П’ЯТА ЗАПОВІДЬ: Не вбивай

Пригадую собі приголомшуючий лист жінки, яка не могла повірити у те, що свідомо і добровільно вирішила вбити свою ще не народжену дитину. «Адже я завжди відчувала таку відразу до вбивства, що навіть павуків виносила в садок, аби їх не вбивати». На жаль, у хвилини слабкості людина здатна вчинити щось таке, що суперечить їй самій і її, здавалось би, непорушним принципам.

Йдеться про надзвичайно важливу річ. Протягом однієї години слабкості може статися щось непоправне, таке, що пізніше кидатиме свою жахливу тінь на ціле життя. Не варто бути занадто певним своїх уставлених поглядів. Нехай остаточним захистом від зневаження святості людського життя будуть для нас світло та міць Божа.

Знання про те, як легко людині – під впливом драматичних, а навіть і не драматичних обставин – піддати сумніву абсолютну цінність людського життя, нехай спонукає нас до дієвого виходу назустріч тим, кого спіткали випробування. «Блаженні милостиві, бо помилуванні вони будуть». Іноді доволі теплого, доброго, зичливого слова, щоб ефективно утримати людину від замаху на життя власної дитини.

Але послідовність наших поглядів на цю тему є також річчю першорядного значення. Багатьох тяжких злочинів проти людського життя можна було б уникнути, якби ті, хто їх чинить, повністю усвідомлювали собі, на що відважуються. До того ж потрібно знати про те, що ті важкі ситуації, які ми часом намагаємося вирішити шляхом  послаблення принципу «Не вбивай», вимагають просто збільшення любові до ближнього.

Колись мені випала можливість брати участь у дискусії медиків на тему евтаназії. Всі учасники одностайно визнали, що життя людське є святе. Однак хтось поставив драматичне запитання: «А що ж робити, коли невиліковно хвора і тяжко страждаюча людина сама просить лікаря або сестру дати їй смертоносний засіб?» Тоді слово взяла пані, котра була співзасновницею притулку для вмираючих і кілька років працювала там медсестрою. Вона сказала приблизно так: «Справді, час від часу якийсь пацієнт просить мене вкоротити йому віку. Однак я ніколи не намагаюся відповідати, що цього робити не можна, бо людське життя є святе, або що сенс нашого життя є завжди більшим, ніж ми собі усвідомлюємо. Тоді я просто питаю: «А що знову сталося?» Завжди виявляється, що приводом до цього є якийсь прикрий інцидент. В усякому разі я переконалась, що найпростішою і найефективнішою відповіддю на такі прохання є звичайне збільшення піклування і доброзичливості стосовно до таких пацієнтів».

Дуже поганий порадник у справах людського життя є драматизування ситуацій, які самі по собі є тяжкими. Якщо повинна народитися небажана дитина, візьмімо перший-ліпший приклад такого драматизування, режисером якого є, певно, сам князь темряви, тоді говорять: чи не краще було б навіть для цієї дитини, щоб вона взагалі не народилися? Або якщо існує поважне припущення, чи навіть впевненість, що народиться неповноцінна дитина, то позбавлення життя такої дитини деякі люди ладні вважати мало не за милосердний  учинок стосовно неї самої та її батьків. І хіба лише погана пам’ять про гітлерівські часи стримує від того, щоб зробити усі висновки з такої позиції.

Отже, нехай основою наших поглядів на ці речі буде чітке переконання, що людську істоту – в кожнім разі істоту, яка не є небезпечним для оточення злочинцем – не можна вбивати ніколи, абсолютно ніколи. Цього принципу всі ми повинні дотримуватися, незалежно від того, чи допомагають нам інші чи ні, чи нас покинули напризволяще. Бездушність суспільства – навіть коли вона взиває про помсту до неба – ніколи не може виправити мого гріха, а особливо гріха проти людського життя. Навіть якби мені  довелося опинитися у суспільстві аж такому бездушному, що воно здатне позбутися неповноцінних дітей, то замах на життя такої дитини – і до її народження теж – та повне пихи проголошування, буцімто її життя не мало б сенсу, є чимось страшним, чого абсолютно ніколи не повинно статися. Ця проблема набула сьогодні нової актуальності з огляду на розвиток пренатальної діагностики. Інструкція Апостольської Столиці в цій справі, видана 22 лютого 1987 року, категорично нагадує, що можливість дізнатися, що дитина народиться неповноцінною, ні в якому разі не дає нам права позбавляти її життя. «Отже, жінка, яка вдалася до пренатальної діагностики із рішучим наміром перервати вагітність у разі, якщо в результаті обстеження було виявлено якусь деформацію або аномалію, допустилася б аморального вчинку. Так само аморально чинили б чоловік, родина або хтось інший, якби радили вагітній жінці чи примушували її до пренатальних обстежень з метою можливого переривання вагітності. А також і фахівець, який, проводячи обстеження чи подаючи їх висновки, свідомо причинився б до встановлення  або зміцнення зв’язку між пренатальним обстеженням і перериванням вагітності, був би відповідальний за аморальну співпрацю».

Підкреслюємо, що обов’язковим є строго виконувати заповідь «Не вбивай» незалежно від того, чи суспільна атмосфера є сприятливою для життя і чи можемо ми у важких ситуаціях розраховувати на допомогу ближнього або суспільних установ. Але зрозуміло, що до кола наших обов’язків, які випливають із заповіді, належать так само сприяння побудові суспільних структур, які служили б захисту людського життя, а також моральна та матеріальна допомога людям, яким у даний момент важко залишитися вірним цій заповіді.

Ось, наприклад, кілька запитань, за допомогою яких можна перевірити себе, чи я виконую ці обов’язки і наскільки: чи намагаюся я реагувати, коли в моїй присутності хтось висловлюється на тему абортів, ображаючи святість людського життя? Чи вмію довести глибоку не людяність таких понять, як, приміром, «небажана дитина» чи «лікарські рекомендації про переривання вагітності»? Якщо я довідався, що якійсь конкретній жінці важко прийняти свою вагітність, то чи намагаюся їй якось допомогти, чи стараюся вберегти її принаймні від найгіршого? Чи стосується мене взагалі те, що гріхи проти початого життя становлять у нас велику суспільну проблему? Чи я знаю адресу якоїсь установи або групи людей доброї волі, що надають підтримку вагітним жінкам, котрі цього потребують? А може я повинен приєднатися до такої групи? Чи я переконаний у тому, що ніякі обставини не годні знищити недоторканість початого людського життя і що в цій царині також мета ніколи не виправдовує засобів? Якщо ми справді опікуємося добром для іншої людини, то Господь Бог наділяє нашу любов наче якоюсь всемогутністю. Бо любов не тільки зуміє помітити те, чого без неї ми здебільшого не бачимо. В ситуації, коли ближній вже безнадійно налаштований на зле, любов зуміє знайти спосіб, щоб повернути його з цієї дороги. Не одна людина, яка у хвилини відчаю почала шукати втіхи у пляшці, була врятована від пияцтва тільки тому, що знайшовся хтось, хто помітив її горе і прошепотів їй кілька підбадьорливих слів. Бо іноді достатньо кількох слів, щоб порятувати людину. Я знаю конкретний випадок, коли непереборна ворожість матері до своєї ненародженої дитини була переможена завдяки тому, що хтось подарував їй пару дитячих черевичків. Це відкрило їй очі на той факт, що її дитина вже живе, а її ніжки повинні тільки трішки підрости, щоб черевички прийшлися до ноги.

Людське життя є абсолютною цінністю, але це не найвища цінність. Тому що є речі цінніші від життя. Абсолютною цінністю є воно тому, що є життям особи, а отже не повинно бути предметом розрахунків та маніпуляцій, яким підлягають матеріальні цінності. Однак існують цінності більші, ніж життя, такі як віра в Христа, людська свобода, гідність тощо. Така ієрархія цінностей лежить в основі християнського віровчення про мучеництво. «Не лякайтеся тих, хто тіло вбиває, а душі вбити не може; але бійтеся більш того, хто може й душу, і тіло вам занапастити в геєні» (Мт. 10, 28). Мале мучеництво, якщо людина, захищаючи найбільші людські цінності, жертвує своїм спокоєм, ризикує своїм суспільним чи матеріальним становищем, називаємо звичайно громадською відвагою.

Коли ж людині дозволено – або запитаймо рішуче: коли людина зобов’язана – ризикувати своїм життям заради цих найбільших цінностей? Щоб однозначно відповісти на це запитання, потрібно спочатку з’ясувати, чим відрізняється зло, яке ми чинимо, від зла, якого ми зазнаємо. Ці два види зла навіть не можливо порівняти між собою. Оскільки зло, яке чиню я, спустошує мою душу, позбавляє мене вічного життя. Натомість зло, якого я зазнаю, навіть якщо й завдає дошкульного болю, навіть коли вбиває моє тіло, є тільки відносним злом – аби лише людина під його натиском сама не починала чинити злого.

Отже, відповідь на поставлене вище питання християнська етика формулює з усією ясністю: немає таких обставин, за яких варто було б і за яких нам дозволено було б чинити зло. Краще зазнавати якогось зла, хоча б навіть найгіршого, ніж чинити зло. Це звучить досить бундючно, але очевидність цього твердження випливає з нашого прагнення вірити в Бога насправді. Незважаючи на те, що у нашому світі гріх має багато прав, цей світ є Божим і тому не може так статися, що я опинюся в ситуації, в якій був би змушений чинити зло. Звичайно, можлива ситуація, коли мене силуватимуть чинити зло, коли буде здаватися, що зло є практично єдиним шляхом порятунку. Однак я вірю, що коли Бог дозволить , аби мене спіткала така ситуація, то одночасно дасть мені силу, щоб я шукав порятунку у чиненні зла.

Власне, це є основою християнського вчення про мучеництво. Якщо людина залишається вірною добру і за несприятливих обставин, то вона не тільки рятує свою душу, а ще й тим самим служить суспільству, причому значення цього служіння неоціненне. Прикрості та приниження, якими за цю позицію було заплачено, є в буквальному значенні стражданнями на користь інших. Бо ніщо більшою мірою не викриває внутрішньої слабкості зла, сили якого так легко злякатися, ніж позиція послідовної відмови від будь-яких домовленостей із ним.

Перший зразок такої постави залишив нам, звичайно ж, Ісус Христос, який «коли був лихословлений, Він не лихословив взаємно, а коли Він страждав, не погрожував, але передав Тому, Хто судить справедливо. Він тілом Своїм Сам підніс гріхи наші на дерево, щоб ми вмерли для гріхів та для праведності жили» (1 Пт. 2, 23-24). Це і є вершина того морального простору, на який нам вказує заповідь «Не вбивай». «Ніхто більшої любови не має над ту, як хто душу свою поклав би за друзів своїх» (Ів. 15, 13).

Та істина, що людське життя є цінність найвища, хоча й є абсолютна, являє собою теоретичну передумову, на підставі якої традиційна християнська етика виправдовувала кару смерті та боротьбу за волю вітчизни. Логіка цієї етики – етики, котра проголошує, що кожна людина є особистістю, а її життя є абсолютною вартістю – спрямована на те, щоб зробити максимально непотрібним пролиття крові і взагалі вживання сили у боротьбі за великі суспільні цінності.

Отже, для того, щоб наш протест проти смертної кари не був проявом суспільної наївності чи навіть безтурботності, ми повинні присвятити більше суспільної уваги та енергії кільком наступним завданням: як висушувати джерела злочину? Як перемагати той вид фаталізму, який наказує нам передчасно опускати руки в ставленні до людей в той чи інший спосіб здеморалізованих (йдеться лише про злочинців) і вважати їх за людей втрачених? Звичайно, краще ізолюватися від прокажених, ніж дозволити їм розносити заразу. Але Христос учив нас третьої постави: Він з любов’ю нахилявся над прокаженими і зцілював їх. Що це конкретно означає для нас? Це дуже важке запитання. Але ми не наблизимося до його розв’язання, якщо поставимо його собі тільки теоретично.

Хто має вуха, нехай почує.

Погляньмо ще в тому напрямку, який для роздумів про цю заповідь вказав Господь Христос. «Ви чули, що було стародавнім наказане: «Не вбивай, а хто вб’є, підпадає він судові». А Я вам кажу, що кожен, хто гнівається на брата свого, підпадає вже судові» (Мт. 5, 21). Крапку над «і» поставив апостол Іван: «Кожен, хто ненавидить брата свого, той душогуб. А ви знаєте, що жоден душогуб не має вічного життя, що в нім перебувало б» (1 Ів. 3, 15). Наші серця закам’янілі, і тому спочатку прослідкуйте істинність цього вчення на прикладі чужих гріхів. Зигмунт Красінський писав про різних професорів та публіцистів, чиї знадоби – чорнило й друкарська фарба, але результат їхньої писанини – море крові. Він мав на увазі людей, котрі проголошують ненависть до цілих народів та суспільних груп або хочуть досягти соціальної справедливості без огляду на те, яких при цьому буде завдано кривд. На жаль, Красінський виявився справжнім пророком – справді, сталося так, як він писав.

А деякі з тих професорів були людьми дуже лагідними, вони особисто навіть і курки не зарізали б. На жаль, вони навчали ненависті та презирства до євреїв та слов’ян, проголошуючи теорію про позитивну роль воєн в історії прогресу, обманливо підносили німецький народ або якусь суспільну групу до рангу авангарду суспільства і т.п. А тисячі інших людей підхоплювали ці божевільні ідеї й передавали їх далі.

Істина слів Христа є очевидна: якщо ми не хочемо стати співучасниками злочинів, які можуть статися й аж через кілька поколінь, то повинні викинути із свого серця всіляку ненависть та зневагу. Навіть на кривду не годиться відповідати ненавистю. Коли Христовий учень зазнає кривди, то він зробить все для того, щоб і далі чинити добро. Й отак-от він свідчитиме про милосердя як щодо себе самого, так і щодо кривдника, якого він збереже ще від одного гріха, не дозволяючи йому збочити з Божої дороги. Кривда, якої зазнає учень Христа, будить у нім радше смуток, аніж ненависть, і то смуток активний, який шукає змоги допомогти кривдникові схаменутися й навернутися.

А поготів потрібно перевіряти, чи немає в нас безпричинної ненависті – до людей, котрі ніколи нас не скривдили, але єдиною провиною яких є те, що вони належать до народу або соціальної групи, представники яких колись скривдили нас. На жаль, ненависть завжди є насінням смерті.

Заповідь «Не вбивай» має ще один вимір, без сумніву, найглибший. Він випливає з того, що дав нам пізнати про життя Христос. А саме – що Він сам є життям (Ів. 11, 25; 14, 6). «Хто слухає слова Мого, і вірує в Того, Хто послав Мене, – життя вічне той має, і на суд не приходить, але перейшов від смерті в життя» (Ів. 5, 24). Отже, «Не вбивай» означає також: «Не вбивай в собі Христа, не вбивай в собі того зародку вічного життя, який в тобі пробуває!». «Багато бо хто, що про них я вам часто казав, а тепер говорю навіть плачучи, поводяться, як вороги хреста Христового» (Филип. 3, 18). «Вдруге вони розпинають у собі Сина Божого та зневажають» (Євр. 6, 6).

Отже, ми вбиваємо у собі Христа та зневажаємо Його, чинячи гріх смертельний. Христос повернув нам життя, а через гріх ми знову повертаємося до смерті. До навернення ми поводилися так, наче й не були Божими створіннями. Значить, ми перебували в такій неправді, яка позбавляє життя, а сталося це через диявола. « А через заздрість диявола смерть увішла у світ, скуштують її ті, що йому належать» (Мудр. 2, 24). «Він був душогуб споконвіку, і в правді не встояв, бо правди нема в нім» (Ів. 8, 44).

На щастя, Христос нас навчив справжньої любові й зробив нас здатними до неї. Завдяки Христові стало можливим наше повернення до нашої дійсності створінь Божих, а отже, й до життя; ми знову стали здатні до вчинків, гідних Божих створінь. Однак хто не вміє цього оцінити, той розпинає Божого Сина і прилюдно зневажає. «Ми знаємо, що ми перейшли від смерті до життя, бо любимо братів. А хто брата не любить, пробуває той в смерті» (1 Ів. 3, 14).

Малоймовірно, щоб можна було нищити в собі зародок вічного життя тільки ціною самих себе. Той, хто перебуває у смерті, сіє смерть також і довкола себе. Ісус Христос особливо застерігав від сіяння смерті серед тих, котрі є найслабшими і навіть не можуть захистити себе: «Хто ж спокусить одне з цих малих, що вірують в Мене, то краще було б такому, коли б жорно млинове на шию йому почепити, – і його потопити в морській глибині…» (Мт. 18, 6).

П’ята заповідь наказує нам замислитися ще над нашим ставленням до тварин. У Книзі Буття читаємо, що Бог віддав землю та всі створіння, що живуть на ній, у розпорядження людини. Справді, звідси випливає наше право користуватися тваринами відповідно до наших потреб. Однак ми занадто часто розуміємо це право однобічно, а навіть помилково. Так буває часто тому, що ми практично забуваємо, що Першим Володарем всього, що існує, є Бог.

Боже панування над створінням не має в собі навіть тіні безсенсової обтяжливої зверхності. Це панування є лагідне, турботливе. Більше того, Бог панує над цілим світом так, що всім створінням невпинно дає буття й обдаровує їх різноманітними дібрами. Пануючи, Бог дає, а не відбирає; Він – цар створіння, а не його тиран; Його панування обдаровує існуванням і сенсом і не має в собі нічого нерозумного або нищівного.

І ось Писання говорить, що Бог покликав людину до панування над нерозумними створіннями. Це стосується не тільки тварин, а й взагалі всієї природи. Це означає, що Бог чекає від нас, що в міру своїх можливостей ми будемо наслідувати Його панування над світом. Людина повинна неначе поглибити мудрість та доброту Божого створіння, повинна стати наче старшим братом створінь, нижчих від себе. Звичайно, вона може їх споживати і використовувати, бо вони не є особами. Але якщо  їй видається, що панування полягає в тому, щоб сіяти довкола себе спустошення та біль, тоді вона є нащадком нищівника-диявола, а не Бога – Давателя й Опікуна. Оскільки Бог покликав людину до панування над створінням, а не до тиранії.

о. Яцек Салій “Десять Заповідей”

Джерело

Вам також має сподобатись...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *