Проповідь на п’яту неділю Великого Посту
Дорогі у Христі брати і сестри, ось і добігає до кінця цей Великий піст. І ми повільно наближаємося до великих та страшних днів Страсного тижня. Днів, призначених до того, щоби кожен із нас пережив особливу причетність до страждань Спасителя. Бо кожен із нас своїми провинами вніс свою частку у принесенні цієї страшної жертви за спасіння цілого людського роду.
І цей час підготовки до Христового Воскресіння, до зустрічі із повсталим із мертвим Христа, дається нам для того, щоби ми обміркували своє життя. І зуміли знайти те, що було шкідливим, ворожим у справі нашого спасіння, помилковим. І знайшли у собі сили долати усі ці свої провини. Знайшли сили позбавитися гріха. Проте на цій дорозі нас очікує одна дуже підступна небезпека – небезпека самовпевненості. А це ті думки, що ми самі своїми немічними та слабкими силами можемо навести лад у своєму житті, можемо щось кардинально змінити чи виправити.
Мабуть, не знайдеться тут такої людини, котра б не потрапила у цю пастку, котра б не спробувала самотужки навести лад у своєму житті. Проходить час і ми розчаровуємося у цьому. І тоді приходить Христос, Він відкриває нам джерело сили, показує нам ту єдину дорогу до спасіння.
І ось уже напередодні Страсного тижня наша Свята Церква пропонує нам три приклади, які дуже корисно обміркувати, перебуваючи на порозі цих великих днів. І перший цей приклад ми знаходимо у сьогоднішньому Євангельському читанні. Йдучи дорогою до Єрусалиму, двоє найближчих учнів Христа, тих, кого Він брав у найвідповідальніші моменти Свого життя, на Таворську гору, а потім на самотню молитву в Оливному саді, Заведеєві сини, рибалки із Капернауму, Яків та Іван, раптом підходять до Ісуса і просять такого несподіваного, просять бути якнайближче до Нього у майбутньому Небесному Царстві. Ну, що у цьому поганого? Вони прагнуть і там залишатися якнайближче до Свого Учителя. Вони засвідчують Йому свою віру і свою готовність разом із Ним іти у майбутнє. Але як? Вони навіть там, у майбутньому, прагнуть бути першими. Навіть бувши поруч зі Своїм Учителем, пройшовши з Ним цю дорогу у три роки, вони не розуміють найголовнішого. Того, що їхній Учитель прийшов не для того, щоби вести їх до перемоги, до царства у земному розумінні. Христос прийшов, щоби усім послужити. Усім, не тільки тим, хто жив у той час, але і нам із вами. Бо за нас із вами Він іде на смерть. Ми ще ненароджені, а Він уже кладе за нас Своє життя. І це саме Він прагне побачити у житті Своїх учнів – уміти бути жертовним, не очікуючи на винагороду. Вміти бути останнім, непомітним, непоказним, щоби тебе помітили й оцінили у Небесному Царстві.
І другий приклад, який також належить до цих останніх днів, який нам нагадує про одну із найбільших подвижниць в історії Церкви – преподобну Марію Єгипетську, пам’ять якої ми сьогодні вшановуємо. Незвичайним було її життя, незвичайним був її шлях навернення до Бога, винятковим є її духовний подвиг та його плоди. Вона була великою грішницею, котра прийшла, щоби поклонитися частинці Христового хреста. Божа сила не впускає її. Навіть спроба увійти разом із великим натовпом не увінчалась успіхом – при самому порозі храму, наче «многочисленна воїнська стража», невідома сила стримувала її. Зовсім ослабнувши та ставши збоку у притворі, Марія задумалась над своїм життям.
Гірко заплакавши та б’ючи себе в груди з глибоким та щирим розкаянням, Марія звернула свої тілесні та душевні очі до ікони Пресвятої Богородиці. Щире каяття та усердне моління до Владичиці з проханнями відкрити для неї вхід до храму, щоб побачити Хрест Господній та поклонитися Чесному Древу, укріпило Марію у вірі, і вона, давши Пречистій обітницю не оскверняти більше тіло своє блудом та уповаючи на милосердя Богородиці, попрямувала знову до дверей храму.
І відтоді розпочинається важкий шлях її подвижницького життя у пустині. 49 років провела у пустелі преподобна Марія, перейшовши Йордан та омившись його святими водами. 47 років неустанно молилась преподобна та вела строге аскетичне життя не зустрічаючи нікого з людей чи звірів.
І третій приклад, на який вказує нам Сам Ісус Христос, виростає із притчі про двох боржників. Про того, хто завинив 10 000 і 100 талантів. Хто з них буде більше любити того, хто пробачив йому борг? У цій притчі ми бачимо надію для кожного із нас, бо часто нам до справжнього і цілковитого приходу до Ісуса Христа перешкоджають тільки наші гріхи. Вони зводять великі бар’єри між нами і Церквою, нами та своїм ближнім, якого ми скривдили та образили, а найголовніше між нами та Богом. Але це тільки бар’єр із нашого боку. Бог завжди готовий нам пробачити ці провини. Він продовжує безмежно любити нас.
Дорогі у Христі брати та сестри, у ці дні Великого посту прагнімо знайти усі вади у своєму житті. Та знайти у Христі те єдине джерело сили, яка дозволить нам виправити усі свої помилки, піднестися від своїх гріхів і дійти до світлого та радісного празника Христового Воскресіння.
Зображення ілюстративне – Freepik
