Роздуми на неділю апостола Томи

Євангельське читання описує нам цікаву подію після Воскресіння Христа, яка трапилася з одним із Його учнів. У Святому Письмі ми можемо знайти чимало різноманітних розповідей та описів, чимало корисного для себе та своєї душі. Тут ми можемо почерпнути інформацію: про гріх та суд, про покаяння та спасіння, про смерть та вічне життя. Проте тут також ми можемо знайти чимало епізодів та героїв, котрі викликають в нас посмішку. Напевно, на першому місці стоїть апостол Петро із своїм запалом, поспішністю та самовпевненістю. А друге місце посідає апостол, чиє ім’я пов’язане із відомим висловом «Тома невірний». І це завдяки єдиному епізоду, котрий відбувся впродовж Пасхального тижня, коли Воскреслий Ісус з’явився всім своїм учням, окрім апостола Томи. Цю подію детально описує євангелист Іван, всім нам вона досить відома та знайома.

Чому апостол Тома викликає в нас усмішку та подив? Зі Святого Передання ми дізнаємося, що він походив із Галилеї, був рибалкою, як і інші апостоли. Святе Письмо називає його словом «Дідім», що означає «близнюк», хоча не пояснює цього прізвища. Ймовірно, він був дуже схожим на Ісуса, тому й носив таке прізвище.

В житті Ісуса про апостола Томи ми дізнаємося із трьох епізодів. Вперше про нього згадується в історії про Лазаря, коли до Ісуса надійшла звістка, що його друг, Лазар, захворів. Спочатку Ісус не звертає на це уваги, але потім, після двох днів Ісус несподівано пропонує йти в Юдею: «Учителю, оце недавно юдеї тебе каменувати хотіли, а ти знов туди ідеш?». Тоді мовив до них: «Лазар, приятель наш, заснув. Піду, проте, і розбуджу його». А учні йому: «Господи, коли заснув, то й одужає». Про його смерть говорив Ісус, вони ж собі гадали, що про спочинок у сні мова його була. Тож Ісус і каже їм одверто: «Лазар упокоївся, і радію я за вас, що мене там не було, – щоб ви увірили! Ходім, однак, до нього». Тоді Тома, на прізвисько Близнюк, сказав до співучнів: «Ходімо й ми з ним, щоб разом умерти» (Ів. 11:8-16).

Цей короткий епізод показує рішучість та відвертість нашого апостола. Він не прагне відмовити Христа, не шукає для себе виправдання, його роздуми доволі прості: «Потрібно піти – отож ходімо, потрібно померти – отож помремо». Напевно, Тома не бажає помирати в Юдеї, проте мужньо говорить: «Ходімо й ми з ним, щоб разом умерти». Як бачимо, він є самовідданим учнем, котрий не переймається власною долею. Такі люди не нарікають, коли їм погано, не підводять, коли їм довіряють інші. Він в душі так прагне бути схожим на Ісуса.

Інший епізод показує нам ходіння Томи за Христом під час Пасхальної вечері. Христос говорить до учнів великі слова, котрі підбадьорюють та скріплюють нас у важкі хвилини життя: «Нехай серце вам не тривожиться! Віруйте в Бога, і в Мене віруйте! Багато осель у домі Мого Отця; а коли б то не так, то сказав би Я вам, що йду приготувати місце для вас? А коли відійду й приготую вам місце, Я знову прийду й заберу вас до Себе, щоб де Я були й ви. А куди Я йду дорогу ви знаєте. Говорить до Нього Тома: Ми не знаємо, Господи, куди йдеш; як же можемо знати дорогу? Промовляє до нього Ісус: Я дорога, і правда, і життя. До Отця не приходить ніхто, якщо не через Мене» (Ів. 14:1-6).

І тут ми бачимо Тому не невіруючим, а допитливим. Христос сказав, ніби такі прості слова: «В домі Мого Отця… Іду приготувати місце вам», а Тома не розуміє їхнього значення. І він не боїться показати себе допитливим та нетямущим. Коли Христос заговорив про це, то Тома відразу перепитав, що йому було незрозуміло, він прямо запитує: «Ми не знаємо, Господи, куди йдеш; як же можемо знати дорогу?».

Тома був справжнім учнем в прямому значенні цього слова. Він ставить питання, а у відповідь отримує чудові відповіді. Як нам бракує його довіри та цікавості, бо так часто ми не маємо, тому що не просимо, і не знаємо, тому що не запитуємо. А він показує нам дитячу простоту, щирість, прямоту. Як нам важко перестати турбуватися над тим, що про нас подумають інші, та вчитися запитувати один одного та Бога.

  Третій та найголовніший епізод в житті Томи – це зустріч із Воскреслим Христом. В пасхальний тиждень його немає серед апостолів, а їхнє свідчення не справляє на нього жодного враження. «Якщо не побачу на його руках знаків від цвяхів і не вкладу свого пальця у місце, де були цвяхи, а й руки моєї не вкладу в бік його, – не повірю!» (Ів. 20:25), – ось і всі його слова. Минає вісім днів, коли Христос знову приходить до своїх учнів. Можливо, приходить спеціально, щоби переконати учня, котрий перебуває у сумнівах. Ми не знаходимо жодного опису, що Тома насправді доторкнувся до Христових ран. Проте бачимо його свідчення віри, його трепетний вигук: «Господь мій і Бог мій!» (Ів. 20:28).

Що говорить нам цей вигук Томи? Він відкриває нам просту істину, що Христос – Бог. Він показує віру в Того, Хто стоїть поруч нього: Ісуса Христа, Господа та Бога. Нас дивує, чому Христос знову прийшов до Своїх учнів? Він, Господь неба та землі, знає, що відбувається в серцях Його учнів та робить усе, щоби підбадьорити та скріпити їх. В день Свого Воскресіння Ісус приходить до Марії Магдалини, котра стояла та плакала. Через тиждень Він з’являється Томі, котрий не міг повірити, поки не побачить. Через деякий час Він з’явиться Петрові, котрий збирався покинути апостольську працю та намагався знову зайнятися рибальством. Христа, як і раніше, турбує доля своїх учнів. Його так само глибоко хвилює та турбує стан наших душ, напрямок нашого життя. В хвилину смерті Він з’являється Стефану, а згодом і Павлові в хвилини найбільших випробувань. І сьогодні Він знаходиться так близько біля кожного із нас. Та очікує простої віри, без доказів та підтверджень: «Щасливі ті, які, не бачивши, увірували!» (Ів. 20:29). А нам здається, що, навпаки: щасливі ті, хто бачили Воскреслого Христа, хто ходив з Ним, хто чув та міг доторкнутися до Нього. Блаженна Марія, блаженні учні, котрі йшли в Еммаус, блаженний Тома. А Христос не перестає навчати: «Щасливі ті, які, не бачивши, увірували!».

Чи стосуються ці слова до нас? На жаль, в наш час люди зайняті пошуками знаків та чудес, забуваючи, що справжній християнин – це той, хто без жодних чудес вірить. Адже основа нашої віри – це не те, що ми десь почули чи щось побачили, а те, що ми прочитали в Біблії. І тільки тоді наша віра стане міцною, нас вже більше не зможуть заставити засумніватися жодні принади, неправдиві чуда, хитрі лжепророки. І нехай весь світ рушиться, а віра наша залишиться твердою, непохитною, бо ми віримо не своїм очам, а Божому Слову. І нехай ці слова: «Щасливі ті, які, не бачивши, увірували!», дорогі брати і сестри, відносяться до кожного з нас, пробудять в нас живу та міцну віру та прокладуть дорогу до вічного життя. Амінь.

Джерело: “Духовний Дзвін”