Проповідь на 21-шу неділю після П’ятдесятниці
Дорогі у Христі брати і сестри, під час євангельського читання ми із вами чули притчу, яка відома усім нам: притча про сівача. І вийшов сівач сіяти… Сумна притча про те, як Божі зусилля розбиваються об людську байдужість, жорстокість та впертість. Божественний Сівач сіє у наших серцях Своє Слово, а людина не готова сприйняти та зростити це Його Слово.
І вийшов сівач сіяти… Одне зерно впало край дороги, друге – на кам’янистий ґрунт, ще інше – між тернину. Скільки таких зерен пропало марно! Скільки було заглушено бур’яном, скільки залишилося без коріння, скільки птахи повидзьобували, скільки засохло! І тільки одне виросло на добрій землі та дало плід. Для того, щоби Слово Боже проросло й дало плід, воно має упасти на доглянуту землю. Якою б великою не була Його сила, якою б великою не була Його спасаюча благодать, якщо ми із вами наше серце, нашу душу, все наше життя не будемо підготовляти для прийняття цього великого дару, то все буде марним і безплідним.
Якщо ми оглянемося навколо себе, то побачимо, що усі ми різні, і серця у нас такі різні, і що для правильного росту цього Божественного зерна нам потрібно відповідна підготовка нашого серця, душі та життя. Хтось може подумати, що саме його серце готове до прийняття Божественного Слова. Хтось подумає, що вже зростив це Слово у собі, прийняв, виплекав Його. А хтось зігне голову, бо розуміє, що найменша ревізія душі, серця й життя, покаже їхній плачевний стан. Адже наше людське серце не має однорідної структури. Більша його частина – кам’яна, хоча і трапляються частини чорнозему, але й ті засіяні бур’янами. І нам неможливо спастися, коли одне зерно Божого Слова виросте й дасть плоди, а інше – загине. Бо на тому місці, де зерно пропаде, там дуже швидко виросте бур’ян із міцним корінням, який погубить усю добру землю, усі наші зусилля та прагнення досягнути великого вражаю.
Міцною кам’яною корою вкрите наше серце там, де Слово Боже потребує інших плодів. Нам не вдається любити своїх ворогів так, як цього хоче Спаситель. Ми навіть не можемо не те, що любити своїх ворогів, ми навіть не можемо любити своїх рідних та близьких, проявляючи до них свою повагу та відданість.
Міцною кам’яною корою вкрите наше серце там, де потрібно проявити свою віру. Ніби і проросли у нас зерна віри, але навколо так багато бур’яну сумнівів, страхів, переживань, помислів й думок. І так міцно вони проросли у нас, і так важко їх викорчуватися й позбутися назавжди. Руйнівні помисли з шаленою швидкістю проносяться над городом нашої душі, змітаючи родючий шар ґрунту. Мороз сердешної закам’янілості та байдужості вбиває слова молитви. А там, із глибини душі, проростає і наша гордість, самолюбство, егоїзм.
І що нам робити, як позбутися кам’яного безплідного ґрунту? Нам потрібно поливати це Слово сльозами покаяння, але де нам взяти ці сльози? Бог Сам допоможе нам у цьому, коли ми будемо Його просити, щиро й смиренно.
Апостоли, як і ми, також запитували Христа: «Хто ж тоді може бути спасенний? Ісус глянув на них пильно й мовив: «У людей це неможливо, Богові – все можливо» (Мт. 19:25-26). У Господі все можливо, бо що ми можемо без Нього, тільки як грішити.
Сьогодні, дорогі у Христі, ми маємо перед собою приклад людини, котра підготувала своє серце, душу та життя до прийняття Божого Слова. І віддалася Богові цілковито, присвятивши Йому все своє життя. Мова йде про нашого українського святого, мученика за віру, який не схилив своєї голови перед кривавим молохом комуністичного терору. Це славний син Закарпаття – священномученик єпископ Теодора (Ромжі), який народився 14 квітня 1911 року в сім’ї службовця у с. Великий Бичків Рахівського району. Святіший Отець призначає Теодора Ромжу на вакантний єпископський престіл, а вже 24 вересня 1944 року відбувається його хіротонія.
Нелегкий тягар спочив на плечах молодого владики. Адже саме в ці дні Закарпаття з рук фашистських окупантів перейшло під командування радянської влади. Радянські війська продовжували бути визволителями зовсім недовго. Вже незабаром розпочався масовий наступ на Греко-Католицьку Церкву Закарпаття. Єпископ, як і чимало наших блаженних мучеників, не зраджує свою віру, тому й отримує вирок: єпископ повинен був померти!
Рукою молодої дівчини диявол смертельно жалить владику, отрута миттєво робить свою справу, 1 листопада життя Преосвященного обривається. Але не в муках, а з блаженною посмішкою на устах, не зі стиснутими від відчаю чи ненависті кулаками, а з обвитими вервичкою пальцями – таким був його відхід до Господа.
Під час пастирського візиту Святішого Отця Івана Павла II в Україну було беатифіковано українських новомучеників. Празник священномученика єпископа Теодора Ромжі призначено святкувати 1 листопада.
Дорогі у Христі, вийшов сівач сіяти. І зерно, котре впало на добру землю, зійшло і дало гарний плід. Бажаю усім нам зростити у своєму серці, душі й життя це Боже Слово, щоби, ставши перед справедливим Суддею, нам не було соромно похвалитися своїм плодом віри, надії, любові. Амінь.
Зображення ілюстартивне: Pixabay
