Проповідь на неділю мироносиць

В четвертому столітті жив християнин Телемах. Він перебував в пустелі, проводячи своє життя в молитві. Одного разу Господь повелів йому іти в Рим. Через кілька тижнів, коли він прибув до столиці, то побачив юрбу народу, які простували до амфітеатру. Він вирішив піти разом зі всіма і коли він побачив на арені двох гладіаторів, які готувалися до бою, то зрозумів, що скоро пролиється кров. Телемах закричав: «В ім’я Ісуса Христа – зупиніться!». Проте його голос потонув у реві юрби. Коли розпочався бій, то святий переліз через паркан і плюхнувся на арену. Коли юрба побачила його тендітну фігуру, то подумала, що це частина вистави і почала сміятися. Коли ж святий став межи двох гладіаторів і зупинив бій, тоді натовп озвірів, вимагаючи його смерті. Один із гладіаторів вдарив святого мечем і останніми словами його були: «В ім’я Ісуса Христа – зупиніться!».

Колізей притих, глядачі один за одним в повній тиші почали покидати свої місця, гладіатори з оголеними мечами ще деякий час стояли один проти одного, дивлячись на мале тіло монаха… Так завершилася остання гладіаторська битва для розваги народу. Слабкий голос, нікого не знаного чоловіка, ім’ям Спасителя зупинив кривавий поєдинок.

Ми звикли думати, що одна людина нічого не може зробити. Не даремно у нас існує приказка: «Один в полі не воїн». Нам здається, що хтось один не в силі змінити суспільство, але одна людина, маючи в серці відвагу та віру в Бога, може творити великі справи.

Спаситель, розіп’ятий, бездиханно висів на хресті. Натовп розійшовся святкувати Пасху. Солдати переконалися, що всі померли та повернулися до своїх казарм. Розпач паралізував учнів Ісуса. Всім здавалося, що все закінчено. І ось жінки-мироносиці, купивши пахощів, рано-вранці, першого дня після суботи, тобто  в неділю ідуть до гробу. Сповнені суму, говорять між собою як вони мають відкотити величезний камінь. Вони йдуть для того, щоби завершити обряд поховання, але натомість побачили відкочений камінь, а там, де лежало тіло Ісуса, знайшли юнака в білих одежах, який їм пояснив, що Ісус воскрес із мертвих та очікує їх в Галилеї. Це повідомлення вони мали передати іншим учням.

Проте євангелист Марко говорить, що: «вони, вийшовши, втекли від гробу, бо жах і трепет огорнув їх, і нікому нічого не сказали, бо боялися» (Мр. 16:8). Звичайно. Їм було ніколи шукати інших учнів, щоби передати це повідомлення, бо вони були налякані, а говорячи сучасною мовою, вони були попросту шоковані.

В Євангелії Марка дуже часто прояв Божої сили викликає в людей почуття страху. Саме такий страх пережили учні, коли Ісус втихомирив на морі бурю. Саме такий страх пережили гадаринці, коли Ісус зцілив біснуватого. Такий страх опанував учнів, коли вони побачили обличчя Ісуса, коли Він перед Своєю смертю дивився на Єрусалим. Такий страх охоплює багатьох чоловіків та жінок, коли Ісус проявляє свою силу та велич як Син Божий.

Євангелист Марко своє Євангеліє розпочинає з того, що пояснює нам, Ким є Ісус. Він написав своє Євангеліє, щоби ми, читаючи цю святу книгу, самі ставили собі питання: Ким є Ісус. Марко показує нам, що людина повинна відчувати трепет та захоплення від того, що Сам Син Божий зійшов до людей, жив, помер та воскрес задля нашого спасіння. І це відчуття страху та трепету стає початком нового життя із воскреслим Господом. Тільки Його смерть та воскресіння дозволили зрозуміти людям для чого Він прийшов. Із уст ангела ми чуємо: «… Його нема тут. Він випередить вас у Галилеї» (Мр. 1:6-7). Учням потрібно довіритися та піти в Галилею, тобто повернутися додому. Їм потрібно повірити в те, що Він їх там чекає, що вони Його там знайдуть. Віра – це те щоденне ходження туди, куди відправився Господь.

Дуже часто з амвонів можна почути слова про слабкість нашої віри. І це, звичайно, що правда. Проте наша слабка віра доповнюється довірою Бога до нас, людей. Там, де не вистачає людських сил, там діє сила Божа. «…бо сила Моя здійснюється в немочі» (ІІ Кор. 12:9).

Нам, оглядаючись назад, знаючи про факт Воскресіння, дуже легко бути віруючими. Проте набагато важче зберегти цю віру, коли немає жодного просвіту чи перспективи. Нам не слід забувати про те, що учні Христа, чоловіки, навіть не пішли до гробу Ісуса, а жінки, побачивши порожній гріб та відвалений камінь пережили шок та страх, вони побігли та нікому нічого не сказали. Наші попередники, християни І століття, не були нічим за нас ані кращими, ані гіршими. Їм також було досить важко здобути віру та в ній жити, але, не дивлячись ні на що, вони продовжували вірити та заклали фундамент віри  для нас.

Легко бути вірним Христові у торжестві та радості, легко бути вірним Господу, в день Його урочистого входу в Єрусалим, коли весь народ зустрічав Його, прославляючи. А от залишитися вірним у день Його смерті – це була справжня віра та вірність.

Так і наша віра: без вірності вона неможлива. В нашому житті нерідко складаються різні обставини. Іноді ми занепадаємо, хворіємо, страждаємо, здається, що руки опускаються, а серце наповнює кривда та образа. Ось тоді зберегти вірність Господу – це і є справжня віра. Легко нам свідчити про свою віру, коли ми перебуваємо в товаристві однодумців, але, якщо проти тебе цілий світ, то в нас опускаються руки і лесь виникає думка: «А чи не краще тобі бути таким, як усі?». Проте, як учні Христа знайшли  в собі мужність виступити із звісткою про воскресіння Христове, так і нам, подібно до того мученика Телемаха, із його фразою: «В ім’я Ісуса Христа» слід провадити богоугодне життя, змінюючи себе та той світ, який знаходиться навколо нас.

Вам також має сподобатись...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Facebook Auto Publish Powered By : XYZScripts.com