Проповідь на 24 неділю по Зісланню Святого Духа

Браття і сестри, сьогодні ми чули Євангельську розповідь про зцілення Господом нашим Ісусом Христом кровоточивої жінки та дочки Яіра. Жінка доторкнулася до краю одежі Спасителя і в ту ж мить зцілилася від своєї хвороби. Ця жінка втратила будь-яку надію на зцілення, розтратила на лікарів весь всій маєток. І ось вона зустріла Христа, її серце повірило, що перед нею є Месія, котрий може її спасти. Вона не захиталася у вірі, проте і побоялася просити ласки у Бога, вона боялася свого недостоїнства, вона бачила цілу себе ніби в гріховних виразках, вона вважала, що хвороба робить її нечистою не тільки в очах людей, але і в очах Божих, що Господь може спалахнути гнівом за її зухвале звернення до нього. І тоді вона непомітно підійшла до Спасителя і доторкнулася краю Його одягу, мовчазним криком свого серця вона просила про милосердя і зцілення, вона відчула силу, яка вийшла від Господа, силу, яка дарувала їй здоров’я.

Христос, від якого ніщо не може бути приховано, запитав: «Хто доторкнувся до мене?» (Лк. 8,45). Учні здивувалися такому питання, бо натовп оточував їх зі всіх сторін, одні цілували його одяг і руки, інші припадали до його ніг, а він запитує: «Хто до мене доторкнувся?».

Як це схоже на наше життя! Ми відвідуємо різні святині, цілуємо ікони, хрест, приймаємо Святі Дари, але в цей же самий час, які ми є далекі від Бога. Тільки про небагатьох може сказати Господь, що вони доторкнулися до Нього, бо мало хто своїм серцем і душею може доторкнутися до Нього.

Один богослов про це сказав так: «Якщо навіть ми причащаємося Тіла і Крові Христових, а душею при цьому є холодними, то ми подібні не до храму Божого, а до гробу, в котрий було покладене Тіло Господа».

Жінка зрозуміла, що їй не вдасться втаїтися від всевидючого Спасителя, і вона, розкаюється в своїй зухвалості, припадає до Його ніг і признається, що то саме вона доторкнулася. Проте Господь звертається до неї: «Дочко, віра твоя спасла тебе, йди в мирі» (Лк 8,48). Мир душі полягає в прощенні гріхів, в примиренні з Богом. За всі роки страждань і хвороби така плата: Господь назвав її дочкою.

Дехто вважає, що хвороба посилається людині винятково, як покарання за її гріхи. Однак, це не зовсім так, є особливий промисел Божий, котрий вибирає людину, ніби в жертву. Людина страждає, а Господь дає їй світлі вінці у Небесному Царстві.

Один святий говорив: «Є три подвиги, які рівні між собою. Я бачив пустинника, котрий виснажував своє тіло в пості, бачив послушника, котрий відкинув цілковито свою волю. І бачив хворого, котрий дякував Богові за свою хворобу. Три ці подвиги є рівні, але якщо би мене запитали чого я хочу, я вибрав би третій із них».

Одного разу в Києво-Печерську Лавру батьки привезли хвору дитину Пімена, він лежав нерухомо. Батьки просили монахів, щоби вони помолилися про зцілення їхньої дитини. Серед іноків були великі світі чудотворці, такі як Теодозій Печерський. Весь монастир молився за дитину, але цій дитині було відкрито, що хвороба є по волі Божій і тоді ця дитина почала просити Господа, щоб він не зціляв її. Молитва цього Пімена була вислухана і він залишився хворим на ціле своє життя. Батьки залишили Пімена в обителі, монахи доглядали його на протязі багатьох років. В келії, де він лежав, від його ран було тяжко дихати, але Пімена відвідували хворі і за його молитвами вони одержували зцілення. Він сам був неподвижний, але його молитва подавала зцілення іншим. Перед смертю цього угодника Божого відбулося два чуда: несподівано для всіх він встав зі своєї постелі, відвідав всіх братів обителі і попрощався з ними. Потім, коли преподобний Пімен помер, із його ран, із яких перед цим текла сукровиця і гній, стало витікати миро, а келія наповнилося неземними пахощами. Ось так то, дорогі брати і сестри, цей святий не зробив жодних подвигів, посту, чувань, коліноприклонень, – єдиним його подвигом була подяка Богові за послану йому хворобу, а він явився перед Богом рівним з великим святими.

Багато із нас не раз запитують, ніби не розуміючи, і навіть нарікають на Бога: чому я хворію все життя? Звичайно, ми завжди повинні пам’ятати, що хвороба наша може бути послана нам за гріхи. Але не можна забути і про те, що нерідко і хвороби, і страждання – найвища милість, дарована нам, і людина, перетерпівши хворобу з покорою і з подякою, буде в царстві Небесному дякувати за неї Бога, як за саму найбільшу нагороду.

Преподобній Єлизаветі, яка терпіла і страждала від тяжкої хвороби, з’явився Ангел і запитав: «Чи ти хочеш, щоб я тебе вилікував». Але преподобна зі смиренністю відповіла: «Я не хочу нічого – ні здоров’я, ні хвороби, я тільки лиш прошу Бога про одне: щоб здійснилася на мені воля свята його, бо він любить мене більше, ніж я сама себе». Амінь.