Скільки часу буде Господь чекати від Вас плодів?

Свята Церква знову пригадує нам Христову притчу про виноградарів – найсумнішу притчу, яка змалює нам гірку правду про людський рід. Ця притча про те, як Господь стукає до людей. Він чекає, що вони відгукнуться, посилає своїх посланців. Але люди не бажають їх прийняти, не бажають слухати, повстають проти них, і це веде до того, що вони повстають на Самого Сина, посланого Небом. Адже, пан з цієї притчі, не просто посилав своїх слуг в виноградник. Він чекав того, що робітники, які працювали в його винограднику, віддадуть плоди своєї праці своєму господареві, власнику, пану, тому, що ні земля, ні виноградники їм не належали.


Якщо ми з вами задумаємося, то відразу зрозуміємо, що і нам все дано, але ми не володіємо тим, що у нас є. Нам дано і життя. Ми його зараз маємо, а завтра можемо втратити, загубити. Нам дано і здоров’я, але знову ж таки, сьогодні ми його маємо, а завтра можемо втратити. І все те, що у нас є, все те, чим ми володіємо, воно нам не належить, а є даром, який ми можемо втратити. І оскільки це дар Божий, то ми повинні його примножити і щось повернути Тому, Хто нам це дав.

І бачимо сумну картину: приходять слуги, а їх б’ють і проганяють. Замість подяки та повернення боргу – жадібність, лінощі, жорстокість… І це стосується не тільки стародавнього часу, а й нашого часу. Коли ми читаємо про життя Божих угодників, чи то пророків в Старому Завіті, чи апостолів, святителів, подвижників в Новому Завіті, – це тільки ті, хто був посланий розбудити людей, нагадати їм про Небо, сказати їм: доки ви будете спати в своєму житті і його марнувати? Скільки часу буде Господь чекати від Вас плодів?

І ці люди, які пробуджували в нас совість, завжди зустрічали найбільше озлоблення. Життя святих, ніби продовжує Євангельську історію. Бо, як ми собі пригадаємо великих подвижників теж гнали і переслідували, як гнали Господа.

Якщо візьмемо до прикладу життя Івана Золотоустого, Собор духовенства, за наказом імператора Константинополя був усунутий із константинопольської Кетедри. А причиною такого усунення було те, що він говорив правду, про те, що він викривав гріхи царського двору, викривав захланність багатих християн, вимагав, щоб вони допомагали бідним. І таке відбувалося і з іншими подвижниками, той, хто намагався жити з Богом, той терпів від людей різні утиски. Але той, хто намагається жити згідно Божого, завжди буде поневірятися, бо у людей це викликає тільки заздрість, незадоволення і збентеження.

Всі мученики, ісповідники, преподобні були нам послані до нас самим Господом. І Сам Господь стоїть на чолі мучеників, та всіх вигнаних та знедолених на цій землі.

Ця притча стосується не тільки церковної історії, але вона стосується кожного із нас. Тому що Господь звертається не тільки до своєї Церкви Господь, але до всього людського роду, до кожного з нас, щоб пробудити нашу совість. Він постійно стукає і проситься. Він постійно стукає до дверей нашого серця і говорить нам: «Прокинься, о сплячий, і встань, доки ти будеш жити в напівтемряві? Доки ти будеш грузнути в гріху, як в болоті?».

А Господь стукає до нас через тяжкі обставини нашого життя або, навпаки, якісь особливі, благодатні, благословенні хвилини, якісь особливі просвітлення, які ми відчуваємо під час молитви – всі вони означають, що Господь нас кличе, що Він хоче, щоб ми принесли йому свої плоди, своє серце. І як Йому буває гірко, коли ми цих знаків не приймаємо, не помічаємо, коли один за одним ці Божі знаки до нас приходять марно, і ми поступаємо так само, як оті жорстокі раби: Бог кличе. Він вимагає, а ми стоїмо до Нього спиною…

Ось про що ця притча. І якщо ми не хочемо опинитися в становищі цих недбайливих рабів, які були відкинуті – «злих – зло погубить», як говориться в притчі –  тож, ідучи з храму, подумаймо собі, якими нас бачить Господь, що Він про нас думає? Що Він думає про нашу молитву?

Що Господь думає про наш духовний зріст? Адже Він бачить глибину нашого серця, Він знає, які ми були рік тому, десять років тому. Чи бачить Він, що ми в чомусь виправилися, змінилися, що ми зробили кілька кроків Йому назустріч? Він знає наше ставлення до кожної людей, з якими ми живемо. І що б Він побачив, якби зараз заглянув в серця кожного з нас? Подумаймо про це. Нехай це буде для нас суворим нагадуванням. Бо перед людьми ми можемо зображати все, що завгодно. Тому, що Господь бачить наше серце до дна. Який же суд Він виголосить сьогодні нашому серцю?

Постараймося сказати собі: ні, ми не хочемо бути тими недбайливими рабами. Ти, Господи, посилаєш мені Свої знаки і я постараюся слухати їх, я постараюся служити їм, постараюся своє коротке життя переробити і зробити його достойним Твого покликання, Твоєї святості, Твоєї любові. І тоді, якщо Ти прийдеш до мене, коли життя моє буде зважене на терезах, коли прийде час збору цього винограду, і Ти скажеш мені: «Мало ти зробив через твою неміч, але ось цей малий твій труд, що ти робив для Мене в прагненні свого серця, я приймаю з любов’ю».

Але як буде сумно, якщо виявиться, що у нас нічого немає, все пусте, все безплідне. Тоді кінець нашого шляху буде такий же сумний, як кінець цієї притчі. Скільки разів бувало, що люди, які думали, що мають благодать і духовні багатства, виявлялися відкинутими. Тож нехай з нами цього ніколи не станеться! Тому-то Слово Господнє є не тільки словом потіхи, не тільки слово підбадьорення й любові, але також і словом застереження, щоб захистити нас усіх від зла і від вічної погибелі. Амінь.

Вам також має сподобатись...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Facebook Auto Publish Powered By : XYZScripts.com