Великий Канон

На початку Великого Посту, як той звук камертону, котрим визна­чається вся великопосна ме­ло­дія, ми молимося Великий покаянний канон святого ­Андрея Кри­­­­­­тського. Він поділений на чо­ти­ри частини і читається на Великому Повечір’ї увечері, в пер­ші чотири дні Великого Пос­ту. Його можна описати, як покая­нний плач, який розкриває нам всю неосяжність, всю бездну гріха, який потрясає душу відчаєм, розкаянням і надією.

Надзвичайно поетично Святий Андрей переплітає великі біблійні образи – Адама і Єву, рай і гріхопадіння, патріарха Ноя і потоп, Давида, обіцяну землю, а понад усе Христа і Церкву – зі сповіддю в гріхах і розкаянням. Події священної історії показую­ться як події мого життя, діла Божі в минулому – як діла, які торкаються мене і мого спасіння. Трагедія гріха і зради – як моя особиста трагедія. Моє ­життя показане, як частина великої всео­сяжної боротьби між Богом і силами темряви, котрі повстають на Нього.


Канон розпочинається з глибоко особистого волання:

«З чого почну оплакувати пристрасного життя мого діяння? Чи добрий початок дам, Христе, нинішньому риданню? Але, як милосердний, подай мені відпущення гріхів».

Один за одним розкриваються мої гріхи. Історія першого гріхопадіння – це моя особиста історія:

«Наслідуючи в переступах первозданного Адама, пізнав я се­­­бе відкиненого від Бога, від вічного царства і солодкості його через гріхи мої».

Я здійснив переступ первозданного Адама; я знаю, що я від­кинений від Бога і вічного Його царства через свої гріхи. Я втратив всі Божественні дари.

«Забруднив і осквернив я ризу тіла мого, що за образом Твоїм, Спасе, і подобою. Затьмарив кра­су душі своєї втіхами пристрас­тей і ум свій повністю перетворив я в нечистоти. Пірвав я нині першу одіж мою, що виткав мені Творець на початку – і від тоді лежу я нагий. Одягнувся я у пірвані ризи, що змій мені виткав радою, ось тому я й соромлюся».

Ось так, вродовж чотирьох ве­чорів, дев’ять пісень Канону опо­ві­­дають знову і знову про духовну історію світу, яка водночас є історією і моєї душі. Слова Канону спонукають нас до відповіді, бо говорять нам про події і справи минулого, смисл і сила яких є віч­ними. Оскільки кожна людська душа є єдиною і неповторною, і проходить тим самим шляхом випробувань, стоїть перед тим самим вибором, зустрічається із тією ж вищою реальність.

Приклади із Святого Писання не просто «алегорії», як думають люди, вважаючи, що Ве­­­­­ликий Канон надто перепов­нений іменами і подіями, які не відносяться до них. Такі люди за­­питують: «Навіщо говорити про Каїна і Авеля, про Соломона та Да­вида, коли було б простіше сказати: «Я згрішив!». Вони не розуміють, що саме поняття слова гріх в біблійному і християнському Переданні має глибину, яку «сучасна людина» просто не здатна збагнути, через що її сповідь із власних гріхів глибоко відмінна від справжнього християнського розкаяння.

Та культура, в котрій ми жи­вемо і котра формує наші сучасні погляди, в сутності виключає розу­міння гріха. Бо гріх – це, перш за все, падіння людини з духовної висоти, її зречення від свого «високого покликання». Але, яке значення це може мати для культури, котра не знає і заперечує цю «духовну висоту», це «пок­ликання» і оцінює людину не «згори», а «знизу», – для культури, яка якщо навіть не заперечує відверто Бога, то фактично вся, згори донизу, матеріалістична і тому розглядає життя людини тільки з точки зору матеріального благополуччя, не визнаючи його високого призначення. В ній гріх розглядається головним чином як звичайна «слабкість».

Тому сучасна людина, визнаючи свої гріхи, в них не розкаюється. Людина або формально перелі­чує свої прогрішення та пору­шення обрядових правил, або ж оповідає духівникові про осо­бисті проблеми, очікуючи від релі­гії свого роду лікування, яка поверне їй щастя і спокій. В обох цих випадках ми не бачимо розкаяння, не бачимо того потрясіння, яке мала б відчути людина, коли вона доходить до усвідомлення, що вона забруднила в собі образ невимовної ­сла­ви та відкинула Бога своїм життям; ми не бачимо розкаяння, як болю за гріхи, як бажання повернутися назад, на добру дорогу; не бачимо розкаяння як віддання себе Божому милосердю та любові. Ось чому не­достатньо ­сказа­­ти: «Я згіршив». Ці сло­ва набирають свого істотного значення тільки тоді, коли гріх сприймається у всій його глибині і гіркоті.

Значення і мета Великого Канону полягають в то­му, щоб показати нам гріх і цим самим привести нас до покаяння. Але він показує нам гріх не через визначення та перечислення, а певним глибоким спогляданням біблійної історії, яка воістину є історією гріха, покаяння і прощення. Це споглядання вводить нас в зовсім іншу духовну культуру, закликає нас прийняти зовсім інше розуміння людини, її життя, її мети, її духовних мотивацій. Канон відновлює в нас те духовне світовідчуття, де знову можливо покаятися. Коли ми чуємо, наприклад:

«Не уподобився я, Ісусе, до праведного Авеля й ніколи не приносив Тобі дарів приємних, ні діл богоугодних, ні жертви чистої, ані жертви непорочної».

Ми розуміємо, що, коротко згадана в Біблії історія першого жертвоприношення, відкриває нам щось основне і про наше особисте життя. Ми розуміємо, що гріх перш за все є відмова від життя як приношення дару та жертви Богові, чи, іншими словами, – відмова жити для Бога. Ми розуміємо, що корінь гріха – це відмова любити Бога. І завдяки цьому, стає можливим вимовити слова, які надзвичайно віддалені від сучасного життя, але, котрі звучать глибокою істиною.

«Оживотворив Ти, Творче, земний порох і дав мені тіло та кості, ще й дихання та життя, о мій Сотворителю, але, Судде та Відкупителю, прийми мене, що каюся».

Для того, щоб по-справжньому почути Великий Канон, потрібно, звичайно, знання Біблії та вміння засвоювати значення біблійних образів. Якщо в наші дні багато людей знаходять його нудним, та таким, що не відноситься до нашого життя, то це відбувається тому, що наша віра не живиться із джерела Святого Письма, котре для Святих Отців Церкви було джерелом їхньої віри. Ми повинні знову навчитися сприймати світ таким, яким він відкривається нам в Біблії, навчитися жити в цьому біблійному світі; і не­має кращого способу навчитися цього, як саме через церковні богослужіння, які не лише пере­дають нам учення Біблії, але і відкривають нам біблійний спосіб жи­т­­тя.

Ось чому шлях пос­ту починається із по­­­­­­­­­­­­­­­вернення до перво­начала, до Створення світу, гріхопадіння, Відкуплення, до того світу, в котрому все говорить про Бога, все відображає Божу славу, де все, що відбувається, всі події безпосередньо пов’язані із Богом, де людина знаходить справжній вимір свого життя, і знаходячи його, кається.

«Від ночі до ранку шукаю Тебе і молюся: просвіти, Чоловіколюбче, настав мене на Твої повеління, й навчи мене, Спасе, творити Твою волю… Помічник і покровитель прий­шов мені на спасіння. Це Бог мій, і прославлю Його, Бога Отця мого, і звеличу Його: велично бо прославився!»

Протопресвітер Олександр Шмеман

Вам також має сподобатись...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Facebook Auto Publish Powered By : XYZScripts.com