Про першість Святого Славного і Всехвального Апостола Петра

Як розумів її Святий Отець і Вчитель Церкви Іван Златоуст?

“Життя з Богом”
Брюссель
1962
ЄРОМОНАХ ХРИЗОСТОМ

Коли доводиться читати або чути богословський розбір питання про те, що є перешкодою для відновлення єдності між християнським Сходом і Римським Апостольським престолом, з яким він так довго спільно боровся проти різноманітних помилок давнини, то майже завжди відповідь з боку православних зводиться до того, що основна трудність – це вчення Римської Церкви про примат Папи, проголошене догматом на низці Соборів, що не визнаються Православною Церквою, особливо ж повно і урочисто догматизоване і розширене прийняттям догмату про папську непомильність на Ватиканському Соборі 1870 р. Оскільки це вчення православні вважають неприйнятним для православної свідомості, то і створюється враження, що відновлення єдності неможливе.


Всі православні сходяться між собою в питанні негативного відношення до Ватиканського догмату. Але вони зовсім не сходяться між собою в питанні відношення до першості в Церкві взагалі. Тут існують вельми серйозні розбіжності. Детальніше ми займалися цим питанням в нашій брошурі чи «Можливе відновлення єдності між Католицькою і Православною Церквою?», – недавно виданою Російським Центром Фордамського Університету.

Тут ми хочемо лише з’ясувати питання : як розумів першість в Церкві один з найбільших отців Церкви, св. Іван Златоуст.

Питання це надзвичайно важливо з’ясувати для того, щоб скласти собі ясне уявлення, в якому сенсі приймається першість в Церкві, при чому проповідники цього сприйняття за це не лише не звинувачувалися , але і зараховувалися до лику святих, почиталися, як отці і вчителі Церкви.

Твори Івана Златоустого (+407), безстрашного борця за православ’я і втілення в життя християнського вчення, що закінчив життя у вигнанні за правду, були завжди улюбленим читанням православного духівництва і ревних до Церкви мирян. Це відбувалося саме тому, що в його повчаннях, відчувався чистий дух неспотвореного православ’я без всяких дозвільних додавань. «У нього чули голос церковного передання» (Флоровський, Східні Отці 4-го століття, Париж, 1931, стор. 210). Як свідчить Православна Богословська Енциклопедія, «в догматизмі, як і в екзегетиці, Златоуст стоїть на ґрунті строгого православ’я і для нього чужими є односторонні захоплення» (т. 6-ої, СПб, 1905, стовп 932).

Що ж до того авторитету, яким користувався Красномовний Вчитель в минулі часи на нашій колись настільки строго православній батьківщині, видно з наступних слів передмови до повного зібрання творів св. Івана Златоустого (у 12 тт.) російською мовою, виданому СПб Духовною Академією між 1898 і 1906 рр. (Надалі ми всюди користуватимемось цим виданням). Тут ми читаємо, між іншим, наступні слова:

«Святоотцівські твори в самій суті є тим невичерпним джерелом, з якого витікає все православне богослов’я. Це копальня, в якій полягає вся сума богословського знання в його безпосередній чистоті і цілості. Вся подальша робота богословської думки полягає лише в тому, щоб розробляти цю багатющу копальню і здобутими в нім скарбами прославляти і прикрашати духовне життя новітніх поколінь… Особливо в цьому відношенні чудові творіння св. Івана Златоустого, які складають цілу бібліотеку богословської літератури її золотого століття. Недаремно саме його твори складали улюбленіше читання наших предків, які з любов’ю і старанністю переписували ці творіння, збирали їх в «Златоструї» і «Ізмарагди» і черпали з них невимовну книжну солодкість. Це дійсно всеосяжний духовний геній і в його багатотомних працях може знайти собі задоволення всякий розум, що шукає духовної істини і глибокого повчання. Творіння св. отців вже з самого прийняття християнства на Русі, зробилися головним предметом читання і писемності у наших предків. Але зі всіх святоотцівських творів дійсно жодні ще не були такі любі і так поширені в нашій древній писемності, як твори св. Івана Златоустого. У його дусі російський народ пізнав щось споріднене своєму власному духу» (Передмова, Том 1-й, кн. 1-а, стор. 5-6).

Тому цілком природньо, що ми хочемо з’ясувати, як цей великий святитель дивився на цікавляче нас питання. Оскільки величезна більшість творів св. Івана Златоустого складають його тлумачення св. Письма, то зрозуміло, що і відповідь ми можемо отримати головним чином відносно першого періоду існування Церкви Христової, оскільки лише він знаходить своє ясне віддзеркалення в священних книгах Нового Завіту. Іншими словами, ми розраховуємо знайти у творах цього великого вчителя Церкви відповідь на питання, чи існувала першість в Церкві Христовій в її апостольський період, а якщо так, то в чому вона полягала і яке було її походження.

Відповіддю на ці питання, по суті справи, вирішується для всякого православного (принаймні, якщо він не модерніст і стоїть строго на точці зору православної традиції) і питання про існування першості в Церкві Христовій взагалі, оскільки було б незгідним з православною традицією вважати, що той порядок, який існував в дійсній Церкві Христовій в часи апостольські міг би бути потім змінений самою Церквою. Звичайно, вводилися різні нові служіння, що сприяли успішнішому управлінню Церкви, створювалися митрополичі округи і патріархати, раніше невідомі. Але ніяк не можна передбачити, що б яке-небудь служіння (ми не торкаємося тут особливих харизм апостольського часу; їх треба розглядати в іншій площині), що існувало в Церкві за часів апостолів могло бути просто скасоване за непотрібністю, тим більше якщо йдеться про таке важливе служінні, як першість у всьому християнському світі.

Те, що апостол Петро займав особливе місце в зборах апостолів, те що він мав особливе служіння серед них, у наш час рідше чим в минулі часи відкидається з боку протестантів. Але визнання цього факту для них мало що означає і не вимагає від них яких-небудь конкретних висновків: в більшості своїй вони не надають великого значення питанню апостольського спадкоємства в Церкві. Оскільки для їхніх єпископів часто зовсім не потрібна безперервна спадкоємність аж до апостолів, то їм зовсім не здається логічним що з першості Апостола Петра, з його особливого служіння, повинне витікати існування такого ж служіння для всього християнського світу в подальші часи, аж до наших днів.

Інакше з православними. Визнаючи необхідність апостольського спадкоємства для законної єрархії церкви, православні повинні логічно визнати і необхідність існування першенствуючого єрарха у всій Вселенській Церкві, якщо лише такий існував в часи апостольські. Тому і відношення з їх боку до цього питання не зрідка є більш негативним, ніж з боку протестантів. Деякі православні найкатегоричнішим чином відкидають навіть саму думку існування якої-небудь відмінності між апостолами, якого-небудь першенствуючого служіння одного з них. Так, наприклад, відомий православний місіонер, японський митрополит Сергій (Тіхоміров) стверджував в написаній ним в 1935 р. книзі «Двоєнадесятиця Св. Апостолів», що «сама ідея першості не відповідає Христову духу, чим самим знищується і думка про першість Петра серед дванадцяти» («Двоєнадесятиця Св. Апостолів», ІМКА-прес, Париж, 1935, передмова, стор. 9). Правда, така дуже вже спрощена точка зору на це питання зустрічається на щастя в наші дні в православній літературі все рідше і рідше. Дійсно, важко зрозуміти, як може людина, що знає Новий Завіт, бути настільки засліплена тенденційністю, щоб рішуче відкидати сам факт першості Апостола Петра. Відомий сучасний богослов російської еміграції, протоєрей Сергій Булгаков, не дивлячись на своє, безумовно, негативне відношення до католицького догмату про папський примат, відносно першості апостола Петра висловився таким чином : «Що Петру належить особливе, притому що першенствуюче, значення серед інших апостолів, супроти цього, звичайно, не може бути жодної справедливої і розумної суперечки» (С. Булгаков, Св. Петро і Іван, два першоапостола, стор. 6). А вчений православний екзегет, Ректор Інституту Св. Сергія в Парижі преосвященний Кассіан також визнає, що «в наші дні православне тлумачення Нового Завіту не стане заперечувати, що апостол Петро займав першенствуюче положення серед дванадцяти» і що «про першість Петра говорить буква Писання» (Єпископ Кассіан «Про скликання Вселенського Собору», «Вісник РСХД, Париж № 52, 1959, стор. 3).

Таким чином, сам факт першості Апостола Петра серед апостолів не викликає заперечень з боку серйозних богословів і екзегетів сучасного православ’я. Але, звичайно, що стосується його обсягу, походження і продовження до наших днів в служінні одного єрарха, що представляє собою як би вершину видимої Церкви, то тут думки православних богословів не лише різко відрізняються від католицьких, але і сильно розходяться між собою.

Проте, один момент ними нерідко залишається без уваги: зазвичай погоджуючись з тим, що єпископам Римським належала в древній Церкві першість честі (зовсім заперечувати це було б неможливо перед обличчям настільки багато чисельних свідчень св. Передання і церковної історії), вони не відповідають ясно на питання, який же зв’язок, строго кажучи, існує між першістю Римського єпископа і першістю апостола Петра, якщо він не був сам єпископом Риму і якщо Папи не є його наступниками. Якби ця першість честі дарувалася б лише Вселенськими Соборами, подібно до того, як вони давали східним патріархам першість перед іншими єпископами і митрополитами в їх частинах імперії, тоді залишилося б абсолютно незрозуміло, чом би це першість вони дали Римським єпископам. Якщо через те, що Рим був царююче місто – за часів соборів він ним вже не був, таким був Константинополь. З цієї точки зору, безумовно, Риму личило б друге місце, оскільки політичним центром імперії він вже більше не був. Якщо із-за святості місця – то знову ж таки першість повинна була б належати не йому, а перш за все Єрусалиму, де здійснилося наше Спокутування. Передбачати ж, що ап. Петро отримав свою першість від Христа і що вона після його смерті в Римі зникла і, що першість Римських Пап, які нібито не розглядалися, як наступники Петра пояснюється випадковим вибором цього міста Отцями Соборів, – було б дуже неприроднім, дуже натягнутим тлумаченням. Не говорячи вже про те, що в церковному переданні абсолютно ясно засвідчено, що Римські Папи були намісниками і наступниками ап. Петра (Пригадаємо хоч би такі слова православного богослужіння: «Риму ж ти був еси перший єпископ, превеликого граду слава і похвала і Церкви, Петре, основа (Міс. Мінея від 30 червня). А святі Римські Папи, шановані Православною Церквою, також згадуються нею, як наступники Апостола Петра: «Новий Петро, Петрового престолу наступник показався єси, навчаючи всяке творіння» (Місячна Мінея в день св. Климента, Папи Римського, 25 Листопада) «Верховника учнів прикрасив єси престол» (Міс. Мінея 2 Січня, в день св. Папи Сильвестра); «чесного Петра верховного престолу спадкоємець»… «Петра чесного наступник» (Міс. Мінея 18 лютого в день Св. Льва Великого, Папи Римського).

Отже, для того, щоб вирішити питання яка першість Римського Папи в очах древньої Церкви, ми повинні встановити, як вона дивилася на першість Апостола Петра. В свідки цієї Церкви ми і хочемо закликати Св. Івана Златоустого.

Звичайно, це не означає, що ми його думкам надаємо значення абсолютної безпомилковості. Жоден з Отців Церкви не був в змозі охопити своїм вченням всю повноту Св. Передання. Твори всіх Отців Церкви мають деякі відхилення в незначних пунктах від загальної традиції древньої Церкви. Один з них декілька перебільшено розвинув одну думку, інший іншу. Твори Св.Отців не є в такій же мірі богонатхнені, як Св.Письмо. В них можуть бути відомі погрішності, неправильність, відхилення. Але все таки надзвичайно важливо продумати те, що говорить з приводу нашого питання настільки строгий ревнитель правовірності, настільки відданий святоотцівському переданню святитель, як Іван Златоуст. Важко собі уявити, щоб він міг систематично розвивати і неодноразово повторювати вчення, що є неприйнятним для православної свідомості. Невже б він міг, той хто настільки наполягав на тому, аби слухачі його з’єднували в житті «любомудріє з правотою догматів» (Проти аномії, слово 12-е, Творіння Святого Івана Златоустого в російському перекладі, т. 1-ий, кн.2-а, стор. 614), викладати як науку щось, абсолютно чуже православній вірі.

Отже, звернемося до його вчення про першість апостола Петра. Сам факт першості Апостола Петра для св. Івана Златоустого існує поза всяким сумнівом.

«Верховного Петра чи не звинувачує те, що він піддався тяжкому падінню, після незліченних чудес і знамень, після такого застереження і поради? Але Господь, не дивлячись на це поставив його першим апостолом » (Творіння, т. 5-ої, кн. 1-я, стор. 407, Бесіда на псалом 129).

У бесіді ж 70-ої на Євангеліє від Івана ми знаходимо таке місце (йдеться про умиванні ніг на Таємної Вечері): «Мені здається, що Христос раніше умив ноги зрадникові (тобто Іуді), а потім приступив до Петра, і що інші вже були напоумлені прикладом Петра. А що дійсно Він умив когось раніше Петра, це видно із слів: коли ж прийшов до Петра. Втім євангеліст не говорить прямо, але словом: початий натякає на це. І хоча першим був Петро, але, ймовірно зрадник по своєму нахабству лежав навіть вище верховного(апостола)» (там же, т. 8, кн. 2-я, стор. 470).

«Петро був першим в лику (апостолів)» (т. 9, кн. 1, стор. 30); «він був вибраний з апостолів, вуста учнів, верховний в їх лиці, чому і Павло приходив колись бачити його переважно перед іншим» (там же, т. 8, кн. 2-я, стор. 599); «Верховний для Петра з апостолів, перший в Церквах, Христов» (там же, т. 2-ої, кн. 1 -а, стор. 332); «Коли називаю Петра, розумію камінь непохитний, скелю нерухому, великого апостола, першого з учнів » (там же, та ж стор. 332).

Ці вислови св. Івана Златоуста вже показали нам, що першість апостола Петра для нього поза сумнівом. Але якого роду це першість? Вже приведених свідоцтв абсолютно досить, аби визнати, що першість апостола Петра значно перевищує просту першість честі; бо якщо апостол Петро іменується тут «вустами учнів», то цим підкреслюється, що він висловлює їх загальну думку, що він бере на себе сміливість говорити за всіх, як би знаючи, що його авторитет для цього достатній, і що ніхто не зможе йому сказати: «Що ж ти за мене відповідаєш не запитавши мене заздалегідь?» Також і у іншому місці, кажучи про зішестя Св. Духа на апостолів в день П’ятидесятниці, Іван Златоуст підкреслює ту ж саму думку: «Петро служив вустами всіх, а інші одинадцять підтверджували його слова своєю присутністю» (там же, т. 9-ий, кн.1-а, стор.47). На користь безперечної першості апостола Петра говорить також і відношення до нього апостола Павла. Немає жодного сумніву, що в сенсі своєї місіонерської діяльності апостол Павло перевершував всіх інших апостолів, у тому числі і апостола Петра. За його виняткову ревність до справи поширення Христового Благовіщеня на Сході йому засвоєно звання «першоверховного апостола», тобто те ж саме, яке має і апостол Петро. Незрідка цей факт тлумачиться в сенсі ослаблення виняткового значення того служіння, яке ніс апостол Петро, окрім своїх апостольських праць, саме, як головуючий у всій Церкві Христовій. Проте таке тлумачення є явним спотворенням православного передання, що знайшло своє вираження і збереження в богослужебних текстах. Тут ми знаходимо авторитетне тлумачення цього питання дане самим богослужінням в день Свв. Першоверховних Апостолів Петра і Павла (29 червня). Тут ми знаходимо такі слова : «Киими похвальными венцы увязем Петра и Павла оваго (т.е. Петра) убо яко апостолов предначалъника, оваго же (т.е. Павла) яко паче инех (больше других) трудившася».

З творів св. Івана Златоустого ми ясно бачимо, що він ніяк не розглядає апостола Павла, як рівного апостолові Петру. Неодноразово підкреслює він ту повагу і благоговіння, з яким апостол Павло відносився до апостола Петра. «Здійснення подорожі (заради Петра) було доказом великої пошани до нього (Павла)… Дивися, яке велике шанування має він до Петра: заради нього здійснив він подорож (до Єрусалиму), у нього і перебував». «Дійсно він почитав цього мужа і любив більше за всіх. Адже і до Єрусалиму прийшов він, за його словами, не заради кого-небудь іншого з апостолів, але єдино заради нього. Інших же апостолів не бачив, говорить він, тільки Якова» (Твори, Т.10, кн.2-а, стор. 754); у «Похвалі апостолові Павлу» св. Іван Златоуст знову повторює ту ж думку; кажучи про те, що тіло апостола Павла знаходиться в Римі, де похований і апостол Петро і додає: «Разом же з ним і тіло Петрове, тому що він шанував його за життя: йшов до Єрусалиму, щоб бачити Петра (Гал.1,18)».

Кажучи ж про відоме місце в посланні Галатам, де апостол Павло, як би протиставляє свої погляди поглядам, або принаймні практиці, апостола Петра, Св. Іван Златоуст ніяк не може погодитися з тим, що від цього авторитет Апостола Петра зменшується. Ця думка для нього настільки недопустима, що він навіть готовий швидше передбачити, що вся ця суперечка була швидше педагогічним засобом для повчання спільноти, а не дійсною розбіжністю в поглядах між обома апостолами, ніж уявити собі хоч би на мить, що апостол Павло міг тут поставити під сумнів авторитет Св. Петра. Послухаємо самого Златоустого; його тлумачення послання до Галатів: «Коли ж Кифа прийшов в Антіохію, я виступив одверто йому в вічі, тому що заслужив на докір. Перше бо ніж прийшли деякі від Якова, він їв з поганами; а як прийшли, то почав таїтися та відлучатися, боявшись обрізаних. (Гал. 2 11 -12). Багато хто, читаючи ці слова послання без належної уваги, думає, що Павло викриває ними лицемірство Петра; але це абсолютно не так, цього допустити неможливо, оскільки ми знайдемо тут велику розсудливість і Петра і Павла, таємничо спрямовану на користь слухачів. Але раніше треба сказати про відвагу Петра і про те, як він завжди передував всім учням (Христовим). Завдяки цьому він отримав ім’я за свою тверду і непохитну віру: коли запитувалось у всіх, він, передуючи іншим, відповідає: Ти єси Христос, Син Бога Живого (Мт. 16, 16), за що йому тоді і були довірені ключі Царства Небесного». «Та і скрізь ми бачимо його більш ревним від решти, і випереджаючим інших в небезпеках. Так, коли (Господь) з’явився учням на березі, він, коли інші квапилися до берега на човні, не був спроможний дочекатися, доки човен прийде до берега; та і після воскресіння Господа, коли юдеї, дихаючи вбивством і шаліючи, шукали винищити (учнів), він перший наважився виступити, підніс голос і сказав, що Розіпнутий повстав і перебуває на небесах». «Отже, яким чином могло б статися, що той, хто віддав душу свою в руки такої безлічі народу, став би потім лицемірити? Хто, не дивлячись на те, що піддавався бичуванню і путам, не погодився аніскільки поступитися своєю відвагою, і притому на самому початку проповіді, в самому центрі столиці, де загрожувала йому така велика небезпека, – як могла така людина боятися вже віруючих юдеїв в Антіохії, де не було жодної небезпеки, і вже після того, як набув великої слави і засвідчив її такими справами? «(Твори, Т.10, кн.2, стор.764)». «Дивись з якою обачністю говорить він, даючи помітити розсудливим, що слова його не були справою розбрату, але справою мудрого розсуду… Не сказав – (піддавався наріканню) від мене, але – від інших. А якби і сам (Павло) засуджував його, то не засумнівався б сказати це. Слова ж його: я виступив йому в вічі є лише образним виразом. Якби вони насправді були незгодні між собою, то, звичайно, не стали б викривати один одного у присутності учнів, оскільки цим вони подали б велику спокусу; тепер же ця, на перший погляд, незгода, виявилась корисна» (там же, стор. 766).

З цих міркувань великого вчителя Церкви ми ясно бачимо, як неприйнятна для нього думка про неправоту Апостола Петра, хоч би це і стосувалося питання більш обрядового, ніж такого, що торкається області віри. Звичайно, важко тут погодитися з аргументацією св. Івана Златоустого. В цьому випадку його тлумачення послання до Галатів нам видається штучним і тенденційним. Але чим іншим пояснити цю тенденційність і штучність, як не тим, що Петро для нього стоїть настільки високо, що сама думка про виправлення його іншим апостолом вважається йому спокусливою і неправославною?

Коментуючи Діяння Апостольські, зокрема те місце, де Апостол Петро керує вибором нового апостола, замість Юди Іскаріота (Ді. 1, 15-26). Златоуст вживає також вирази, що свідчать про першість апостола Петра серед апостолів і навіть про його верховенство над ними: «Чому він не від своєї лише особи просив Христа дати йому кого-небудь замість Юди ? Або чому апостоли (всі разом) не роблять вибору?» (Твори, т. 9-ий кн.1-а, стор.31). Вочевидь, Іван Златоуст вважає повноваження Апостола Петра настільки великими, що він би міг і самостійно, не запитавши апостолів, намітити кандидатів для цього служіння і просити Христа жеребкуванням вказати гідного. Трохи далі св. Іван пояснює чому Апостол Петро уникає одноосібного розпорядження в цьому питанні: «Навіщо він радиться з ними? Аби ця справа не зробилася предметом суперечки, аби між ними не стався розбрат» (там же, стор. 32). Те, що розбрат був би можливим і після одноосібного вирішення Петра, зовсім не спростовує його очолюючого положення серед апостолів; так наприклад, і єпископ, що безумовно головує в своїй єпархії, зазвичай вважає за краще перед вирішенням якої-небудь справи порадитися з підлеглими, щоб потім не викликати нарікань з боку тих, хто буде невдоволений прийнятим рішенням. Те, що на думку Златоустого ап. Петро вищий за інших апостолів, видно також з його тлумачення послань до Коринтян. Пояснюючи вірш 1 Кор. 1,12, де апостол Петро названий на останньому місці, він підкреслює, що ап. Павло «тут веде мову від меншого до більшого»(Твори, т. 19, кн. 1-а, стор. 22).

Коментуючи ж 15, 5 того ж послання до Коринтян, де Апостол Петро (Кифа) названий перед іншими апостолами і перед сотнями інших віруючих, що були також свідками воскресіння, Іван Златоустий вказує на те, що тут апостол Павло спочатку називає «свідка най достовірнішого» (Твори, т. 10, кн. 1, стор. 389). Згодом, в тому ж самому тлумаченні він детальніше зупиняється на цьому явленні Христа Петру:

«Тому Христос з’явився не всім разом і не багатьом спочатку, але перш за всіх одному лише, саме верховному зі всіх і найвірнішому. Найвірнішій душі належало першою сподобитися такого явлення. Ті, які побачили вже після того, як бачили інші і коли вже чули від них, в свідоцтві їх мали не малий посібник, що відкривав до віри і готував душу, а хто перший сподобився бачити Господа, тому, як я сказав, потрібна була велика віра, щоб не зніяковіти від надзвичайного видовища. Тому Христос з’явився перш за всіх Петру. Хто перший сповідав його Христом, той справедливо перший удостоївся бачити і воскресіння Його» (Там же, стор. 390).

Також і багато інших східних Отців Церкви, не говорячи вже про західних, вживають вирази, що ясно показують, що вони вважають Апостола Петра главою апостолів. Ми сподіваємося будь-коли іншим разом розібрати ці їх вислови детально, а зараз обмежимося лише короткою вказівкою на те, що св. Єфрем Сирин іменував св. Петра тим каменем, на якому Христос побудував свою Церкву, що св. Епіфаній називав його князем апостолів, св. Григорій Нісський – главою апостолів, св. Григорій Богослов основою Церкви, св. Василій Великий – наставником всіх апостолів, а св. Іван Дамаський – главою і правителем Вселенської Церкви. Зі всього цього видно, що св. Іван Златоуст лише розвинув детальніше вчення, яке було загальним для східних і західних Отців Церкви.

Св. Іван Златоуст відводить Апостолові Петру абсолютно особливе місце в Церкві Христовій ; він – її «фундамент, основа, стовп» (там же, т. 12-ий, кн. 1-а, стор. 289); йому «Христос ввірив своє стадо» (там же, т. 9-ий, кн. 1-а, стор. 30).

Цей останній вираз, мабуть, найсильніше підтвердження – з наведених нами до цих пір цитат – того положення, що першість Петрова зовсім не була лише першістю честі. Ввірити кому-небудь своє стадо, швидше за все, можна розуміти в сенсі доручення його турботі про нього, врученню цьому обличчю всіх необхідних повноважень для управління ним. Крім того, цей вираз міг би бути розглянений, як рівнозначне з «поставити кого-небудь своїм намісником». Якщо я доручаю кому-небудь групу людей, то це означає, що я бажаю, аби вони цієї особи так само слухалися в моїй відсутності, як мене самого під час мого перебування тут.

Але можливо такий сильний вираз, настільки чітко підкреслюючий верховенство апостола Петра над іншими апостолами, є лише випадковим, ізольованим від інших виразів великого вчителя Церкви і тому невідповідним його погляду на характер його першості серед апостолів?

Виявляється, ми можемо знайти в Св. Івана Златоустого цілий ряд таких же виразів; всі вони разом узяті не можуть залишити в серйозного читача , який чесно вникає в них, ані найменшого сумніву в тому, що по вченню Златоустого апостол Петро не лише був першим, верховним з апостолів, але що він був поставлений Христом, як їх глава, як головуючий над вселенським християнством, як верховний настоятель всієї Церкви Христової. Звернімося до відповідних місць в творіннях Св. Івана Златоустого.

Кажучи про відречення апостола Петра від Христа, викликане страхом під час взяття Христа під варту, св. Іван так пояснює цей Божий допуск: «Бог дозволив йому впасти, оскільки мав намір його зробити начальником над всім всесвітом, – щоб, згадуючи про власне падіння, він був поблажливий до прийдешніх спокус . І що сказане не просто припущення, вислухай самого Христа, який говорить:О Симоне, Симоне! Ось Сатана наставав, щоб просіяти вас, як пшеницю, та я молився за тебе, щоб віра твоя не послабла, а ти колись, навернувшись, утверджуй своїх братів» (Лк. 22, 31-32). Отже, подумуючи про своє, будь поблажливий і до інших, – саме на це натякає – утверджуй тих, що коливаються, зглянувшись, простягаючи руку, виявляючи в собі багато людинолюбства (там же, т. 12-ий, кн. 1-а, стор. 239.)» В одному зі своїх листів (До Олімпіади, лист 3-й) Златоуст прямо називає апостола Петра «главою апостолів»: «глава апостолів сльозами вилікував виразку свого тяжкого гріха» (там же, т. 3-ій, кн. 2-а, стор. 603).

У 5-ій бесіді про покаяння св. Іван знову торкається того ж зречення Петрового: «Злочинним було те падіння (Петра), тому що жоден гріх не може порівнятися із відреченням (від Христа), – однак, і після настільки великого гріха, (Христос) знову підніс його в колишню гідність і доручив йому управління Вселенською Церквою (там же, т. 2, кн. 1-а, стор. 344).

Думка про те, що Петру вручений весь Всесвіт, що він стоїть на чолі всього християнства, висловлена Златоустом і в 88-ій бесіді на Євангеліє від Івана Богослова: «Христос передбачив Петру велич», – читаємо ми тут, «вручив йому всесвіт, провістив мучеництво» (там же, т. 8-ий, кн. 2-а, стор. 601). На тій же самій сторінці ми знаходимо вказівку, що Петрові «ввірено піклування про братію». А на самому верху тієї ж самої сторінки (601), ми знаходимо одне з найсильніших свідоцтв Златоустого на користь верховного учительства апостола Петра: «Тут Христос знову вказує на Своє піклування про нього і на свою велику прихильність до нього. Якщо ж хто запитає: чому ж престол єрусалимський отримав Яків, – на те я відповім, що Петра Христос поставив вчителем не для цього престолу, але для всесвіту».

А тепер погляньмо, як тлумачить Златоуст класичне місце відносно першості апостола Петра: Мт. 16, 18 «Він (Христос) обіцяє дарувати йому (Петру) те, що власне належить одному Богові, а саме: відпускати гріхи, зробити церкву непохитною серед всіх перепитій, і простого рибака об’ явити міцнішим від усякого каменя, коли повстане на нього весь всесвіт. Так само і Бог Отець сказав, розмовляючи з Єремією, що вважає його стовпом мідним і стіною (Єрем. 1, 18); але Єремія поставлений був для одного народу, а Петро – для цілого всесвіту. Хотілося б мені запитати, тих які принижують Сина (маються на увазі древні єретики аномеї-аріяни): які більше дари – чи ті, які Отець дав Петру, чи ті, які дав Син? Отець дарував Петру одкровення про Сина; Син же одкровення і пізнання Отця і самого Себе посіяв по всьому Всесвіту, і простому смертному вручив, давши йому ключі, владу над всім небесним; і він розповсюдив Церкву по всьому всесвіту, і явив її сильнішою від самого неба. Небо і земля пройдуть, слова ж Мої не пройдуть (Мт.24, 35)» (там же, т. 7-ий, кн. 2-а, стор. 555).

Зі всього сказаного вище витікає абсолютно безперечне : по вченню св. Івана Златоуста, апостол Петро не лише мав особливе, першенствуюче місце серед інших апостолів, не лише був главою їх, верховним апостолом, вустами учнів, але і мав особливе служіння, доручене йому Христом, полягаюче в першості в усьому світі, в піклуванні про всесвітнє християнство, в очолювані Вселенської Церкви.

При цьому повинні звернути увагу на наступну обставину: всі ці факти знаменитий отець Церкви повідомляє без всяких коливань або сумнівів, як речі всім відомі і беззаперечні. В той же час повідомляючи про інші факти, вказані церковним переданням, але які не є в очах св. Івана безперечними, він нерідко додає відомі застереження: так наприклад, згадуючи ставлення Якова в єпископи Єрусалиму самим Христом, він додає: «його, говорять, Він сам висвятив і поставив першим єпископом в Єрусалимі» (там же, т. 10-ий кн. 1-а, стор. 389). Тут же, кажучи, про доручення апостолові Петру турботу про весь Всесвіт, Іван Златоуст не додає жодних обмежень. Він, очевидно, ні на хвилину не сумнівається в тому, що це так. Він також і не захищає цих положень перед слухачами, що часто робить тоді, коли вважає, що по даному питанню можуть мати місце сумніви, розбіжності в думках. Якщо підходити до цього питання неупереджено, потрібно визнати, що Златоуст вважав ставлення Петра Христом главою Церкви безперечним фактом.

Якщо ж таке очолювання Церкви смертною людиною мало місце, то, звичайно, лише постільки, оскільки ця людина була служителем Христа, його так би мовити уповноваженим, таким, що діє лише по Його волі, а не самостійно.

Між абсолютним очолюванням Церкви Ісусом Христом, витікаючим з Його абсолютного володарювання над всім світом, а також Його значення, як фундатора Церкви, що «Створив Церкву Свою» (Мт 16, 18), і видимим очолюванням її на землі апостолом Петром, існує, безумовно, величезна різниця. Тому і очолювання Церкви апостолом Петром ні якою мірою не означає хоч би самого незначного ослаблення абсолютного верховенства Христа в Церкві.

Тому і Іван Златоуст, звичайно, не бачив ані найменшого завдання шкоди ролі Христа, як необмеженого Владики над Церквою у встановленні Ним в ній намісництво, шляхом передачі верховного керівництва видимої Церкви верховному апостолові.

Але якщо Христос таке керівництво передав смертному, то цим самим він додав Церкві певну структуру, певну конституцію, виражаючись сучасною мовою, конституцію безперечно монархічну. А це означає, що Церква і в часи Св. Златоуста, і у всі подальші часи повинна була зберегти ту ж структуру; хоча, звичайно, звідси не витікає, що вона повинна була у всі часи управлятися, як централізована держава, де за всяким вирішенням звертається до глави.

Православні незрідка вказують на те, що спосіб управління, що існує у наш час в Католицькій Церкві зовсім не ідентичний із способом управління Вселенською Церквою в давнину. З цим, звичайно, треба погодитися.

Але ж з католицького боку ніхто і не збирається стверджувати, що форма і спосіб управління Церквою завжди були ті ж самі. Не лише можна знайти різницю між старохристиянською епохою і сучасністю, але навіть між різними століттями другого тисячоліття християнської епохи, тобто в той час, коли верховенство Папи в Католицькій Церкві не викликало принципових заперечень на Заході. Незмінним догматом Католицької Церкви є вчення про примат Папи, як наступника апостола Петра, що очолює як такий Вселенську Церкву, а зовсім не ті практичні форми, в яких зазвичай в наші дні це очолювання виявляється.

В той же час, як відповідь на заперечення православних, мимоволі напрошується з католицького боку таке питання: якщо зміна форми прояву першості апостола Петра, що зустрічається в сучасному папстві є неприйнятним, з православної точки зору нововведенням і спотворенням боговстановленої, освяченої старохристиянською традицією структури Церкви, то чи не є повне відкидання самої ідеї існування першості в Церкві, очолювання її одним предстоятелем, настільки поширене в наші дні серед цілої низки православних країн і народів ще сильнішим спотворенням первинної традиційної структури Церкви? Чи не означає це, що хоча в розумінні церковної структури і існують дві точки зору – католицька і православна, але що оскільки вони обоє виводяться зі святоотцівської еклезіології (вчення про Церкву), було б необхідно почати серйозну і ділову, без всякої упередженості співбесіду католицьких і православних богословів на цю тему, бо насправді справа йде зовсім не так, як нерідко вважається, ніби з обох боків вже все сказано і така співбесіда полягала б лише в неплідному повторенні старих аргументів і заперечень. Дійсно, з цього питання дуже багато написано з обох боків. Але писалося це, зазвичай, людьми не вільними від упередженого, необ’єктивного погляду на аргументи іншої сторони. Такі твори нагадували, здебільшого, не діалог, а монолог, розмову «наодинці з самим собою», за письмовим столом, спростування відсутнього співрозмовника. Наскільки насправді ще багато нового можуть внести серйозні богословські співбесіди з питань, що здаються багатьом вже вичерпаними, виразно показало вже згадувана, нами співбесіда православних із старокатоликами і англіканами з питання сходження Святого Духа (Порівняй: Єромонах Хризостом, Вселенський Собор і папство, Російський Центр Фордамського Університету, Нью-Йорк, 1960, стор. 14). Адже серйозні, спокійні бесіди між християнами Заходу і Сходу почалися порівняно недавно. В них можна було б прагнути вирішити такі важливі питання, як саме згадуване вище. Адже якщо обидві сторони прагнуть його дійсно вирішити у дусі Отців Церкви, – а в католицтві і православ’ї, заснованих на святоотцівському переданні не повинно бути інакше, – то чому б не могло бути досягнуто і з’ясування цього питання у дусі Отців Церкви?

Проте, звернімося далі до розбираного нами питання, – до вчення Св. Івана Златоуста про першість Св. Петра в Церкві. Златоуст не говорить ніде про те, що зробилося з цим Христовим встановленням після смерті першої особи, що виконувала це служіння. В усякому разі застосовуючи просту аналогію до слів Христа, сказаних апостолам «се творіть в Мій спомин» (Лк. 22,19); «навчіть всі народи, хрестіть їх» (Мт 28,19) або «прийміть Духа Святого. Кому відпустите гріхи, тому відпустяться; на кому залишите, на тому залишаться» (Ів.20, 22-23), можна стверджувати, що як пастирське служіння апостолів не припинилося після їх смерті, так і служіння предстоятеля всесвіту, першоверховного апостола не могло припинитися після його смерті. Бо слова Христові мають не випадкове, тимчасове значення, але повні глибокого сенсу і направляють долі людства протягом століть і тисячоліть. Іван Златоуст повідомляє про Св. Петра, що він проповідував в Римі «Звичайно, і Петро проповідував там(у Римі)» (Твори, т. 9-ий, кн. 2-а, стор. 32). Він знає, що в Римі знаходиться і гробниця глави апостолів (Твори, т. 10, кн. 2-а, стор. 697); він навіть прямо говорить про те, що апостол Петро володарює в Римі: «Скільки царів споруджували міста, будували пристані, давали їм імена свої, і по смерті не отримали собі жодної користі, віддані мовчанню і забуттю. А рибак Петро, що не зробив нічого такого, але відданий доброчесності, зайняв царствене місто і після смерті сяє світліше за сонце» (там же, т. 5-ий, кн. 1-а, стор. 242). Петро, глава апостолів (т. 3, стор. 602), вчитель всього всесвіту (т. 8, стор. 601), Богом поставлений начальником над нею (т. 12, стор. 239), Петро, якому вручений весь всесвіт (т. 8, стор. 601), цей Петро проповідує, страждає і вмирає якраз в тому місті, яке «перебуває на вершині всього всесвіту» (т. 9-ий, стор. 493). Невже це проста випадковість? Невже лише випадково Бог ставить апостола з вселенськими повноваженнями в місті, що мало владу над майже всім відомим тоді світом?

Важко собі уявити, щоб св. Златоуст, що бачив у всьому і всюди перст Божий, міг би тут бачити просту випадковість і вважати, що із смертю апостола Петра посада вселенського служіння скасувалася.

Чи не природніше припустити, що він вважав, що це служіння перейшло на тих, кого православне богослужіння іменує «наступниками і спадкоємцями Петрова престолу» (див. вище)?

Одне місце в св. Івана Златоуста дозволяє навіть прямо вивести, що в Римському єпископові він бачить ту інстанцію, якій доручена турбота про Вселенську Церкву. Звертаючись після свого вигнання до папи Інокентія він пише між іншим наступне: «Оскільки не сумувати тільки потрібно, а прагнути поправити справу і прийняти заходи до того, аби втишити цю прикру церковну бурю, то ми визнали необхідним прохати поважних панів моїх, благоговійніших єпископів Димитрія, Пансофія, Паппа і Євгенія, залишивши свої пастви пуститися в це неосяжне море, зробити таке далеке мандрування, вдатися до любові вашої і, роз’яснивши вам детально все, по можливості прискорити таким чином виправлення того, що сталося» (Твори, т. 3-ій, стор. 550), Вочевидь, св. Іван рахує папу Інокентія в праві втрутитися в справи Константинопольської Церкви і усунути беззаконня, що відбувається там. У тому ж дусі належить розуміти і інше місце з його листа папі Інокентію: «Потрудіться оголосити посланням, що все, так протизаконно зроблене, у відсутність нашу, однією партією, коли ми притому зовсім не ухилялися від суду, не має жодної сили, як воно дійсно не має по суті справи, і викритих в такому злочині віддати покаранню за церковними законами; а нам, як ми ні в якій провині не викриті, і жодної провини за нами не доведено, дозвольте безперервно користуватися вашими посланнями, вашою любов’ю і всім іншим, як і раніше» (там же, т. 3-ій, стор. 555).

Якщо Златоуст вважав, що Папа Римський має право анулювати рішення, незаконно прийняті церковними зборами на Сході, то завдяки якому іншому авторитету він міг би це зробити, як не внаслідок того, що він був на відміну від інших єпископів наступником верховного апостола, глави апостолів, предстоятеля всесвіту? Сам Іван Златоуст в цьому ж самому посланні оповідає про те, що він не вважав за можливе втручатися в церковні справи Александрії під час виниклих там суперечок (там же, стор. 551) а тим часом він просить папу Інокентія втрутитися в справи Константинопольської Церкви.

Чи не витікає з цього, що в його очах єпископ Римський має інший обсяг влади в Церкві, ніж єпископи інших міст, не виключаючи і «царюючого граду – Константинополя? Те, що Папа Інокентій не мав фактичної можливості виправити довершену проти красномовного Отця Церкви несправедливість, абсолютно не свідчить про відсутність у нього повноважень на це. З церковної історії Заходу – середньовіччя або нового часу – можна навести багаточисельні приклади, коли папи не були в змозі провести в життя ті або інші свої наміри, якщо світська влада їм опиралася. Те, що папа Інокентій з одного боку цілком співчував тому, що безневинно переслідувався св. Іван, з іншого боку бачив всю трудність втручання в його користь, ясно виходить з його листів самому Златоустові і вірному йому кліру, надрукованих в тому ж томі Творів (т. 3-ій, стор. 558 – 560).

Звичайно, можна сказати, що приведені тут вирази з листа Івана Златоустого папі Інокентію не є досить чіткими для того, щоб з них можна було укласти, що він вважав Римських Пап наступниками апостола Петра, що успадкували від нього повноту влади в Вселенській Церкві. І дійсно, якби ці вислови св. Івана стояли зовсім ізольовано і не знаходили собі опори у висловах інших Отців Церкви Сходу і Заходу, що формулюють ці думки незрівнянно чіткіше, тоді б таке заперечення мало свою підставу. Звернімося тепер до цього, питання.

Перш за все слід звернути увагу на те, що сучасні св. Івану Римські Папи з усією ясністю називали себе наступниками апостола Петра.

Ці їх вислови ніскільки не засуджувалися східними Отцями Церкви або Вселенськими Соборами. Опісля менш ніж чверть століття після смерті Івана Златоуста в Ефесі, в 431 р. зібрався 3-й Вселенський Собор. Римський легат Філіп, що виступав на нім, говорив як про відомий факт, що предстоятель апостолів, св. Петро живе і судить в своїх наступниках, римських єпископах (Діяння Вселенських Соборів, видання Казанської Духовної Академії, 1859 – 1873, т. 1-ий стор. 687). Ніхто з східних не заперечив проти цього положення. Мабуть, воно здавалося всім цілком правильним. Важко собі уявити, щоб тут за чверть століття могла статися серйозна зміна. Скоріш за все можна припустити, що св. Іван розумів це точно так само.
Також дивляться на це і західні Отці Церкви, що жили в той же час. Блаженний Єронім (т. 420), твори якого користуються повагою і на Сході, висловлює цю думку з повною ясністю : «Я, слідуючи перш за все лише за Христом», – пише він Папі Дамасу (366 – 384), – «з’єднуюся спілкуванням з блаженством твоїм, тобто з кафедрою Петровою. Я знаю, що на цьому камені створена Церква. Хто поза цим домом куштуватиме агнця, чужий той священного сонму» (Твори блаженного Єроніма Стридонського, видавництво Київської Духовної Академії, частина 1-а, Київ, 1893, стор. 43); і далі він же додає: «Хто з’єднується з кафедрою Петровою, той мій однодумець» (там же, стор. 47).

Якби такі погляди древньої Західної Церкви (ми привели тут лише два приклади з великої кількості існуючих), не відповідали б загально християнській традиції, то неминуче послідували б заперечення з боку східних вчителів Церкви. А їх не було. Чи не дивно це: Отці і Вчителі Церкви, Вселенські Собори, що визнаються сучасними православними їх світочами, їх керівниками і наставниками, абсолютно не протестували ні проти вчення про особливі повноваження апостола Петра, ні проти погляду на пап, як на його наступників. І в той же час сучасне православ’я в цьому питанні так і не дає прямої відповіді на те, як воно дивиться на питання першості в Церкві і на вчення про це Отців Церкви. А тим часом християнські святі Сходу ще в 9-му столітті, не дивлячись на помітне охолодження у відносинах між Римом і Візантією, не боялися відкрито заявляти про те, що вони бачать в Римських Папах наступників апостола Петра.

Пригадаємо лише послання св. Феодора Студита до Папи під час гонінь: «Оскільки великому Петру Христос Бог дарував разом з ключами Царства Небесного і гідність пастиреначальства, то Петру або наступникові його, необхідно повідомляти про все нововведене в Кафолічеській Церкві відступаючими від істини» (Твори преп. Отця нашого і сповідника Феодора Студита, СПб, 1908, т. 2-ий, стор. 265).

Все це разом узяте показує, що і ідея першості сама по собі, і її встановлення Христом, в результаті передачі ним Петру піклування про всесвіт, тобто про всесвітнє християнство, і те що наступниками Петра стали після його смерті Римські єпископи, все це знаходить ясне свідоцтво у святих, високо шановних сучасною Православною Церквою.

Нам здається, що дійсно важко з чистою совістю наполегливо заперечувати цей факт. Не можна говорити про неприйнятність такого вчення, яке для низки святих було чимось само собою зрозумілим. Але рішуче відкидаючи це вчення, сучасні православні мають на увазі, по суті справи, не стільки саме це вчення, як витікаючі з нього логічно, – як їм це здається – наслідки. Для них Католицька Церква – це по суті справи латинська Церква, тобто іншими словами один з патріархатів Церкви Вселенської. Оскільки після поділу Заходу і Сходу число католиків латинського обряду складає більше 97% всього католицтва, то ясно, що фактично Католицька Церква представляється не лише не католикам, але і дуже багатьом католикам, не дивлячись на ясні заявки пап про те, що Католицька Церква зовсім не ідентична з латинським християнством, як Церква латинства. Це враження посилюється ще тією обставиною, що ті невеликі групи східних християн, які з’єдналися з Римом, складаючи незначний відсоток в багатомільйонному морі латинського католицтва, через обставини, в значній мірі втратили свою достовірну східну подобу (всупереч бажанню Римського Престолу, що прагнув, аби представники Сходу зберегли свою подобу в католицтві у всій чистоті) і асимілювалися до певної міри в латинському світі, від якого вони нерідко відрізняються лише обрядом. Спостерігаючи це, православні частенько приходять до висновку, що таким має бути неминучий наслідок прийняття католицького вчення про папський примат. Вони вважають, що прийняття його, означало б фактично втрату східними єпископами і патріархами своєї ролі єрархів, а для всього східного християнства це означало б якусь зміну свого образу мислення, свого образу релігійного сприйняття, відчуження від свого минулого і своєї історії.

Догмат папського примату представляється їм нерозривно пов’язаним з сучасною структурою латинської Церкви. Але хіба не слід було б краще з’ясувати, шляхом ґрунтовної православно-католицької дискусії, наскільки це дійсно має місце? Хіба не слід було б це питання серйозно продумати у дусі великих православних святих Сходу, східних патріархатів, які, безумовно, не бажали розчинення, і їх поглинання Заходом, та все ж рішуче затверджували його примат, заснований на спадкоємстві дарованому Христом ап. Петру владі Римськими Папами? Чи не краще було б продумати і спокійно обговорити це питання, ніж обходити його мовчанням і придумувати штучні пояснення для тих висловів Св. Отців, які так нагадують нам про першість, що визнавалася ними в Церкві? Звичайно, на це можна заперечити, що в католицькій апологетичній літературі свідоцтва Отців Церкві деколи представлялися, як опора не лише для вчення про першість апостола Петра і його наступників в сенсі католицького догмата, але і для сучасної практики строго централізованого управління Католицької Церкви. Такі перебільшення нерідко мали місце. Але ж вони не є якою-небудь нормою для Католицької Церкви. Такою нормою є лише догмат, і тут, звичайно, жодних компромісів не може бути. Але ж догмати свої Католицька Церква підтверджує знову таки вченням Св. Отців. Знову все зводиться до того, щоб їх правильно тлумачити. І той, кому молитва Христа про єдність всіх (Ів. 17, 21) дійсно дорога, той буде в стані вести про це питання співбесіду не у дусі ворожнечі і несерйозної полеміки, горезвісних «викривальних богословій», а у дусі серйозного прагнення вникнути глибше в розуміння вчення Св. Отців, загальних вчителів християнського Заходу і Сходу.

Один православний орган, повідомляючи про прагнення Католицької Церкви наблизити роз’єднані віросповідання один до одного у зв’язку з наміченим Собором, неодноразово супроводжував ці повідомлення додаванням молитви «Св. Марк Ефеський, благай Бога про нас!» Не вступаючи в суперечку з цим органом відносно цього питання, нам все ж здається можливим звернути увагу читачів на те, що для всякого християнина, страждаючого від розділення християнства, незрівнянно більш відповідним до моменту було б звернення до такого святого, який почитався, як великий вчитель правовірності і православними, і католиками, який безперечно може бути названий вселенським вчителем. Цією молитвою, зверненою до красномовного Отця Церкви ми і хочемо закінчити нашу роботу:

«Святителе Отче Іване, благай Бога про нас!»

За матеріалами:Католицький оглядач

Вам також має сподобатись...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Facebook Auto Publish Powered By : XYZScripts.com