Чи священики придумали сповідь?

Початки Таїнства Покаяння

Коли людина вперше сповідалася? Не знаю, чи зможе хтось коли-небудь відповісти на це запитання.

До Ісуса Христа ізраїльтяни святкували великий День Примирення (йом хаккіпурім), який після Сповіді Єгиптянина може бути для нас якимсь слідом у передісторії Таїнства Покути. Детальний опис літургійних церемоній Дня Примирення знаходимо у Книзі Левіт (див. 16, 3-34; 23, 26-32; 25, 9), а також у Книзі Числа (29, 7-11). Євреї святкували свій День Примирення раз на рік сьомого місяця, який називався Тішрі. Кожний ізраїльтянин мав обов’язок приходити цього дня до святині, щоб узяти участь у священому зібранні. Обряди у святині починалися з гігієнічної процедури: первосвященик обмивався у воді і, одягнений у прості лляні одежі звичайного священика, виходив у двір святині. Недалеко від входу до храму він покладав руки на тільця, призначеного на жертву за гріхи священиків, та барана на всепалення. Далі приводили двох козлів і барана на всепалення за народ. Після цього відбувалося жеребкування. Одного козла жертвували Ягве, другого — Азазелові. Первосвященик забивав тільця і козла, і їхньою кров’ю скроплював Ковчег Заповіту. З ритуальної різні залишався живим один козел. За хвилину він мав відіграти спеціальну роль. Можливо, від нього походить наша приказка про “жертовного ко­зла”. Первосвященик після очищення святині клав обидві руки на козла, жеребкуванням призначеного Азазелові, визнавав над ним усі гріхи синів Ізраїля і виганяв його у пустелю. Наприкінці за містом спалювали тільця за первосвященика та священиків і козла за народ. На цьому завершувалися церемонії. День Примирення відрізнявся від усіх ізраїльських свят саме цим покутним характером. Інші врочисті дні святкувалися у радісному та веселому настрої. Поважності Дню Примирення надавав короткий піст від вечора дев’ятого Тішрі до вечора наступного дня. Порушення цього припису каралося смертю, так як і недотримання цього дня відпочинку (шабат). Піст Дня Примирення був єдиним постом протягом цілого року. Однак він не становив суті очищення. Кров жертовних тварин мала властиву силу очищення святині, священиків та народу. Цієї здатності кров набувала лише з моменту скроплення нею Ковчегу Завіту в найсвятішому місці. Слід пам’ятати, що тільки один-єдиний раз на рік, саме в йом хаккіпурім, відбувалося внесення крові до найсвятішого місця та скроплення нею Ковчегу Завіту, і то не будь-яким священиком, а найвищим первосвящеником. Та хоч первосвященикові приписується виняткова роль у церемоніях Дня Примирення, все ж він не був досконалим посередником, оскільки мав особисті гріхи, за які повинен був приносити жертви прощення. Хоча День Покути Ізраїля був ефективним: “В той день відправлятиметься покута за вас, щоб очистити вас; і будете чисті перед Господом від усіх ваших гріхів” (Лев 16, 30), — однак виразно видно, що лише Христос виявив повноту досконалого священства, яке визволяє нас від зла власного, Божественною силою.


 

Покута у Новому Завіті

Історію Нового Завіту Ісус Христос розпочинає твердженням, що “сповнився час, і Царство Боже близько” (Мк 1, 15). Й одразу дає наказ: “Покайтеся і вірте в Євангеліє”. Існує тісний зв’язок наближення Царства Божого і покаяння. До Царства Божого веде тільки метанойа, тобто внутрішня, найглибша переміна всієї людини. Ця переміна полягає у новому способі оцінки дійсності. Людина, заторкнена любов’ю Христа, змінює свій колишній спосіб уявлення, планування та реалізації власного життя. Однією з найважливіших цілей приходу Ісуса на світ є заклик до грішників про навернення. Христос обіцяє відпущення гріхів: “Усе буде відпущене синам людським, гріхи та богохульства, скільки б вони не хулили” (Мк З, 28). Ісус має владу відпущення гріхів і передає цю владу своїй Церкві: “… Усе, що ви зв’яжете на землі, буде зв’язане на небі, і все, що розв’яжете на землі, буде розв’язане на небі” (Мт 18, 18). І подібні слова: “Кому відпустите гріхи – відпустяться їм, кому ж затримаєте — затримаються” (Йн 20, 23). Тож проголошення покути як дороги, що веде до відпущення гріхів, стало фундаментальною функцією апостолів і Вселенської Церкви усіх віків: “Вони, вийшовши, проповідували покаяння” (Мк 6, 12). Іноді ми уявляємо собі період після смерті апостолів, тобто перші віки християнства, досить однобічно, в ясних, рожевих барвах. Тим часом у тодішній християнській спільноті мали місце дуже тяжкі провини: сексуальні гріхи, пияцтво і пиха. Дійшло навіть до бунту коринтської громади проти законних правителів. Анонімний автор так званого Другого Послання Климентія Римського до Коринтян першої половини II століття аж надто різко називає спільноту віруючих “печерою вбивць”. Однак існує можливість виходу з глухого кута. Святий Климентій Римський (папа у 92-101 рр.) закликає до зміни стану бунтівних коринтян: “Уважно дивімося на Кров Христа, пізнаймо, яка цінна вона для Бога Отця. Кров ця, пролита за наше спасіння, дала всьому світові благодать покути. Пробіжімо своєю думкою усі віки світу і збагнімо, що в усіх поколіннях Бог давав можливість покути тим, хто хотів повернутися до Нього” (Послання до Коринтян 7, 4-5). Подібне міркування висловлює автор Другого Послання: “Доки живемо на землі, чинімо покуту. Ми — глина в руках гончара. Коли гончар виліпить горщик, а той втратить у його руках свою форму або потріскається, гончар ліпить його заново: коли-бо він поставить його у вогонь, то вже не зможе його змінити. Так і ми, доки живемо на цьому світі, з усього серця чинімо покуту за гріхи, які ми вчинили у тілі для того, щоб бути спасенними Господом, доки маємо час на покуту. Бо коли відійдемо з цього світу, то вже не зможемо ні визнати гріхів, ні спокутувати” (8, 1-3).

Яким способом грішник міг примиритися з Богом? Передусім людина, в якій відбувається внутрішня переміна, повинна розпочати справжню покуту. Про це згадує Друге Послання: “Доки у нас є час, протягом якого ми можемо бути вилікувані, віддаймося Богові-Лікарю і даймо йому компенсацію за гріхи. Яку? Покуту від щирого серця” (9, 7-8).

Покута у перших століттях християнства

Поза покутою, необхідне було також повне визнання гріхів. Про це згадував св. Йоан у своєму Посланні: “Як же ми визнаємо гріхи наші, то Він — вірний і праведний, щоб нам простити гріхи наші й очистити нас від усякої неправди (1 Йн 1, 9). Не досить, однак, виявлення гріхів щодо Бога, слід також визнати провини перед людьми, у літургійній спільноті. Didache, чи Наука Дванадцятьох Апостолів — документ із Сирії кінця І ст., виразно це підтверджує: “У згромадженні визнаєш свої гріхи і ніколи не приступиш до молитви з нечистим сумлінням” (4, 14). “Збираючись разом у день Господній, ламайте хліб і складайте подяку, визнавши попередньо ваші гріхи, щоб ваша жертва була чиста” (14, 1).

У поєднанні грішників бере участь керівник Спільноти — єпископ в оточенні своїх священиків. Святий Клементій Римський пише до бунтівників у Коринті: “Тому ви, що дали привід до бунту, слухняно піддайтеся пресвітерам і прийміть докір для покути, згинаючи коліна ваших сердець. Навчіться слухати, зрікаючись пихи та зухвалості свого язика. Краще бо для вас залишитися малими світу цього і тішитися доброю славою у вівчарні Христа, ніж, занадто сяючи, бути позбавленими її надії” (Послання до Коринтян, 57, 1).

Поза покутою, яка була поєднана із втручанням єпископа, застосовувалися інші, позасакраментальні способи скасування гріхів. До них належали: молитва, піст і милостиня. Дідахе визначає милостиню як “викуп за гріхи” (4, 6). Про всі три можливості покути читаємо у Другім Посланні до Коринтян: “Доброю справою є милостиня як покута за гріх; кращий є піст від молитви, милостиня ж краща від обох, любов бо закриває багато гріхів. Молитва ж, що походить із чистого сумління, визволяє від смерті. Щаслива людина, що виявляється у цих справах досконалою, милостинябо підносить її з гріхів” (16, 4).

Поза Didache, практику покути християнства перших століть формував Пастир Гермаса. Автор цього твору, за традицією, мав бути братом папи Пія І (імовірні роки понтифікату: 140-155). Пастир належить до літератури апокаліптичного характеру, оскільки закликає грішників до покути перед наближенням кінця світу. Усі грішники мають шанс прийняти покуту. Дуже характерним є те, що Гермас обстоює принцип лише одноразового прийняття покути за гріхи, вчинені після хрещення. Автор Пастиря не керується в цьому питанні теологічними принципами, він скорше є передусім педагогом, хоче застерегти християн перед надто легким скоєнням гріхів з переконанням, що їх знову буде прощено. Теорія одноразової покути могла — серед інших чинників — впливати на високий моральний рівень християн перших віків. Гермас ставить ригористичні вимоги також і до тих, хто припустився чужолозтва та марнославства. Однак по здійсненні відповідної покути грішники мають шанс повернутися до Церкви.

На схожій позиції в питанні про одноразову покуту стояв церковний письменник Тертуліан (помер близько 220 р.). Вірні, на думку Тертуліана, перший раз отримали від Бога прощення у Таїнстві Хрещення. Через гріх настає втрата отриманого дару. Повернення благодаті через покуту є ще більшим добродійством, ніж надання її перший раз у хрещенні. Повторення покути, за Тертуліаном, не має сенсу, оскільки грішник-рецидивіст показує, що надаремно отримує Божу благодать, і йому бракує внутрішньої схильності, необхідної для ефективного прийняття прощення.

У зв’язку з неповторною покутою згадуваний письменник говорить про “невтомне випробовування себе”. Воно мусить бути здійснене не тільки внутрішньо, а й виражене словами і підтверджене чином, яким є екзомологесис — визнання гріхів. Екзомологесис охоплює низку вчинків: молитву в позиції лежання хрестом, носіння волосяниці, падання до ніг священиків, благання про заступництво тих людей, які пережили переслідування за Христа тощо. З 206 р. Тертуліан перейшов на позиції монтанізму, став ригористом. На останньому етапі свого життя він розрізняє гріхи “менші”, “легкі”, які можуть бути відпущені Церквою, і гріхи “тяжкі”, “смертельні”, “серйозні”, “головні” — неприпустимі. Люди, що припукаються чужолозтва, кровозмішання, марнославства, вбивства, можуть публічно спокутувати за свій гріх з надією отримати прощення у Бога, однак не можуть отримати поєднання з Церквою. Отже, Тертуліан відійшов не тільки від своєї попередньої доктрини, а й від єдності з Церквою, яка ніколи не схвалювала таких переконань.

Проблематика покути набирає нового колориту в середині III ст. на тлі переслідувань християн, які розпочалися з ініціативи римського цезаря Деція 250 року. Щодо відступників од віри в часи переслідувань визначилася виразна різниця між ригоризмом секти Новаціана та поміркованими поглядами папи Корнилія (251-253), а також св. Кипріана (єпископа Карфагена з 248 по 258 р.). Святий Кипріан рішуче відмежувався від ригоризму новаціан, і водночас був проти надто м’якого потрактування відступників, домагаючись від них виконання відповідної публічної покути. Синоди у Карфагені та Римі 251 року постановили, щоб так звані лібеллатити (християни, які записалися до публічних списків осіб, слухняних наказу цезаря) були допущені до покути, а по її здійсненні — примирені з Церквою. Сакрифікати (ті, котрі склали жертву перед статуєю поганського божества) могли отримати прощення лише перед лицем близької смерті. Примирення, на думку св. Кипріана, може настати після здійснення відповідної покути. Священики визначають час покути і стежать за її належним здійсненням. Акт поєднання відбувався через молитву і покладення рук єпископа та пресвітерів. Святий Кипріан, крім публічної та сакраментальної покути, припустимої тільки раз у житті, знав і особливо рекомендував форми приватної, позасакраментальної покути, що ліквідує легкі гріхи. До цих форм зараховуються, зокрема, молитва, піст і милостиня.

Євангеліє каже, що Ісус відпускав деяким людям гріхи: “Твої гріхи відпущені”.

(Мк 2, 5; Лк 7, 48)

Коли ж по кількох днях Ісус повернувся до Капернауму, чутка пішла, що Він у домі, і там зібралося стільки народу, що не було більш місця, навіть перед дверима; а Він промовляв до них словом. І от прийшли до Нього, несучи розслабленого; несли його четверо. А що із-за народу не могли донести до Нього, розкрили стелю над місцем, де він був, й отвором спустили ліжко, на якому лежав розслаблений. Ісус, уздрівши їхню віру, до розслабленого й каже: “Сину, відпускаються тобі твої гріхи”. А були й деякі книжники, що сиділи там та міркували собі: “І як може цей так говорити! Він богохульствує!” Хто може прощати гріхи, крім одного лише Бо­га!” Ісус же, вмить збагнувши духом, що вони собі таке думають, до них і каже: “Чого таке ось намислюєте у ваших серцях! Що легше — сказати розслабленому: Відпускаються тобі гріхи, а чи сказати: Встань, візьми твоє ліжко й ходи! Та щоб ви знали, що Син Чоловічий має владу на землі гріхи відпускати, — мовить до розслабленого: Кажу тобі: Встань, візьми твоє ліжко і йди до свого дому”. Устав той — і зараз же, взявши ліжко, вийшов на очах всіх; тож чудувалися всі, хвалили Бога й мовили: ‘”Ніколи ми такого не бачили!” (Мк 2 1-12)

Канонічна покута

Наступні віки після св. Кипріана, тобто від IV до VI ст., називають періодом канонічної покути. Це визначення походить від того, що правила покути нормувалися постановами соборів та синодів, а також декретами та інструкціями пап — канонами. У цей період Церква вже не зазнає переслідувань і діє у кліматі свободи. Вона кількісно зростає, що не завжди йде в парі з якісним розвитком. Публічна церковна покута в цей період вимагається лише за тяжкі гріхи. Святий Августин (помер 430 р.) вважає, що вимога публічної покути стосується тяжких гріхів, вчинених проти Десяти Заповідей Божих. Натомість легкі гріхи, щоденні, що виникають зі слабкості та браку досвіду, не тягнуть за собою публічної покути, можуть бути виправлені добрими вчинками, постом та молитвою. Принцип неповторюваності покути, проголошуваний Гермасом і Тертуліаном, підтримують письменники того часу. Святий Амвросій щодо святого хрещення говорить: “Так само як є одне хрещення, так є й одна покута, яка відбувається публічно”. Святий Єронім називає покуту “другою рятівною дошкою для розбитого корабля” (першою рятівною дошкою є хрещення). Святий Августин так пояснює сенс принципу єдиної покути: “Ліки, які стали звичайними, стають некорисними для хворих, натомість вони будуть тим кориснішими для здоров’я, чим серйозніше будемо до них ставитися”.

У період канонічної покути першим учинком грішника, що здійснює покуту, є визнання своїх гріхів перед керівником громади, єпископом чи пресвітером. Воно є таємним (секретним). Про це свідчать слова св. Лева Великого з Послання до єпископів Кампанії 459 року: “Щодо покути, якої просять вірні, не треба публічно читати переліку їхніх гріхів, оскільки буде достатньо, коли вони в особистій усній сповіді розкриють своїм єпископам стан свого сумління”. Публічне визнання провин припускалося єдино на підставі спонтанного рішення самого грішника. За визнанням ним провин перед керівниками йшов вступ до спеціальної групи, що звалася “станом розкаяних” (ordo poenitentium). Вступ до ordo poenitentium відбувався на підставі особистого рішення грішника або як санкція, пов’язана з відлученням у разі публічного гріха. Про цей самий вступ до “стану грішників” говорить один із канонів галілейського синоду в Агді 506 року: “Ті, що каються, коли просять покути, нехай згідно з загальнопоширеним принципом отримають покладання рук єпископа та волосяницю. Коли б вони не хотіли обрізати собі волосся і змінити вбрання, нехай будуть відіслані та не будуть допущені, доки не відбудуть належної покути”. Ті, що каються, повинні були відмовитися від споживання м’яса, обмежувати сон, утримуватися від подружнього співжиття, справляння військової служби та суспільних функцій. Згідно з тогочасними поняттями, метою публічної покути не було лише приниження грішника, а передусім забезпечення йому допомоги Церкви у процесі зовнішньої переміни.

Примирення з Богом через примирення з Церквою відбувалося раз на рік перед Пасхою. У Римі Днем Примирення був Страсний Четвер. Церемонія примирення включала промову єпископа, покладання рук на кожного покутника, молитву про прощення гріхів. Ті, що здійснили покуту і були поєднані, не можуть бути допущені до здійснення жодної церковної та суспільної функції, до військової служби. Поготів вони повинні утримуватись від подружнього співжиття чи навіть одруження. Словом, повинні провадити умертвлений спосіб життя, як ченці. Недотримання цих наказів трактувалося як повернення до старих гріхів і наражало на виключення зі спільноти назавжди. Суворість правил стає причиною поступового занепаду самої дисципліни. Люди, налякані наслідками покути, відкладали примирення на пізніші роки життя, трактували покуту як приготування до близької смерті. Знаменними для тогочасних настроїв є слова св. Цезаря з Арля, який наводить чийсь протест проти такої важкої покути: “Я служу у війську, маю жінку, як же я можу здійснювати покуту?” Тому синоди виявляють велику передбачливість у накладанні покуги на молодих або одружених людей. У цій ситуації “стан розкаяних” став організацією старих людей, котрим уже не загрожувала небезпека скоєння згадуваних гріхів, або тих, хто легко міг прийняти всі наслідки належності до даного стану і після відбуття покути. Під кінець VI ст. виникла парадоксальна ситуація: покута стала недосяжною для людей, які найбільше її потребували, тобто для молодих, для одружених.

Поряд із канонічною покутою у перші віки існували два способи поєднання з Церквою: чернецтво і так зване “навернення” (conversio). Кожен, хто вступав до монастиря, навіть після скоєння тяжких гріхів, був звільнений від обов’язку публічної покути і допускався до Євхаристії. Аналогічно чинили з тими, хто, залишаючись у світському стані, присягався в навмисному умертвленні та досконалій чистоті. Для “навернених” також не була обов’язковою публічна покута.

Приватна й повторювана покута

Під кінець VI ст. дедалі частіше стали з’являтися грішники, котрі, хоч би скільки разів грішили, просили священиків про примирення. Синод у Толедо в Іспанії (589 р.) говорить про нову проблему так: “Оскільки нам стає відомо, що люди у деяких церквах Іспанії не згідно з каноном, обридливим способом відбувають покуту за свої гріхи, а саме так, що скільки разів трапляється їм згрішити, стільки разів домагаються від священика примирення. Для стримання такої вартої засудження зухвалості святий синод наказує, щоб покута надавалася згідно з принципами давніх канонів”.

Однак стримати нову течію приватної і повторюваної покути не вдалося. Батьківщиною реформаторського руху була кельтська церква на островах Ірландії та Англії. Покута завжди мала там приватний характер і полягала у визнанні гріхів перед священиком, а також у відповідній відплаті за гріхи, визначеній сповідником на підставі спеціальних пенітенціарних книг. Надання відпущення гріхів та Євхаристії наставало після здійснення покути. Нова форма покути досягає Європи через кельтських місіонерів. Першим офіційним документом, який підтверджував застосування нової практики на території Галлії, було рішення синоду в Шалоні 650 року: “Що ж стосується покути, яка є ліками для душі, ми вважаємо, що вона корисна для людей. Нам також відомо, що більшість єпископів погоджується з тим, щоб розкаяним після визнання гріхів надавалася покута”.

В епоху каролінської реформи, в VI та IX ст., знову повертається публічна покута, що мала назву poenitentia solemnis. Синоди тієї доби проповідують принцип: публічна покута за публічні гріхи, приватна покута – за таємні гріхи.

У практиці приватної покути щоразу більшої ваги набирає саме визнання гріхів — confessio, яке вважалося елементом відплати за гріхи, беручи до уваги пов’язаний з ним сором і приниження. Настає ототожнення Таїнства Покути зі сповіддю, що збереглося в буденному розумінні покути аж до наших часів.

Установлюється обов’язок сповіді у певних регулярних проміжках часу (наприклад, правило Шродеганга з Метца 760 року зобов’язує каноніків, а також бідних, які перебувають на утриманні церковної громади у Метці, до сповіді двічі на рік: на початку Посту і восени). Розвивається також практика сповідання перед ченцями — особами, досвідченими в духовному житті. Часто така сповідь вважається способом, що заміняє скасування гріхів, ефективно діючим ex desiderio sacerdotis (з прагнення священиків), принаймні як звичайний спосіб скасування легких гріхів. Блаженний Беда (помер 735 р.) радить визнавати легкі гріхи перед світськими людьми, покликаючись на слова Послання св. Якова: “Отже, сповідайте один одному гріхи ваші, моліться один за одного, щоб вам видужати” (5, 16).

IV Латеранський Собор 1215 року остаточно визначив обов’язковий у Церкві принцип сповіді один раз на рік і прийняття Євхаристії перед Пасхою.

Потреба сповіді в житті людини

І нарешті, після довгих історичних перипетій ми приходимо до… сповідальні. Першу офіційну інформацію про це знаходимо в потриденському Ритуалі папи Пія V (1614 р.). Ритуал визначає, що священик, який звершує Таїнство Покути, повинен сидіти одягнений у стихар і фіолетову епітрахіль (столу) в конфесіоналі, відділеному від покутника гратчастим віконцем. У момент, коли сповідуваний стане навколішки і перехреститься, сповідник, якщо це потрібно, має запитати його про громадянський стан, дату останньої сповіді, а також, у разі потреби, нагадати йому основні принципи віри. Під час відпущення гріхів сповідник правицю тримає випростаною в бік покутника. Цей жест є скромним залишком розгалуженого, врочистого обряду примирення, під час якого священик покладав руки на голови грішників.

Але досить уже історичних дат і фактів. Повертаючись із запилюжених віків шановної традиції до злободенного питання сучасності про участь церковників у “вигаданні” сповіді, на історичному тлі побачимо безпідставність такого закиду. Визнання скоєного зла не треба фабрикувати штучно. Сповідь виникає з психічної потреби людини. Стародавній єгиптянин і сучасний хіппі схожі в природній потребі очищення себе від провин. Може, не завжди це буде конфесіонал. Сповідників намагалися замінити психоаналітики зі школи Фрейда. Ми пам’ятаємо найбільших злочинців світу, які “сповідался” записом визнання провин на магнітофонну плівку. Напевно, ніхто не визнає за Айхманом побожних нахилів, однак він мусив розповісти комусь про те, що тяжіло над ним, не давало спокійно спати. Передаючи плівці описання своїх злодіянь, цей воєнний злочинець діяв проти основного інстинкту рятування власної шкури. Йому не бракувало розуму, щоб передбачити, що компрометуючі зізнання можуть потрапити до чужих рук. Попри опір інстинкту самозбереження Айхман висповідався магнітофонній плівці. У ньому щось переважило цей інстинкт. Такі вчинки історія занотовувала не раз. Саме на основну потребу визнання скоєного зла, необхідність духовного очищення спирався Ісус Христос — Син Людський, встановлюючи Таїнство Покути і передаючи його своїй Церкві. Отже, священики нічого не вигадали, істотний зміст вони отримали “у спадок”. А втім, придумали… шановні церковні меблі — конфесіонал та інші другорядні аксесуари. Заради історичної справедливості треба визнати, що саме багато хто з представників духівництва намагалися втримати Божий народ від… сповіді.

Ми пам’ятаємо теорію про одноразову, неповторювану сповідь. Пам’ятаємо також, що цю концепцію — незважаючи на слушні інтенції — програли у конфронтації з повсякденним життям. Натомість на нашу увагу заслуговує інший, згадуваний раніше досвід із перших віків християнства. Я маю на увазі факт утримування од відпущення гріхів аж до моменту повної покути. Може, сьогодні надто швидко, надто легко, надто зручно відбувається примирення грішника? Може, перед цим варто було б, користаючись історичним досвідом, визначити часову межу задля поглиблення процесу духовного дозрівання покутника до відпущення гріхів? Час між визнанням і відпущенням гріхів міг би бути використаний для виправлення вчиненого зла. Сучасний покутник, загнаний і забіганий, часто забуває про необхідність відплати за гріхи. Найчастіше “немає часу”, “забув”. У зовсім іншому настрої приходила б по відпущення гріхів людина, яка в рамках покути здобулася на велику справу прощення, наприклад, незносних, докучливих співмешканців. Такий покутник мав би шанс справжнього переживання цінності Христового прощення. Сьогодні сповідник у деяких випадках наче надто “нашвидкуруч” уділяє відпущення гріхів, не думаючи про те, чи виконає грішник обов’язки покути для оздоровлення ситуації, чи, може, вже через кілька днів повернеться у повторній сповіді до тієї самої проблеми зла. Під час першої сповіді проблему не було розв’язано належним чином, ба її навіть неможливо було розв’язати у тій ситуації. Найважливішим є те, що якби залишався час між визнанням гріхів та їх відпущенням, то існувала б можливість “експериментального” підтвердження, що покутник справді старається змінитися на краще. Звичайно, метод “часового стримання” примирення має і свої негативні сторони. Напевно, до нього не можна було б вдаватися за всіх випадків. Час на здійснення покути перед відпущенням гріхів повинен бути завбачливо визначений відповідно до ситуації покутника та об’єктивних обставин. На сьогодні це лише пропозиція для подальшого дискусійного обмірковування. Однак відчувається потреба впровадження до Таїнства Покути того, що можна умовно визначити як метод випробування. Цей метод, широко застосовуваний у сучасній педагогіці, не був не помічений Христом. Про нього говорить і св. Павло у своїх посланнях (напр., 1 Тим 3,1-13), у перші віки християнства він відіграв важливу роль. На жаль, у наш час він майже повністю вилучений при сповіді. Це могло, між іншим, вплинути на послаблення педагогічної “ефективності” Таїнства Покути.

І наприкінці, повертаючись до основної проблеми з дещо “примруженим оком”, скажемо, що священики ніколи сповіді б не придумали хоча б з тієї причини, що сповідь невимовно втомлює. Я думаю в цю мить не про тих сповідників-“дятлів”, які, вислухавши покутника обмежуються у своїх зусиллях лише стуканням. Свята сповідь, якщо до неї ставляться серйозно, дуже сильно захоплює священика. Він напружений, уважний, зосереджений, щоб не припуститися помилки. Сповідник повністю концентрується на тому, щоб стати до помочі. Відповідальність, без порівняння більша, ніж в операційній палаті (оскільки йдеться не про тіло; значно складнішими, загадковішими і таємничими є захворювання духовної структури), і незрідка безпорадність стають причиною болісного психічного стомлення. Додаймо до цього шерег покутників, з якими важко порозумітися. Склероз, маніакальна одержимість — усе це створює мур, крізь який настійливо намагається пробитися сповідник. Часто — безрезультатно. Сповідь — це не зручне сидіння на подушці. До конфесіоналу-бо приходить безліч людей, які мислять схемою. А бездумність покутника не тільки стомлює сповідника, а й нервує і лякає його. Крізь схему не можна дійти до справжньої сутності іншої людини. Отже, їй важко допомогти.

З книги: Tomasz Pawłowski OP. Przewodnik dla zniechęconych, Poznań, 1986
Проповідник № 5 1999,
Таїнство Сповіді (І)

Джерело:CREDO

Вам також має сподобатись...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Facebook Auto Publish Powered By : XYZScripts.com