Хрестопоклінна неділя
У третю неділю Великого Посту Церква виставляє для вшановування Святий Господній Хрест. Ця неділя – це половина дороги Великого Посту, духовної подорожі до таїнства Пасхи Христової: хресних страждань і славного Воскресіння Ісуса. Духовна мандрівка Великим Постом триває сорок днів та нагадує нам, християнам, сорокарічну мандрівку євреїв пустелею.
В Старому Завіті: «… почали вони нарікати на Бога й на Мойсея: «Для чого вивели ви нас із Єгипту, – щоб повмирати в цій пустелі? Хліба нема, води нема, а той легенький хліб набрид нам!». Тоді Господь наслав на людей вогненних гадюк, і почали вони кусати їх. І вимерло в Ізраїлю сила народу. Прийшли люди до Мойсея та й кажуть: «Згрішили ми, бо говорили проти Господа й проти тебе; помолися ж до Господа, щоб віддалив від нас гадюк». І Мойсей помолився за народ. Господь же мовив до Мойсея: «Зроби собі вогненну гадюку й повісь її на стовпі, а як укусить когось гадюка, то він погляне на неї й зостанеться живий». І зробив Мойсей мідяного змія й повісив його на стовпі; і коли когонебудь кусала гадюка, то він звертав очі на мідяного змія й лишався живий» (Числ. 21, 5-9).
Як бачимо за те, що люди почали нарікати на Бога, Він навів на них змій, які їх кусали. Однак, Бог дав Мойсею і лік від отрути цих змій. Мідяного змія, який був піднесений вгору. Все це було образом смерті і Христа Господнього та воскресіння та нашого падіння. Ті бунтівники, які помирали, покусані зміями, були образом нас, людей, бо кожен із нас, в більшій чи меншій мірі, стає полоненим гріхом та смертю. Як тільки людей кусали змії, ліком було: глянути на мідного змія, якого підняв Мойсей. Так само і ми не можемо визволитися від гріха, хіба що через розп’яття, через хрест Господа нашого Ісуса Христа.
В різних обставинах свого життя ми помічаємо наскільки наші сили є малими та обмеженими. Ми помічаємо нашу безпомічність та безпорадність. Будучи чесним перед собою, мусимо визнати, що навіть власні немочі, гріхи, пристрасті ми не можемо перемогти. Скільки ми над собою працюємо, молимося, боремося із спокусами і ця боротьба може тривати роками, та, на жаль, не рідко стається так, що ми знову і знову падаємо. Якщо б ми могли зарадити самі собі, якщо б ми могли спасти себе, то нам не потрібен був би прихід Ісуса Христа.
Апостол Павло говорить: «Приступім, отже, з довір’ям до престолу благодаті, щоб отримати милость і знайти благодать на своєчасну поміч» (Євр. 4,16). Якщо ми хочемо перемогти гріх, то в нас є тільки один вихід, наша людська природа змушує нас шукати допомоги, але один одному ми не можемо зарадити. Тому псалмопівець Давид говорить: «Не покладайся на вельмож, на сина чоловічого, який спасти не може» (Пс. 146,3). Ми безперестанно своєю молитвою маємо стукати у Господні двері та просити до тих пір, поки вони не відчиняться, не дивлячись на те, що, можливо. є пізній час. Маємо стукати з надією, що ті двері відчиняться і ми отримаємо те, про що просимо (пор. Лк. 11,5-9), а це означає, що ми повинні стукати доки, поки нам не відчиниться.
Ми приступаємо до Престолу Милосердя – не до Престолу Суду, не до Престолу Справедливості, але до Престолу Милосердя та Благодаті. Які б тяжкі гріхи не обтяжували нашу душу, які б страшні закиди не робила наша совість, ми маємо надію на допомогу, як мав зранений мандрівник, котрому допоміг милосердний самарянин.
У послання до Євреїв читаємо наступне: «Бо ми не маємо такого архиєрея, який не міг би співчувати нашим недугам: він же ж зазнав усього, подібно як ми, крім гріха» (Євр. 4,15). Господь Ісус Христос у своєму земному житті зазнав всього того, що зазнає пересічна людина, всього, крім гріха. Його переслідували, обмовляли, проганяли, говорили, що має біса і,на кінець, розіп’яли. Христос не просто пропонує нам шлях спасіння. Тим шляхом Він пройшов Сам.
Під час ІІ Світової війни одна родина втікала від ворога. Батько взяв на руки одні дитину, мати – другу, а третій більший син йшов за ними. Вони всі були босі. Час втечі випав на пізню осінь, випав перший сніг. Синок, йдучи який час, замерз та почав плакати, що йому холодно в ноги. Тоді батько до нього промовив: «Я про це знаю, дорога моя дитино, але тобі буде легше, якщо будеш ступати у мої сліди».
Проминули роки, а голос Христа Спасителя не замовкає, але говорить до нас: «Коли хтось хоче йти за мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе хрест свій і йде слідом за мною» (Мр. 8,34). Ступаймо в сліди Христа, довершуймо Його діло через наші терпіння та покору. Людині ХХІ століття буває дуже тяжко зрозуміти шлях Господа. Зрозуміти те, що Господній шлях – це святий та праведний, а всі інші перемоги – тимчасові та грішні. З кожного хреста, який сьогодні виставлений по наших Церквах, Ісус Христос заохочує нас не боятися іти через земне життя слідами Його терпінь. На цій дорозі Він іде попереду нас та поруч із нами. «Я – світло світу. Хто йде за мною, не блукатиме у темряві, а матиме світло життя» (Ів. 8,12). Будьмо уважні до голосу Господа та будьмо готові іти слідами Христа впродовж свого життя. Вузькою, але твердою та надійною стежкою, яку Він проклав нам до вічного життя. Амінь.
