Прповідь на четверту неділю Великого Посту

Неділя Івана Ліствичника

Дорогі у Христі брати та сестри, з Божою допомогою, ми подолали чотири тижні Великого посту. Сьогодні, в цей недільний день, наша Свята Церква згадує великого святого – Івана Ліствичника, монаха, пустельника, людину, котра майже все своє життя, а це понад 60 років, посвятила Богові, провівши в пустині, навчаючись найголовнішого: досвіду спілкування з Богом у молитві та повсякденному житті.

19 років свого життя преподобний Іван прожив на горі Синай, в монастирі, під проводом досвідченого старця і 40 років – у пустині, показавши всім нам приклад того, як потрібно згорати серцем в любові до Бога. Тому й не дивно, що в ці дні Великого посту ми згадуємо його пам’ять. Адже всім нам добре відома його велична книга «Ліствиця», в якій описаний образ духовного життя людини. Як сходинки драбини – це сходження зображає життя кожної людини до Бога. Її життя у чеснотах та добрих ділах, у молитві та милостині, милосерді та всепрощенні.

Час посту – це найкращий час, щоби кожен із нас побачив себе на цій драбині. Побачив, де саме він знаходиться, на якій сходинці: на початку, можливо, посередині цієї драбини, чи вже ось, так недалеко до її вершечка? Чи, можливо, ми тільки створюємо видимість, що вже розпочали сходження по цій драбині досконалості, а насправді, стоїмо на місці. Найчастіше буває: здається людині, що вона вже наблизилася до Бога, вже досягнула досконалості. І тільки так вона подумає, немов важкий камінь, скочується вниз, розуміючи, що не було ніякого сходження, а тільки її уява про духовне життя.

І неможливо, дорогі мої, це сходження здійснити без віри у Бога. Невипадково сьогоднішнє Євангеліє подає нам історію великої віри. Євангелист Марко описує нам подію, в якій Господь чудесно зцілює юнака, одержимого нечистим духом. Він кидав бідного хлопця і в вогонь, і у воду. Цього нещасного хлопця приводить до Ісуса батько, який втратив всю свою віру й надію, що його сину зможе хтось допомогти. Спершу він привів його до учнів Христових, які також отримали владу виганяти бісів, але вони не змогли нічого зробити. І тільки після цього він звертається до Ісуса, почувши, що Його учні не змогли зарадити цій великій біді. І Христос говорить такі слова: «О роде невірний! Доки я буду з вами? Доки вас терпітиму?» (Мр. 9:19).

Можна тільки уявити собі: уже 3 роки, як Спаситель здійснює Своє служіння, проповідує, зцілює, воскресає, робить безліч чудес – але люди так і не вірять Йому. Що ж можна тут зробити? Як доказати людям Свою Божественну природу? І тоді Ісус говорить: «Все можливе тому, хто вірує» (Мр. 9:23). Батько одержимого хлопця відповідає: «Вірую, поможи моєму невірству!» (Мр. 9:24). І в цей момент Христос зцілює хлопця, бо віра здатна здійснити так багато.

Яке ж відношення, дорогі у Христі брати та сестри, має ця Євангельська подія до нас із вами? Адже з того часу минуло понад 2 000 років. Так, минуло багато часу, а людина залишилася такою ж самою. І сьогодні, як і тоді, ми із вами зовнішньо, тільки устами, говоримо, що віримо, що все зберігаємо: і піст, і молитву, і в Храм ходимо, а віри чомусь так і не маємо. Ми очікуємо чуда, але, як воно може прийти, коли в нашому житті немає місця для Того, Хто ці чудеса творить?

Ось, дорогі у Христі брати та сестри, що говорить нам сьогоднішнє Євангеліє: велике значення має віра у житті кожної людини, котра наближується до Господа зі своїми болями, проханнями, мольбами. Ми знаємо, що Господь, зцілюючи хворих, виліковуючи їх від їхніх немочей, завжди говорив: «Віра твоя спасла тебе». А Своїм апостолам Він казав: «Коли матимете віру, як зерно гірчиці… то нічого не буде для вас неможливого» (Мт. 17:20).

Бажаю усім нам у ці дні Великого посту мати міцну віру у Господа, яка дається кожному із нас, як Його щирий дарунок. І просити визволяти нас від невірства, черствості, сумнівів, байдужості. І молитися, щоби у життя кожного із нас відбулося чудо і ми могли бачити його та дякувати Богові  за все.

І мужньо й відважно рухатися сходинками духовної ліствиці до досконалості. Й пам’ятати, що цієї важкою дорогою в Небесне Царство піднялися тисячі святих подвижників, даючи нам приклад, подаючи дороговкази. Так, ця дорога є небезпечною, крутою, на кожному нашому кроці нас будуть підстерігати спокуси та небезпеки. Але іти потрібно, не стояти на місці, а рухатися дуже обережно, повільно, поступово.

Тридцять ступенів має ця драбина. І кожен ступінь – це наш новий духовний подвиг. Хтось буде трудитися, як раб, котрий боїться покарання, вічних мук в іншому світі; хтось, як найманець, заради нагороди в Царстві Небеснім; а хтось, як вірний син Божий, заради любові до Господа, остерігаючись гріха, остерігаючись засмутити свого Небесного Отця.

Ми ж, дорогі брати та сестри, у міру своїх сил трудімося на цьому благородному шляху. Прислухаймося до слів апостола Павла: «… приступаймо з щирим серцем, у повноті віри, очистивши серця від лукавої совісті… держімо непохитне визнання надії… І зважаймо один на одного, заохочуючи до любові й до діл добрих» (Євр. 10:22-23). Амінь.

Фото ілюстративне: Pixabay

Вам також має сподобатись...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *