Проповідь на 9-ту неділю по Зісланню Святого Духа

Кожному із нас  добре відомо, що в нашому житті не тільки сьогодні, але й кожного дня присутній Господь. Він живе серед нас, проповідує серед нас, зцілює серед нас. Він живе у Своїй Церкві, подає нам Себе під час кожної Літургії. Тому ми й говоримо, що життя Христової Церкви – це продовження Євангельської історії, продовження тайни Божого воплочення у світі.

Коли ми із вами підходимо до Святої Чаші, то перед нами постає історія Тайної Вечері. Коли ми слухаємо Боже Слово, ми ніби потрапляємо в ті дні, коли Господь проголошував Свою Благу Новину. Коли ми молимося Йому, то стаємо тими самими людьми: сліпими, кривими, спраглими істини та правди, – котрі приходили до Нього. І разом з апостолами ми повторюємо: «Господи, а до кого ж іти нам? Це ж у тебе – слова життя вічного!» (Ів. 6:68).

Сьогодні знову Євангеліє воскресає перед нами ту ніч, коли учні перепливали озеро і здійснився сильний вітер: «Човен уже був посеред моря і його кидали хвилі, бо вітер був супротивний» (Мт. 14:24). Учні налякані, вітер сильний, човен в будь-яку хвилину може перекинутися. І тут вони бачать, що Господь йде до них по воді, йде їм назустріч. «Учні, побачивши, що Він іде морем, жахнулись. «То привид!» – заговорили й закричали з переляку» (Мт. 14:26). Це була дивовижна подія: Ісус іде морем. І учні страхаються. Вони бачили немало чудес, котрі здійснив Ісус. Та й недавно відбулося чудо: насичення двома рибами та п’ятьма хлібами п’яти тисяч людей. Перед їхніми очима відбулося немало чудес: сліпі починали бачити, криві та кульгаві – ходити, німі – говорити, біснуваті поверталися до нормального життя. Проте це чудо: ходіння Христа по морі, викликало у них неймовірний страх та трепет. Учні до ранку не могли прийти до себе.

Дорогі брати і сестри, запитаймо себе: чи не відбувається це ж саме чудо сьогодні з нами? Ось цей човен, котрий Господь відправив попереду Себе, а Сам відійшов на гору молитися. Він, ніби залишив апостолів, прагнучи випробувати їхню віру. І тут хвилі підхопили човен, а навколо темна ніч, морок, вода, смерть та морська безодня, всі вони можуть померти. Апостоли бояться, переживають, бо залишилися самі. Чи не це ж саме відбувається з нами, коли нас оточують труднощі, випробовування, спокуси? Іноді нам здається, що Бог нас залишив напризволяще, що ми одні, що ми не маємо на кого опертися, що наше життя схоже на непроглядну пітьму, що ніде немає виходу, що вкінці кінців ми підемо на дно, і немає для нас порятунку. А Господь, в той важкий для апостолів час, стояв високо на горі та молився. Молився за цілий світ. Молився за тих, хто перебуває внизу. Він стояв високо, а вони там, внизу, боролися з хвилями.

Тому, коли нам важко пригадаймо, що в нас є Господь, наш Спаситель. Нам потрібно тільки про це пам’ятати, а апостоли забули про це, тому перебували у страху від вітру та хвиль. А Він не тільки молився там, на вершечку гори, але спустився та пішов до них. У Нього не було човна, тому Ісус пішов по воді назустріч помираючим. Господь і до кожного із нас приходить у важкі хвилини нашого життя. Він іде назустріч нам, але ми про це не знаємо. Він наближається до нас, але наше серце ще повне страху та відчаю.

В цій історії ми впізнаємо самі себе. Коли наше життя видається нестерпним, голос Спасителя звернений до кожного із нас: «Це Я, не бійся, не страхайся, бо це життєве море кориться Мені, це життя залежить від Мене, тільки вір у Мене, тільки тримайся Мене. Кермуй своїм човном до Мене. І нічого не бійся, нічим не турбуйся».

Апостол Петро, побачивши здалеку Ісуса, впізнавши Його,  прагне піти за Ним, піти навпроти Нього. Він бажає наслідувати Христа. І Господь не зупиняє Його. Навпаки, Він говорить: «Підійди». І нас, дорогі брати та сестри, Слово Боже закликає до наслідування Христа, закликає не боятися, а мужньо та відважно визнавати свою віру перед іншими, показуючи добрий приклад.

В цьому і полягає наша віра. Ми завжди повинні йти на ризик, бо в іншому випадку наше серце ніколи не навернеться до Господа. Ми повинні йти тільки вперед, тільки до Нього. І ось апостол Петро пішов. І тоді, коли він не дивився на бурхливі хвилі, а на Господа, він йшов вперед, він нічого не боявся. Він йшов, як і Ісус, по воді. Він перекреслив всі фізичні та людські закони, які унеможливлюють ходіння водою.

Інший апостол, Павло, наголошує всім нам: «Я можу все у Господі, в тому, хто укріплює мене» (Фил. 4:13). А Господь звертається безпосередньо до нас: «Поправді, поправді кажу вам: Хто вірує в Мене, той учинить діла, які чиню Я, і ще більші від них він учинить» (Ів. 14:12). То чому ж ми не творимо чудес? Причина тільки одна: наше маловір’я. Наші очі закриті, наше серце кам’яне, наша душа черства.

Кожен із нас, якщо б уважно дослідив своє життя, то побачив би постійне чудо Божої присутності. Це чудо постійне та повсякденне, коли наша душа, стомлена, розчавлена, піднімається із безодні гріха, це ж набагато більше, аніж іти по воді. Ми так мало надіємося на молитву, а Він чує, коли ми щиро та з надією взиваємо до Нього. Тільки просити Господа потрібно, віддавши Йому своє серце, а не як Петро, котрий пішов, але так швидко відвів свій погляд від Ісуса на бурхливі хвилі, і відразу почав тонути. В ту ж саму мить, коли його погляд зупинився на цих страшних хвилях, він тратив здатність йти по воді. Так і в нас, коли ми отримаємо Божу допомогу та благословення, замість того, щоби дякувати та прославляти Господа, ми відразу починаємо пояснювати по-людськи. І знову в нас все рушиться, як у апостола Петра, все йде у нас з-під ніг, і ми починаємо тонути. І так важливу в ці хвилини волати до Бога: «Господи, рятуй мене!» (Мт. 14:30). Врятуй Ісусе, бо ми духовно потопаємо, духовно помираємо, черствіємо, байдужіємо, втрачаємо віру у Твою присутність. І щасливі ми будемо, коли почуємо у відповідь Його слова: «Маловіре; чого засумнівався?» (Мт. 14:31).

Ця історії відбулася досить давно, понад дві тисячі років назад. Проте мільйони людей продовжують свій шлях морем життя, мільйони людей впродовж багатьох століть і по сьогодні бачать Того, Хто йде серед хвиль життя і говорить до нас, розгублених, слабких та немічних: «Бадьорітся, це Я; не бійтеся. Я тут, поруч біля вас. Я можу простягнути Свою руку».

Дорогі брати і сестри, впустімо в наш світ страждань та хвороб Сина Божого, відкриймо своє серце для Його Любові та Істини, Правди та Прощення. Нехай ці яскраві промені Його Божественної благодаті освітять непроглядну темряву нашого життя. Під проводом Христа ми, як Його воїни, повинні провадити важку боротьбу проти хвиль зла, злості, брехні, ненависті, які прагнуть поглинути Христовий Човен – Його Церкву. А нашою зброєю в цій боротьбі стане наше праведне життя з Христом і у Христі, Його святий Закон, про який говорили ще пророки: «Закон Господній – досконалий: він відживлює душу. Засвідчення Господнє – вірне: воно навчає простих. Господні заповіді – праві: вони радують серце. Веління Господнє – ясне: воно просвічує очі» (Пс. 18:8-10). Не бійтеся нічого, бо говорить Христос: «У світі страждатимете. Та бадьортеся! Я бо подолав світ» (Ів. 16:33). Амінь.

Вам також має сподобатись...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *