Проповідь на Квітну Неділю

Дорогі у Христі брати та сестри, сьогодні ми возвеличуємо подію, одночасно й радісну і сумну, – Вхід Господа нашого Ісуса Христа у Єрусалим.

Радісна вона через те, що люди, котрі зустрічали Ісуса, щиро вірили, що перед ними Бог та Цар, Якому належить віддати найвеличніші почесті. І сумна вона, бо кожен із нас знає, що мине п’ять днів, як ті ж самі люди будуть підтримувати рішення Пилата й кричатимуть: «Розіпни, розіпни Його!».

Ісус торжественно водить у Єрусалим. Входить як Цар, як Переможець. І всі радіють та вітають Його. Проте Його вхід – це початок Його страждань, котрий приведе Його на Голгофську гору, на хрест. Важким та тернистим є Його шлях. Важким та тернистим є шлях Його Церкви. Важким та тернистим є шлях кожного християнина, кожного із нас. А в ці останні півтори місяці важким та тернистим є шлях нашої Батьківщини України, яку шматують та розривають, руйнують та скроплюють кров’ю Героїв, новітніх наших мучеників, невинних людей та дітей. Сумними є ці дні, бо скрізь ми бачимо горе та страх, сльози та відчай, а особливо тяжкими є новини, коли жахливі звістки линуть до домівок наших парафіян про втрату рідних та дорогих їхньому серцю людей, а наших Героїв. Допоможімо їм проходити ці важкі й гнітючі  дні не в самоті, а в єдності, подаймо руку допомоги, пригорнімо, підтримаймо, скажімо лагідне слово. Щоби вони несли той важкий свій хрест не самі, як ніс Його Христос, а разом із нами. Бо їхнє горе – це і наше горе. Їхні сльози – це і наші сльози. Їхній біль – це є наш із вами біль. Бо усі ми – одна-єдина спільнота, одна-єдина Христова Церква. І це є наш спільний земний шлях, важкий та тернистий шлях християнина.

Адже Господь не обіцяв нам тут, на землі, ані слави, ані багатств, ані почестей. Не обіцяв Він навіть спокою та комфорту. Адже Царство Його – не від світу цього; так само і Його Церква – доки вона залишається Його Церквою, ніколи не повинна вписуватися в цей світ, бо вона не від світу цього. І кожен із нас, кожен християнин, хоча і перебуває у світі, проте має розуміти, що він не від світу цього. І сьогодні є актуальними, як ніколи Христові слова, звернені до нас через тисячоліття: «Коли хтось хоче йти за Мною, нехай зречеться себе самого, візьме хрест свій і йде за Мною» (Мт. 16:24). І Христос це робить. І кличе нас за Собою.

Ісус торжественно водить у Єрусалим. Ізраїльський народ покладає на Нього такі великі надії та сподівання. Вони прагнуть бачити у Христі не того довгоочікуваного Месію, а Царя, котрий має взяти у Свої руки земну владу, визволити їх від ворогів та римських окупантів, знищити й відомстити усім їхнім кривдникам.

Замість цього Христос входить у їхнє місто тихо й смиренно, входить назустріч Своїй смерті. Народні вожді, котрі надіялися на Нього, підбурюють увесь народи проти Нього; бо Він усіх розчарував. Він – не очікуваний. Він – не Той, на Кого вони покладали надії. І Христос іде назустріч смерті…

Впродовж цих страсних днів, які очікують на Ісуса, Господь говорить і до ізраїльського народу, і до кожного із нас, яким буде наше життя, коли ми пройдемо повз Нього, не впізнавши Його, не пішовши за Ним. Спаситель говорить: Я залишу дім ваш порожнім, від сьогодні і храм ваш буде порожнім, і осиротіє ваша душа, і зникнуть надії, все перетвориться на пустиню.

Залишаю дім, храм, душу, життя – порожніми. Народ шукав земної волі, земної перемоги, земної влади та слави. Його вожді та старшини прагнули тільки перемагати та володарювати. І що залишилося від їхнього покоління? Що залишилося від тих, хто мав велику владу та силу? Ніщо. В деяких немає навіть могил.

 А Христос? Христос ані сили, ані влади не виявив. Перед обличчям усіх тих, хто не розумів Його – Він так і залишився незрозумілим. А перед обличчя Своїх послідовників, усіх християн, усіх нас, Він стає всемогутнім Бог та Спасителем світу. Він дарує нам життя вічне і вчить, що, окрім любові, окрім жертовності, окрім самовідданості, чистого серця та душі – на землі немає нічого важливішого.

Дорогі у Христі, за давнім нашим звичаєм, усі ми сьогодні стоїмо у Церкві із вербовими гілочками. Тримаючи у руці гілочку верби, ми визнаємо, що Христос є істинним Переможцем смерті, диявола та аду. Тримаючи її в руках, ми просимо у Господа, щоби Він допоміг нам зустріти Його Воскресіння не з соромом та жахом, а з радістю та ликуванням. А сьогодні ще й допоміг усім нам здолати нашого найбільшого ворога, який руйнує нищить, вбиває наш рідний народ.

Згадуючи сьогодні торжественний Вхід Господа нашого Ісуса Христа, просімо Його, щоби ані наш дім, ані наш храм, ані наша душа та життя ніколи не були порожніми. А були завжди наповненими любов’ю, плодами Святого Духа та добрими ділами. Ідімо завжди за Христом. Ідімо не тільки тоді, коли Він прославлений та возвеличений, але і тоді, коли Він безславний та зневажений. Ніколи не відвертаймося від Нього, не стидаймося визнавати віру у Нього, бо Він – Переможець смерті. Прославляймо Його: «Осанна в вишніх, благословен, хто йде в ім’я Господнє». Амінь.

Вам також має сподобатись...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.