Петро і Павло – різноманітність людських характерів

Прославляючи апостолів в один день, Церква, хоче нагадати нам про різноманітність людських характерів і шляхів, які ведуть до Бога. Обох апостолів ми називаємо первоверховними, але і першість в них зовсім не однакова. Петро був одним із найближчих учнів Христа за Його земного життя, а Павло, взагалі, не мав жодного відношення до євангельських подій. Він почав проповідувати набагато пізніше, і навіть не був “офіційно утверджений” в ролі одного із дванадцяти апостолів.


Симон, пізніше прозваний Петром, як і його брат Андрій, був простим галилейським рибалкою. Ловили рибу на Галилейському озері в основному вночі, так що рибалка не завжди встигав виспатися, він пропах рибним запахом, доходи в нього були мізерними і все залежало від вдалої ловлі. Отже, життя галилейських рибалок було не дуже завидне, і, можливо, саме тому Симон і Андрій, заледве почувши поклик мандрівного Проповідника: “Ідіть за мною, я вас зроблю рибалками людей” (Мт. 4,19), зразу ж послухалися Його, покидали навіть неводи, які після кожної ловлі потрібно було чистити і ремонтувати. І так вони стали першими апостолами.

Павло, чи, точніше, Савло, навпаки, був із тогочасної еліти. Освіту він отримав в Єрусалимі, у найавторитетнішого богослова того часу Гамалиїла. Савло належав до числа фарисеїв – ревнителів Закону, які прагнули в точності виконати всі його настанови. Вивчившись у Гамалиїла, Павло не просто погрузився в толкування Мойсеєвого Закону. Дуже скоро меткий юнак сам вирушив в дорогу, щоби карати невірних в Дамаску. Саме на цьому шляху відбудеться зустріч, яка назавжди перемінить його життя.
А Симон, з самого початку був учнем Христа? Він такий самий полум’яний і нетерпеливий. Ось Христос наказує йому, ще рибакові, а не апостолу, заново закинути сіті після невдалої нічної ловлі  – і він підкоряється, а коли сіть приносить небачений улов, говорить до Вчителя: “Іди від мене, Господи, бо я грішна людина” (Лк. 5,8). Наскільки гостро він відчував свою недостойність і свою нечистоту… Проте пізніше, побачивши Спасителя ідучим по воді, він, навпаки, негайно просить: “Господи, коли це ти, повели мені підійти водою до тебе!” (Мт. 14,28). Хоча, потім він засумнівався і почав тонути, але інші апостоли навіть не намагалися спробувати. Коли поруч із Симоном відбувається чудо, він негайно повинен відреагувати на нього, все для нього відбувається тут і зараз. І не випадково саме він без вагання проказує своє віровизнання, ще задовго до Воскресіння Христа: “Ти – Христос, Бога живого Син” (Мт. 16,16). Петро не сумнівається, і у відповідь на ці слова Христос називає його каменем, на якому Він зведе Свою Церкву.

В житті кожного із них був переломний момент, який зробив їх тими, ким вони стали. Савлові з’явився по дорозі в Дамаск Воскреслий Христос і запитав його: “Савле, Савле! Чого мене переслідуєш?” (Діян. 9,4). З цього моменту в його житті перемінилося усе – точніше, його особистого життя вже не було, воно було посвячене проповіді Того, Кого він спочатку переслідував.

А для Петра таким моментом стало, навпаки, відречення. Перед самим розп’яттям він обіцяв Христу, що і під страхом смерті не залишить Його, але Христос відповів: “Істинно кажу тобі: Цієї ще ночі, перше, ніж заспіває півень, ти тричі мене відречешся” (Мт. 26,34). Можливо, якщо до нього саме тоді приступили б кати, він мужньо пішов би на страту, але попереду була довга ніч, повна страхів і невизначеності… І Петро якось так непомітно відрікся від Христа, так просто, по-буденному, сам того не помітивши – аж до крику півня. На особистому прикладі перший із апостолів побачив, як можна стати останнім. І тільки після покаяльних сліз Петра прозвучали звернені до нього слова Спасителя: “…Паси мої вівці!” (Ів. 21,17).

А те, що за цю любов потрібно буде платити спокоєм і комфортом, вони обидва, і Петро, і Павло, прекрасно знали. Зразу ж після визнання Петром своєю любові Ісус пророкує про його смерть: “…руки свої простягнеш, і підпереже тебе інший та й поведе, куди ти не схочеш” (Ів. 21,18). Мученицька смерть була свого роду умовою апостольства, і як не розуміти це було Петру, який бачив розп’яття Учителя, і як не розуміти Павлові, котрий сам колись мучив християн! Обидва були страчені в Римі в 60-ті роки від Різдва Христового, чим була закінчена остання книга Нового Завіту.

Дорогі брати і сестри у Христі! Перед нами люди, які своїм життям вчать нас: якщо згрішив — то покайся, якщо впав — то вставай, проявив слабкодухість — зміцнюйся надією на Бога, віруй в Нього, люби Його. І такий шлях праведного життя у Господі нашому Ісусі Христі і приведе нас до наслідування життя вічного.

Молімося і просімо у первоверховних апостолів, щоб вони молили Бога за нас і наші душі, і щоб ми могли завжди визнавати і засвідчувати з глибини наших сердець: «Ти – Христос, Бога живого Син». Амінь.

Вам також має сподобатись...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *