Святість як шлях до Успіху

«Святість – це пригода, взагалі єдина пригода, яка існує…
Хто це збагнув, той дійшов до суті католицької віри»

Жорж Бернанос, французький письменник

Пригадуєте ваші дитячі мрії? Пам’ятаю, у дитинстві мріяла здо­бути одразу три професії: про­давця, лікаря і двірника, а ще хо­тілось стати відомою (наприклад, актрисою), знайти свого принца і робити якісь неймовірні речі… А мрії наших батьків чи дідусів та ба­бусь? Багато хто з них хотів стати космонавтом, міліціонером чи ге­роєм свого часу, чи мучеником за свою віру і землю, виховати багато дітей… Сьогодні ж майже кожний мріє бути бізнесменом, юристом, лікарем чи журналістом, одружи­тись, виховати одну-двох дітей, ку­пити автомобіль, побудувати власне житло. Наші мрії змаліли, наші прагнення стали меркантильними, прагматичними і приземленими: здобути це і ось це, стати на вищий щабель у суспільстві, оволодіти більшими ресурсами та багатствами, як матеріальними, так і інтелекту­альними. У наш час мало хто мріє, наприклад, віддати життя за свою країну чи своїх рідних і близьких, не говорячи вже — за віру. Питання про святість не виникає взагалі. Все наше життя підпорядковується одній незмінній меті, за яку зма­гаємось до поту і крові — досягти успіху, часто будь-якою ціною.Наш шлях до успіху — це дорога все більшого накопичення: здобути якомога більше інформації (адже «хто володіє інформацією — володіє світом»), якомога більше знання, якомога більше матеріальних благ, якомога вищий суспільний статус. На це спрямовані всі зусилля нас, людей XXI століття, що часто по­чуваємося такими розгубленими у сучасному десакралізованому світі, де виживає успішніший, багатший, прагматичніший, а на роздуми про велике просто немає часу. У цій погоні за уявним і омріяним успіхом такому поняттю, як святість, просто немає місця. В найкращому випадку вона стає відсунута до монастирів, далека від світу, а значить, вже не цікавить сучасну людину, вважається неко­рисною і клопітною справою, неак­туальною і старосвітською, яку треба помістити на горищі історії.

Упродовж кількох тисячоліть ми пережили зміну парадигм і бачень людини: від homo sapiens (людини розумної) до homo sovieticus (радянської людини) та homo ludens (людини, яка грається), переживши найрізноманітніші кризи ідентич­ності. І попри це, впродовж усіх століть поряд із цими відомими дефініціями людини була незмінно при­сутня ще одна, яка практично ніколи не бралася до уваги, — homo sanctus (людина свята). За цей час ми мали можливість бути свідками святості у різних формах та іпостасях: від лікаря, який безкорисливо виконує своє служіння, — до вчених, до засно­вників орденів і мирян, до простих людей, які жили у наш час.

Сьогодні переживаємо певну кризу святості. Святий вважається свого роду дивиною, чимось непри­родним чи навіть протиприродним. Homo sanctus стає антиподом та протилежністю homo sapiens та всіх інших відомих ідентичностей людини. Часто чуємо: «Ти поводишся так, наче хочеш стати святим?» або «Теж мені святий знайшовся». А святість ототожнюється з таким собі святенництвом, уявляється як безоглядна покірність всьому і всім із цілковитою відсутністю власної думки та ініціативи, з відчуженням від людей та справ цього світу, асо­ціюється з повним провалом та не­успішністю, зводиться до значення «релігійність» чи «праведність».

Як зауважує богослов Георгій Манцарідіс, у сучасній термінології життя моральне протиставляється життю природному. Обидва стани трактуються, як рівні і навіть проти­лежні. Природна людина представлена як «пристосована» до своїх прагнень і слабкостей, потягів та інстинктів, а її життя описується, як «природне». Такий підхід суперечить вченню грецьких отців, на думку яких пра­ведне (моральне) життя і є природним життям людини, а людина моральна є власне натуральною, природною, справжньою.

Однак святість — це значно більше, ніж просто моральне життя: це цілком природне бажання людини відкрити образ і подобу Божу в своєму серці. Тому той, хто думає про святість, думає про те, як стати самим собою, правдивою людиною. А отже, як говорить Блаженніший Любомир, «бути святим — не означає бути ди­ваком, це значить бути нормальною особою». Тобто правдива homo sapiens – це і є homo sanctus — цілісна, гар­монійна особистість. У світлі цього ін­шого звучання набувають слова Івана Павла II про те, що «справжній хрис­тиянин, тобто свята людина, є люд­ською істотою, яка осягнула повноту» (зверніть увагу, справжній християнин = свята людина). А за вченням II Ватиканського Собору, «всі християни будь-якого стану і професії покликані до повноти християнського життя», тобто — до святості серця. Бо «свя­тість — це Божий дар, покликання кожного християнина», — наголошує Блаженніший Святослав.

Ми також часто плутаємо святість із досконалістю, бездоганністю і перфекціонізмом. Тільки Бог може бути абсолютним, і лише у Ньому немає недоліку. Ідеальних людей не буває! Це правда, що нам деколи вдається бути на якусь мить у найкращому стані, зробити краще від усіх якусь річ, здійснити якийсь вчинок, на наш погляд, ідеально. Але це тимчасово, бо наступного разу ми усвідомлюємо, що можна було б зробити краще. Той, хто шукає довершеності у всьому, не може бути святим. Святий шукає лише Божої волі, шукає Бога, а не особистої реалізації та досконалості.

«Святість – це цілковите і безустанне віддання себе Богові та намагання подобатись йому думкою і бажанням», — наголо­шував св. Василій Великий.

Етимологія терміну святість бере початок від семітського слова Kodesh, що має значення «виділити», «ви­окремити», «відділити», «відрізати», а святий означає «інший», «не такий, як усі», «виокремлений». Коли говоримо, що Бог Святий, то це означає, що Він – Інший, що Він на все дивиться по-іншому, живе за іншою логікою. Тому бути святим — означає навчитись ди­витися на світ і на себе по-іншому — «Божими очима».

Чи можна досягти святості у наш час? Це досить контроверсійне питання. Сучасне середовище диктує свої умови, стереотипи, ро­зуміння самого себе і життя взагалі. Здається, сучасний світ уже не той, у якому жив Христос. Сьогодні не ті люди, обставини, час — усе інше. А тут з’являється Христос із закликом до святості, який промовляє через Святе Письмо та Церкву і ріже наш слух. Людина наче відмовляє Богу: «Ти спізнився! Це вже не актуально, світ став іншим!» Так, світ змінився, але Христос залишається той самий вчора, сьогодні і навіки (Євр. 13: 8). Він і нині кличе нас до святості, про­понуючи той самий шлях, що й 2000 років тому: «Я — Дорога, Правда і Життя» (Йо. 14: 6).

Яка вона, Homo sanctus (людина свята) XXI ст.? Більше 18 століть тому у фрагменті «Листа до Діогена» про сповідників Христа читаємо: «Хрис­тияни не відрізняються від інших людей ні місцем проживання, ні мовою, ні одягом, їхній спосіб життя не відрізняється нічим особливим, вони уживаються з місцевими зви­чаями щодо одягу та їжі, однак самою своєю поведінкою свідчать про ті дивовижні, і навіть парадоксальні, права, якими керуються». Так можна сказати про святих: їхня щоденність така сама, як і в інших людей, але ди­вовижний і парадоксальний спосіб, у який вони її переживають, показує, що їх життя має неповторний зміст і сенс. Вони навіть не підозрюють про власну святість (це таємниця Бога, яку Він відкриває всім, хто навколо них, але їм — ні). Вони — інші, хоча здається, що такі ж самі. І хоча й ви­конують ті самі справи, внутрішньо відрізняються, що помітно зовні…

Це прекрасно ілюструє вірш із ди­тячої книги Наталі Назар «Зірниця древнього Львова»:

Запитала доня тата: «Хто такі святі?
Де вони: чи лиш у небі, чи і у житті?
Як впізнати їх? Чи, може, все вони сумні?
Чи не люблять чиколяди?»
Тато каже: «Ні!
Ах, святі — звичайні люди: ходять
до крамниці,
Люблять їсти чиколяду, сало й полуниці. Але є одне, що різнить їх поміж других: Жива віра, любов щира —
це девіз святих!»

Свідчення життя багатьох святих — чоловіків і жінок віри, віддалених від нас у часі, або ж наших сучасників – вказують на те, що це можливо. Ми захоплюємося милосердям св. Матері Терези з Калькутти, любов’ю Жанни Беретти Молла, відвагою св. Йосафата Кунцевича, розсудливістю св. Хосе-Марії Ескріви та багатьох інших. Однак боїмося стати святими, боїмося навіть прагнути цього, бо знаємо, що це може надто дорого коштувати. Ми стаємо подібні до багатого юнака, якого по­любив Ісус, сказавши йому, щоб той роздав усе своє багатство і пішов за Ним. Однак він відійшов від Ісуса сумним, бо «мав великі багатства», чи радше, вважав себе багатим. Шлях до святості — це дорога все більшого втрачання, тобто віддавання Богові себе — здібностей, планів, кар’єри, життя. Недаремно Папа Іван Павло II в Сантьяго де Компостелла 20 серпня 1989 р. закликав людей з усього світу: «Не бійтеся бути святими!» Не бійтеся «продати» все, що маєте, і купити одну дорогоцінну перлину, якою є Сам Гос­подь Ісус Христос. Бо тоді здобудемо усе, як святий Франциск, який одного разу, молячись цілу ніч, захоплено по­вторював слова: «Мій Бог і моє все».

«Але як Той, хто вас покликав, – святий, так само і ви самі усім вашим життям станьте святі», — запрошує нас апостол Петро (1 Пт. 1: 15). Виникає питання: як це зро­бити? Думаю, ключ у словах «усім вашим життям». Бути святим сьо­годні означає бути свідком Христа в усіх обставинах нашого життя. Ми думаємо, що святість – це пре­рогатива мучеників за віру, героїв свого часу, містиків та стигматиків, людей відданих та саможертовних, а в нашому щоденному, буденному сірому житті її просто неможливо осягнути. Англійський богослов Дональд Ніколл підкреслює, що повсякденне життя – це ключ до освячення: «Кожна подія щоденного життя є водою на млин святості». І це від нас залежить, чи ми зуміємо її використати.

Святий Хосемарія Ескріва, засновник Opus Dei, вбачав дорогу до свя­тості у сумлінному виконанні професійних та щоденних християнських обов’язків. Адже «християнство — це творчість, праця над собою, турбота про подружжя, відповідальність за дім, роботу… це святість на щодень», – пригадує нам о. Ксаверій Кнотц. А святими не народжуються, ними стають, тобто живуть ціле життя, «вдивля­ючись пильно в Ісуса», розширюючи простір свого серця для Бога. Бо «ми ніколи не є ціл­ковито завершені: наша святість полягає у тому, що ми віддаємо себе Божій ласці, яка діє у нас», — говорить Бла- женніший Любомир, тобто співпрацюємо з Духом Святим, до­зволяючи Йому освя­чувати нас. А святість – це благодать плюс наша відповідь на неї — маленьке зусилля волі.

«План святості, якої очікує від нас Господь, — читаємо у книзі св. Хосе-Марії Ескріви «Шлях», — у цих трьох пунктах: свята непоступливість, святий примус і свята безсоромність». Свята непоступливість, пояснює автор, — це не грубість чи нетерпимість, а безкомп­ромісність у питаннях віри та моралі; святий примус — це спасіння життя багатьох, що так уперто прагнуть без­глуздо вбити свої душі; свята безсо­ромність — в тому, щоб не перейма­тися думкою інших, не боятися бути смішним, понад усе шукаючи Бога.

Св. Тома Аквінський своїй се­стрі, що запитувала у нього, як стати святою, відповів коротко і чітко: «Треба хотіти». Проте хотіти так, як скнара прагне золота, як мати любить свою дитину, як честолюбець бажає слави, — тобто усім серцем, цілим своїм єством.

Один місіонер порадив скептич­ному юнакові, який заперечував можливість святості у цьому світі, щодня проказувати сто разів осо­бливу молитву: «Господи, вчини мене святим».

Можливо, нам, людям XXI сто­ліття, «сильним, цинічним, з іронічно примруженими очима, що сороми­мося м’яких жестів, теплих усмішок, коли приходить любов, зневажливо знизуємо плечима […], а пізно вночі, при щільно заслонених вікнах, заламуємо з болю руки…» (як писала польська письменниця Малгожата Гіллар), варто скористатися цими порадами?

І почати шукати Бога усім своїм життям.

Уляна Андрусів
«Слово», №3 (7) 2012 р.Б., ст.. 7-9

Вам також має сподобатись...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *