Проповідь на неділю розслабленого
Дорогі у Христі брати та сестри, сьогодні ми згадуємо подію, яка відбулася біля Овечих воріт: Христос оздоровлює розслабленого, котрий 38 років очікував зцілення. Це наше із вами свято, бо усі ми є тими розслабленими. Бо хто з нас може похвалитися, що він сильний, здоровий, щасливий, мужній, відважний, переносить смиренно всі випробування, виконує всі Заповіді Христові? Немає серед нас такої людини. І не тільки серед нас, але, напевно, і у цілому світі ми не віднайдемо такої людини. І це не дивно, бо й сам апостол Павло говорив: «Я краще буду радо хвалитися своїми немощами, щоб у мені Христова сила перебувала. Тому я милуюся в немощах, у погорді, у нестатках, переслідуваннях та скорботах Христа ради; бо коли я немічний, тоді я міцний» (ІІ Кор. 12:9-10). І тільки одне апостол плекав у собі – міцну віру та щире уповання на Спасителя. Бо «сила Божа виявляється в безсиллі» (ІІ Кор. 12:9).
Сьогоднішнє Євангеліє переносить нас із вами в Єрусалим, де Христос здійснює чергове Своє чудо. Господь приходить у це місто й зупиняється біля купелі, невеликого штучного басейну, яка була усім відомою своєю назвою Витезда. Як описує Святе Письмо: «Там лежала сила недужих, сліпих, кривих і сухих, які чекали, коли зворушиться вода» (Ів. 5:3). Час від часу Ангел сходив у цю воду й збурював її, а перша людина, котра занурювалася у цю воду, отримувала зцілення. Серед цих багатьох нещасних людей був чоловік, котрий 38 років перебував у хворобі, побачивши його, Христос змилосердився над ним і запитав: «Бажаєш видужати?» (Ів. 5:6). Той, не вагаючись, відповідає: «Не маю нікого, пане, хто б мене спустив у купіль, коли зворушиться вода, бо коли я туди приходжу, інший переді мною сходить. Ісус мовить до нього: «Устань, візьми ложе твоє й ходи!» (Ів. 5:7-8).
Дорогі у Христі брати та сестри, я хочу звернути вашу увагу на три риси сьогоднішнього Євангелія. Перша риса: як страшно є чути, що цей нещасний чоловік 38 років знаходився у крайній нужді, розбитий тілесною хворобою, зламаний, забутий усіма. Але найстрашнішим є те, що не знайшлося жодної людини, котра б поспішила йому допомогти. І те, що відбулося з цим чоловіком, в наш час відбувається з мільйонами інших людей: бо ми ходимо із холодними та байдужими серцями, бо в нас немає ані часу, ані бажання комусь допомогти. Нас не цікавить становище інших, нам байдуже, що хтось голодує, хтось хворіє, хтось перебуває у відчаї, хтось шукає і не може віднайти свого шляху. А ці люди продовжують чекати когось із нас, когось, хто зможе допомогти, відклавши всі свої клопоти та справи. Не забуваймо, що мільйони людей так і залишаються у темряві та холоді, в самотності та страху, хворобі та відчаї, без жодної допомоги та підтримки.
Друга риса: а вона відноситься до кожного із нас, бо кожен із нас чогось бажав, про щось мріяв, чогось добирався й бачив біля себе людину, котра перебувала у ще більшій нужді та безвиході, то чи хтось із нас пожертвував собою, відступив у сторону, сказавши: «Ти іди першим, а я почекаю». У відповідь на такий наш вчинок, Господь міг би дати кожному із нас ту душевну тишу та спокій, те світло й радість, котрі б показали, що всі ці наші прагнення та бажання є такими нікчемними, мізерними й зовсім непотрібними.
Третя риса: вона також стосується кожного із нас. Христос говорить до цього чоловіка: «Оце ти видужав, не гріши ж більше, щоб чогось гіршого тобі не сталось» (Ів. 5:14). Кожне нещастя та хвороба не виникає саме по собі. На це є чимало причин. Найголовніша причина завжди прихована у нас самих. Від того, як ми живемо, як виконуємо євангельські заповіді та моральні норми, залежить наш стан та наше життя. Якщо ми нехтуємо Христовими заповідями, якщо не дотримуємося елементарних норм людського життя, то ми обов’язково накличемо хворобу на свою душу. А хвороба душі породжує хворобу й тіла. Бо будь-який наш гріх робить із нас розслаблених, як це бачимо на прикладі цього євангельського чоловіка, котрого сьогодні Господь оздоровив біля Овечої купелі в Єрусалимі.
Дорогі у Христі брати та сестри, беручи сьогодні за добрий приклад історію зцілення розслабленого, навчімося жити у смиренні, мирі та любові один до одного. Ніколи не визнаваймо себе сильними, бо уся наша сила – це Христос. Ніколи не думаймо, що ми найкращі, що ми безгрішні, що ми найдосконаліші, тому що ми тільки люди, які схильні зраджувати, обмовляти, очорнювати, зневажати, не прощати. І робімо усе, щоби ніколи не втрачати віру у Христа, бо тільки наш єдиний Господь наймогутніший. Тільки Він Один має владу визволити й зцілити нас від тимчасових бід, хворіб та пристрастей. Тільки Він Один, Котрий Воскрес, переміг смерть, дарує нам вічне життя й щасливе, радісне та безкінечне життя із Ним.
Перестаньмо возноситися над іншими, перестаньмо дивуватися нашим немощам та хворобам, і ніколи не впадаймо у відчай. А щиро та смиренно, прикладаючи усі наші сили, прагнімо виправлятися, боротися зі злом та гріхом. І твердо вірмо, що Христос завжди поспішає нам допомогти. Він любить нас, бо ми – Його діти. Нас, бо ми визнаємо свою гріховність та розслабленість, прохаючи Його про допомогу. Господь ніколи нікого не залишить у біді, а прийде із допомогою, даруючи Свою силу, ласку й любов. Тільки цим ми маємо радіти, тільки у цьому ми маємо бути сильними, як були сильними всі апостоли, ісповідники, преподобні та мученики. Амінь.
