Проповідь на неділю митаря та фарисея
Притча про митаря і фарисея нам усім добре відома, ми всі знаємо її зміст, це досить відома євангельська розповідь Ісуса Христа. Кількома словами тут описаний образ двох людей, котрі прийшли помолитись в Храм.
В цій притчі ми бачимо тільки двох людей, їхню молитву до Бога: митаря та фарисея. Митар – це слов’янське слово, яке означає збирача податків, професію, яку в древньому світі зневажали. Збирали податки в ті часи досить неоднозначно: людина, котра їх збирала, була вповноважена державою брати з людей скільки податку, скільки вважала за потрібне. І забирали податків скільки, скільки було потрібно самому збирачу та ще й державі. Можна собі уявити, що робили із людьми митарі. Звичайно, що таких людей ніхто не любив, не поважав. Таким був і митар, котрий увійшов в Храм, щоби помолитися.
Натомість фарисей – це досить поважна та достойна людина в тодішньому суспільстві. Він належав до партія, яка керувала тодішнім суспільством та державою, яка строго дотримувалася Закону, керуючись великими чеснотами. Саме із таких чеснотливих людей був фарисей, про якого ми чули в сьогоднішній євангельській розповіді.
Христос говорить: «Два чоловіки зайшли в храм помолитись: один був фарисей, а другий – митар. Фарисей, ставши, молився так у собі: «Боже, дякую тобі, що я не такий, як інші люди – грабіжники, неправедні, перелюбці, або як оцей митар. Пощу двічі на тиждень, з усіх моїх прибутків даю десятину». А митар, ставши здалека, не смів і очей звести до неба, тільки бив себе в груди, кажучи: «Боже, змилуйся наді мною грішним!». (Лк. 18:10-13).
Два чоловіки входять в Церкву, щоби помолитися. Два чоловіки, два грішники з однією тільки різницею: фарисей не вважає себе грішником, а митар глибоко все розуміє і дуже цим переймається. Фарисей стає на видному місці, посередині Храму, адже він досить визначна постать в суспільстві та й в Церкві, а митар, не сміючи пройти вперед, зупиняється біля самого порогу.
Дві молитви спрямовані до Бога, – два стани душі, два способи життя. Два чоловіки знаходяться в Храмі, в обох молитва на устах, проте чи обидва отримали Божу благодать та Боже прощення? Зі слів Спасителя ми ясно бачимо, що: «Цей повернувся виправданий до свого дому (тобто митар), а не той; бо кожний, хто виноситься, буде принижений, а хто принижується, – вивищений» (Лк. 18:14).
Гордість фарисея та переконаність в особистій праведності підносять його на перше місце не тільки в очах людей, але і перед Богом. Адже він звик займати найкращі місця не тільки за обідами чи зібраннями, але і тут, в Храмі, на молитві. Нам цього достатньо, щоби зрозуміти, якою страшною несправедливістю вражений фарисей, як його глибоко осліпив гріх. Адже гріх осліплює: «Коли ми кажемо, що гріха не маємо, то ми самих себе обманюємо, і правди в нас немає» (І Ів. 1:8).
Грішний чоловік прийшов в Храм, щоби викривати інших людей та хвалитися власними добрими вчинками. Він не грабіжник, не перелюбець, не неправедний, як всі інші. Він навіть постить два рази в тиждень і дає десятину зі своїх статків, віддає все Церкві та бідним. Нам потрібно запам’ятати, прямуючи шляхом Великого Посту, що піст, молитва, добрі наші вчинки можуть нас привести зовсім не до Бога. Піст, молитва, милостиня існують для того, щоби ми навчилися смиренню та любові до Бога та ближнього. Фарисей також постив, молився та давав милостиню, проте він зневажав та ненавидів інших людей, підносився та гордився перед Богом.
Притча Христа ножем врізається в найстрашнішу пухлину сучасного світу, в пухлину фарисейської гордості. Ця пухлина буде рости доти, доки у світі пануватиме ненависть, страх та кров. Нам, християнам, потрібно повернутися до такої забутої, зневаженої сили – до смирення. Саме смиренням ми зможемо очистити та відновити світ. Адже смирення – це визнання іншого, це повага до іншого, це вміння мужньо визнати себе недосконалим, це наше із вами розкаяння та шлях до виправлення.
В нашому житті є тільки дві дороги: чи ми підемо стопами фарисея до власного спокою, поваги, гордості та пихатості, чи вступимо в сліди митаря з його сокрушеним серцем, смиренним духом, совістю, яка не сміє піднімати очей до небес, – все залежить тільки від нас.
Перша дорога земного благополуччя – це дорога погибелі, друга – дорога гірка, яка веде до джерела світла та правди. Нам слід берегтися фарисейської гордості, котра спокушає та скидає людей в погибель, робить їх сліпими до власних гріхів. Адже ми всі звикли переживати людськими гріхами, не бачучи власних гріхів. Фарисейство стає нашою сліпотою, яка віддаляє нас від Бога та Царства Небесного.
