Проповідь на другу неділю посту

В євангельському читанні другої неділі Великого Посту ми чули, що Господь прийшов одного разу в Капернаум і там проповідував в одному домі. Біля Христа зібралася велика кількість людей. Святе Письмо не говорить нам, про що говорив Христос. Для нас важливим є те, що Христос зробив.

Отож, людей багато, до Христа неможливо добитися, четверо людей, бачачи це, вилазить на покрівлю дому, а пригадаймо собі, що події відбуваються на Сході, де дахи є пласкими та зроблені із глини. І ось ці четверо людей, вилізши на дах, починають його розбирати так, що там появилася велика діра і спускають вниз свого паралізованого товариша, прямо до ніг Спасителя. Для всіх це було несподіванкою.

Більшість людей. Як сьогодні. Так само і в ті далекі часи, докладають великих сил та коштів, щоби їхнє житло було затишним та зручним для життя. Уявімо себе в тій будівлі, коли несподівано, посеред проповіді почалася сипатися штукатурка, а кімната заповнилася густими стовпами пилу. Без сумніву, що в тій кімнаті постраждав і одяг присутніх, і меблі, і все, що наповнювало кімнату. Проповідь Христа перервалася, бо увага всіх переключилася на те, що відбувалося у них над головами.

Із уст Спасителя ми не почули слів осудження, слів докору, бо Він дивився  глибину сердець і бачив там віру та щирий намір допомогти ближньому. І замість докорів ми із уст Спасителя чуємо: «Сину, відпускаються тобі твої гріхи» (Мр. 2:5).

Так само, як матір, котра не бачить брудного одягу малюка, котрий приносить їй зірвану квітку, бо разом із цією квіткою дитина дарує свою безпосередність та любов. Так само і Господь, не бачить зламаного даху, брудного одягу та нанесеної шкоди. Перед Ним віра друзів хворого, котрі зробили все можливе і неможливе для того, щоби принести свого хворого товариша для Христа.
Слова Святого Письма говорять нам: «Ісус, уздрівши їхню віру…» (Мр. 2:5). Не його віру, але віру їх. Хворий навіть не сказав жодного слова. Ми в Євангеліях часто можемо зустріти, коли люди просять Христа про допомогу, але сьогоднішнє євангельське читання показує нам один із тих випадків, коли людина сама за себе не говорить нічого, мало того, навіть друзі не говорять нічого, бо за них говорили їхні діла. І Господь, «… уздрівши їхню віру, до розслабленого й каже: «Сину, відпускаються тобі твої гріхи» (Мр. 2:5).

Ми дуже часто говоримо про віру, про те, що віра без наших діл є мертвою. Кожен із нас може сам про себе сказати, що дійсно він вірить. Якось мені довелося читати цікаву розповідь, яка, властиво, показує сенс віри. Був один французький канатоходець, який здійснював на канаті неймовірні трюки. Він ходив по ньому на значній висоті із зав’язаними очима та штовхав перед собою тачку.

Коли в Штатах почули про цього канатоходьця, то один із промоутерів запропонував йому контракт на чималі гроші, згідно якого потрібно було пройти над Ніагарським водоспадом з Канадського берега на берег США. В своєму листі цей промоутер висловлював свої сумніви щодо таланту та можливостей цього француза, але пропонував довести свої можливості, а заодно підзаробити чимало грошей. Канатоходець прийняв пропозицію, а в призначений день тисячі людей прийшли подивитися на цю подію. Канатоходець із своєю тачкою пройшов над Ніагарським водоспадом.

На березі США він підійшов до промоутера і запитав чи той тепер вірить, що можна пройтися над Ніагарським водоспадом. Той відповів: «Звичайно, бо ми тільки що це бачили». Канатоходець наполягав чи той насправді вірить, що він може це зробити. Промоутер відповів: «Так, вірю!». «Тоді сідай в тачку і пішли назад до Канади», – запропонував канатоходець. Промоутер так і не сів, бо говорити про віру це одне, а ризикувати своїм життя – це зовсім інше.

Віра має проявлятися не на словах, а на ділі. Звернімо увагу на слова Святого Писання: «…уздрівши їхню віру…» (Мр. 2:5), тут не сказано, що вони виявили свою віру словами, але ця віра була показана їхніми ділами. Саме віра друзів паралітика вразила Спасителя. Щоби, наприклад, сталося, якби паралізований не встав? Під регіт книжників та фарисеїв вони би хворого витягнули назад на дах та з ганьбою понесли його додому. Опісля їм би довелося ремонтувати покрівлю та відшкодовувати завдані збитки. І можемо собі уявити, як би їм прийшлося жити в маленькому містечку. Вони зробили досить високу ставку: було поставлено не тільки здоров’я свого товариша, але і їхня особиста репутація, суспільна думка про них та їхнє майбутнє життя.

Друзі паралізованого чоловіка розділили не тільки тягар ноші, але і сміливість забратися на дах і зруйнувати чужу власність. Вони вірили в чудо і побачили як воно відбувається.

Пройшло вже два тижні Великого Посту. Для кожного із нас цей Піст – це його власний, особистий, особливий шлях до Бога. У кожного своя боротьба, свої спокуси, свої падіння і свої маленькі перемоги. Проте ми повинні навчитися вірити Богові. Краще сказати, довіряти Йому.

Перед кожним із нас стоїть завдання розламати покрівлю нашого недовір’я, нашої гордості, нашого самолюбства, щоб наша розслаблена душа могла предстати перед ногами Христа та одержати довгоочікуване зцілення, щоби ми могли почути: «Відпускаються тобі гріхи твої» (Мр. 2:5).

Вам також має сподобатись...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Facebook Auto Publish Powered By : XYZScripts.com