі цей юнак, тому так гордо та самонадіяно відповідає Ісусу. І знову у відповідь чує: «Одного ще тобі бракує: продай усе, що маєш, і роздай бідним, і будеш мати скарб на небі; тоді приходь іди слідом за мною» (Лк. 18:22).
І ось тут цей юнак зовсім не зрадів Христовим словам, а, навпаки, вельми засмутився і відійшов від Ісуса. Чому він так зробив? Христос відкриває йому очі і вказує на його гордість, самонадіяність, засліпленість. Юнак думав, що є святим та праведним, що він так близько наблизився до Бога, що вже не потрібно докладати жодних зусиль. Коли ж Сам Христос, істинний та правдивий Бог, пропонує йому іти за Ним, відкинувши всі земні багатства й блага, цей юнак не бачить перед собою Бога, його очі засліплені, він вельми засмучений. Його серце наскільки прикипіло до самого себе, до своєї самовпевненості, до своєї святості й праведності, до тих земних багатств, що він навіть і не задумується про небесні блага й багатства. Засмучений відходить від Христа.
Дорогі брати і сестри, ця євангельська розповідь звернена до усіх нас. Це з нами, як із цим юнаком, спілкується Господь. Це Він до нас звертається із таким запитанням, щоби ми із вами не загрузли в своїй гордості, в своїй самовпевненості, в своїй викривленій святості та праведності, щоби ми не сказали собі: «Ми все це давно виконали, ми все це давно зробили, ми чудово живемо за Христовим заповідями». Ми можемо сказати, подібно до цього юнака: «Я ж нікого не вбивав», і тут Господь відразу поспішає із відповіддю: «Якщо хтось гнівається на брата свого даремно, вже вбиває його в серці своєму». І тоді ми згадуємо скільки раз даремно гнівалися на свого ближнього, скільки раз обмовляли, ображали, очорнювали, лицемірили. Візьмімо будь-яку із заповідей і тоді ми зрозуміємо, що є такими далекими від досконалості.
Господь вказує нам, що ми є такими далекими від праведності й святості, що нам потрібно ще так багато старатися, так багато докладати зусиль на шляху до Нього. Великі святі, котрі перебували як день, так і ніч на молитві, котрі трудилися в подвизі поста, добрих справ, милосерді, милостині, говорили про себе: «Ми є найбільшими грішниками». Чуючи ці слова, ми можемо разом із Христовими учнями запитати: «Хто ж тоді може спастися?» (Лк. 18:26). Адже, глянувши на себе, ми розуміємо, що не так вже й далеко відійшли від цього юнака; нам, як і йому, дуже тяжко є відмовитися від того, чим ми володіємо, тяжко відкинути себе і піти за Христом.
Учні запитали «Хто ж тоді може спастися?» (Лк. 18:26). І Господь дає їм дуже важливу відповідь, котра для нас є такою радісною та оживляючою: «Неможливе в людей – можливе в Бога» (Лк. 18:27). Наші людські сили занадто мізерні, щоби ми могли відмовитися від усього і, не вагаючись піти за Христом, щоби могли покинути усе й жити тільки Христом. Нам це неможливо, нам це не під силу. Але, те, що неможливо у людей є можливим у Бога. А Бог так прагне усіх нас спасти, що, не вагаючись приходить у цей світ і віддає Своє життя за кожного із нас. Він прийшов, щоби нас спасти, Він заснував Свою святу Церкву, щоби нас підкріпляти й спасати.
Єдине, що нам потрібно робити – це іти за Христом, нашим Спасителем, іти в Його святу Церкву, котра є кораблем нашого із вами спасіння, котра провадить нас земним життям, від колиски й до гробу, до вічного небесного життя. І пам’ятати слова Христа: «Неможливе в людей – можливе в Бога» (Лк. 18:27).
