Відпускаються тобі твої гріхи

 В сьогоднішньому Євангельському читанні розповідається нам про зцілення розслабленого, або, кажучи сучасною мовою, зцілення паралітика. Ця розповідь всім нам дуже добре відома. Коли Господь наш Ісус Христос прийшов в місто Капернаум: «Коли ж по кількох днях Ісус повернувся до Капернауму, чутка пішла, що він у домі. І там зібралося стільки народу, що не було більш місця, навіть перед дверима; а він промовляв до них словом. І от прийшли до нього, несучи розслабленого; несли його четверо. А що із-за народу не могли донести до нього, розкрили стелю над місцем, де він був, й отвором спустили ліжко, на якому лежав розслаблений. Ісус, уздрівши їхню віру, до розслабленого й каже: «Сину, відпускаються тобі твої гріхи». А були й деякі книжники, що сиділи там та міркували собі: «І як може цей так говорити? Він богохульствує! Хто може прощати гріхи, крім одного лише Бога?» (Мр. 2,1-7).


Як бачимо з Євангельської розповіді, що той хворий чоловік був у скрутному становищі, що потрібно була аж 4 людей, щоб його принести. А, отже, він, напевне, що не міг ані поворухнутися, ані порухати ні ногами, ні руками і був під опікою цих своїх друзів. Але віра цього чоловіка, бажання одержати прощення гріхів, старання тих, що його несли були настільки великими, що, не бачачи можливості проникнути через натовп, вона наважилися на такий зухвалий вчинок: розібрали покрівлю дому. І цим самим вони показали віру, як про це пише Євангеліє: «Ісус, уздрівши їхню віру». В нашому житті буває, зазвичай, навпаки, що ми ніяк не проявляємо нашу віру.

Звичайно, що легше сказати людині: прощаються тобі гріхи, тому що ніхто не бачить чи це відбулося, чи – ні. Але розслаблений це відчув, він відчув надзвичайне полегшення у своїй душі. Адже часто із нами відбувається щось подібне, коли ми щиро помолимося або посповідаємося і запричащаємося – ми відчуваємо, що наша душа звільнилася від тягарю гріхів. А, особливо, це буває в часі Сповіді, коли священик прочитає над нами молитву розрішення, то із нашої душі виривається полегшене зітхання.

Однак в цьому Євангельському читанні можна побачити і виключно духовний смисл. Кожен із нас, поглянувши тверезо на своє життя і свої вчинки, на свої думки і почуття, то побачить, що по відношенню до духовного життя – ми також є розслабленими, ніби нездатними до добрих діл. Якщо, скажімо, зовні ми ще зможемо заставити себе вчинити якийсь добрий вчинок, то заставити себе уважно і щиро помолитися буває надзвичайно тяжко. Однак, якщо б Господь став для нас недосяжним, якщо б від нас Його відділяв цілий натовп суєтних і грішних думок, то існують чотири чесноти, які можуть нас наблизити до нього. Вони, ніби підносять наш розум, подібно, як тих четверо людей носили розслабленого. Цими чеснотами є: увага, безперервна молитва, пам’ять про смерть і покаяння. Увага потрібна нам завжди, а особливо, в часі наших молитов. Безперервна молитва – це постійне, наскільки є в наших силах, спонукання себе до молитви. Пам’ять про смерть очищає нас від гордості і від інших суєтних пристрастей, а покаяння дає нам правильне розуміння молитви. Якщо ми будемо мати ці чотири чесноти, то вони, оберігаючи наш розслаблений ум, розберуть покрівлю і спустять його в закрите і зараз недоступне для нас серце. А там ми зможемо зустріти Господа Ісуса Христа, Котрий, очистивши нас, визволить від рабства гріху і зцілить нас від нашої розслабленості.

Із власного досвіду ми знаємо, що, якщо ми зайняті якимось помислом, частіше за все гріховним, скажімо ми затаїли на когось образу, то від цієї думки нас ніщо не може відволікти. Це саме ми можемо відчути, якщо ми є під дією якоїсь пристрасті. Іноді люди доходять до того, що в такому стані звертаються до лікарів, і такий свій стан називають депресією. Ми можемо наскільки захопитися чимось, що вже не в силі буде, щоб нас від цього відтягнути. Але це відбувається з нами тільки тому, що ми дуже легко захоплюємося гріховними думками і не маємо такого потягу до Господа, яке ми маємо до гріхів. Якщо б ми були Боголюбивими, то жодна думка не могла б відволікти нас від молитви. Ми завжди тримали б Господа в своєму умі, душі і серці. Тому не слід себе виправдовувати, що така розслабленість це є наслідок нашого часу, а досягнути того, щоб Господь постійно був у нашому умі – це вище наших сил. Тому, дорогі во Христі, слід докоряти собі і слід завжди бачити причину такого розслаблення в самому собі.

Благодать Божа зможе зцілити тоді наш ум, котрий більше не буде втікати від молитви, але буде завжди прагнути до неї, і зробить молитву цілим нашим життям. Доказом цього можуть бути наші сучасники, священики, монахи, монахині та звичайні миряни, котрі, не дивлячись ні на що, мали цей дар. В часи недавніх гонінь на Церкву один священик, знаходячись в страшних, нестерпних умовах життя в концтаборі, відчував незвичайну Божу благодать, відчував, що душею він знаходиться в раю. В своєму листі він написав, що: «Серед хули, серед блюзнірств, серед матюків, вереску пили, я відчував, що я знаходжуся в раю». І це він зміг відчути тільки тому, що поруч із ним був Господь. Якщо вже йому серед таких страшних умов ніщо не стало на заваді, щоб мати у своєму серці Господа, то що вже тоді може зашкодити нам завжди перебувати із Господом. Амінь.

Вам також має сподобатись...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Facebook Auto Publish Powered By : XYZScripts.com