Проповідь на неділю про блудного сина

Церква поступово починає готувати нас до днів плачу й покаяння, смирення й очищення гріхів, до днів Великого посту. Минулої неділі ми чули притчу про митаря та фарисея, де Господь показує нам, як ми повинні каятися, молитися і смиренно просити про прощення своїх гріхів. А сьогодні ми чуємо притчу про блудного сина, в якій Господь показує Своє милосердя та любов, яка прощає і пригортає навіть найбільшого грішника, якщо той щиро розкаюється зі всіх своїх гріхів.

У одного багатого чоловіка було два сини. Якось один із них, молодший, сказав йому: «Тату, дай мені частину маєтку, що мені припадає» (Лк. 15:11). І батько розділив майно. Молодший син покидає батьківський дім і відходить в далеку країну. Там він живе у гріхах, похотях тіла й розпусті, живе весело й щасливо до того часу, поки не витратив усі батьківські гроші. Тоді ж від нього відвернулися його ж друзі, які ще так недавно веселилися й раділи поруч із ним, використавши наївного хлопця, який опинився так далеко від батьківського дому та й ще в зовсім чужій і незнаній країні. Він змарнував усе, більше у нього нічого не залишилося. І тоді ж у цій країні настає великий голод. Ось тоді наш молодший син відчуває усю реальність та суворість життя людини, у якої немає нічого. Він починає голодувати. І напрошується на роботу, яка аж ніяк не підходить ані його статусу, ані його багатому життю: він пасе свині. «І він бажав би був наповнити живіт свій стручками, що їли свині, але й тих ніхто не давав йому» (Лк. 15:17).

Дорогі брати та сестри, погано є жити далеко від Господа. Так гірко пасти свиней, заглядаючи із жадібністю в їхні корита. Дуже тяжко бути рабами «у жителів чужої країни», далеко від батьківського дому. А ще тяжче розуміти й усвідомлювати, що у такому гіркому становищі винен тільки ти сам. Тут важливо не тільки усвідомити свою провину, але віднайти у собі сили розвернутися від гріховного стану й розпочати нове життя. Можливість для цього є: благодать Божа ніколи не покидає людину.

І дальше ми бачимо велике чудо: благодать Божа торкається серця цього блудного сина, він приходить до себе, опам’ятовується й нагадує собі, що у його батька так багато слуг, котрі нічого не потребують, а він так мучиться. Зганьблений свинопас складає молитву-покаяння: «Отче, я согрішив проти неба й проти тебе. Я недостойний більше зватись твоїм сином. Прийми мене за одного з твоїх наймитів» (Лк. 15:19). І вирушив блудний син у дорогу, назад додому. З похмурим обличчям, з розбитими до крові ногами, з важкими думками, які не дають спокою, з переживаннями, які ятрять душу, він крок за кроком наближається до батьківського дому. І, що ж він бачить? Батько сам виходить назустріч своєму сину, «змилосердившись, побіг, кинувся йому на шию і поцілував його» (Лк. 15:20).

Молитва, яку він склав, так до кінця і не була проказана. Батько міцно обійняв свого сина, а він встигає тільки промовити: «Отче, я согрішив проти неба й проти тебе. Я недостойний більше зватись твоїм сином» (Лк. 15:21). Слова про наймита так і не встигли прозвучати. Це непотрібні слова. Син пішов, і син повернувся. Без жодного покарання, без втрати статусу, без докорів і звинувачень. Син повернувся живий. До чого ж тоді ще якісь інші слова? Ситуацію вже не виправити ані словами, ані вчинками. Якщо Батько не простить, то тут жодні слова не допоможуть. Проте Він прощає, і в обіймах плачуть двоє: син та батько.

Жодних слів не вистачило б, щоби все розказати. І цього не потрібно. Це суддя мав би писати довгі протоколи допитів, а Батько просто обіймає і плаче від радості. «…бо цей мій син був мертвий і ожив, пропав був і найшовся. І вони стали веселитись» (Лк. 17:24). Дальше було гучне святкування, нова одежа, перстень та сандалі. І гнів старшого сина, який дорікає батьку, що той так легко простив блудного брата та й ще вчинив таке гучне гуляння. Батько, обіймаючи старшого сина, мовить такі повчальні слова: «Ти завжди при мені, дитино, і все моє – твоє. Однак слід було веселитись і радіти, бо цей брат твій був мертвий і ожив, пропав був і найшовся» (Лк. 15:31).

Якою дивною й страшною, дорогі у Христі брати та сестри, є ця притча. Вона про всіх нас, без винятку. Ми всі добре її знаємо, пам’ятаємо і кожного року повертаємося до неї з новою силою – з новою силою народжуємося для нового життя, очищуючись від гріхів та пристрастей, з новою силою дивуємося безмежному Божому милосердю й тому, як Він все терпить і все прощає нам.

Живучи своїм гріховним й пристрасним життям, ми відходимо від Бога у ту далеку чужу країну, постійно втікаємо від Нього, постійно відвертаємося від Нього, постійно зраджуємо Його. Кожен наш гріх чи пристрасть – це наша дорога у країну далеку й чужу, дорога, котра веде від Бога. Пішли ми дорогою невірства, поспішімо повернутися назад і усвідомити його пустку, тяжкість, згубність і станьмо міцними ногами на шлях віри й тримаймося його міцно. Пішли ми дорогою гордості, повернімося назад і станьмо на шлях смирення, бо Бог гордим противиться. Пішли ми дорогою заздрості, повернімося з цією диявольської дороги і будьмо вдячними усьому, що Бог нам посилає. Пішли ми дорогою ворожнечі та гніву, повернімося та станьмо на шлях смирення та любові. Пішли ми дорогою розпусти та п’янства, повернімося на дорогу поміркованості та цнотливості. І промовляймо слова  блудного сина: «Згрішили ми перед Тобою, Господи, згрішили так, що є недостойними називатися Твоїми синами: прийми нас, хоч у наймити». І Він прийме нас, як Своїх дітей, бо кожного разу, після важких упадків та прогріхів, Він стоїть та виглядає нас, очікуючи нашого покаяння. І Він біжить нам на зустріч і приймає у Свої люблячі обійми, і прощає.

Вам також має сподобатись...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.