Проповідь на четверту неділю великого посту
Наше християнське життя можемо порівняти із мандрівкою в гори. Коли ми пройшли кілька кілометрів, йдучи по певному маршруту, ми милуємося пейзажами, які нам відкриваються. Хоча крок за кроком наша мандрівка продовжується і раптом ми опираємося біля скелі, на яку нам слід підніматися і ми бачимо старий протертий канат та напівзруйновані дерев’яні сходи. Якщо ми хочемо і надалі продовжувати свій шлях, то нам потрібно зібрати всі свої сили та підніматися наверх…
Про щось схоже сьогодні говорить нам євангелист Марко. До Господа Ісуса підходить якийсь чоловік і просить про зціленні його сина: «Просив я учнів твоїх, щоб його вигнали, та не змогли» (Мр. 9:18). Коли апостоли не змогли вилікувати юнака, то зав’язалася дискусія між ними, фарисеями та книжниками. Ймовірно, що фарисеї наполягали на тому, що цю дитину неможливо вилікувати, бо причиною хвороби є гріх самого хворого або його батьків. Можемо собі уявити, в якому стані була ця родина. Сусіди та знайомі дивилися на них, як на великих грішників, і всі думали, хто згрішив: чи цей бідний хлопець, чи його батьки, що з його недугою не можуть справитися навіть лікарі.
Оскільки учні Ісуса не змогли вилікувати його сина, то цей чоловік не був впевнений чи зможе допомогти йому Ісус. Хоча він і просить в Ісуса допомоги, проте вже в його словах ми бачимо сумнів: «…якщо можеш, поможи нам, змилосердившись над ним» (Мр. 9:22). Ісус відповідає словами: «…все можливо тому, хто вірує» (Мр. 9:23). Під вірою тут не слід розуміти віру у власні сили, у своєрідну самовпевненість, але віра тут розуміється, як повне довір’я до Бога, як віра у безмежні Божі сили. Саме така віра повинна бути у батька цього хлопця.
Ось та скеля невірства, яку повинен подолати цей бідолашний чоловік. Він, ніби робить перший крок на хиткі сходи, а з його грудей виривається вигук, змішаний з відчаєм та вірою. «Вірю, поможи моєму невірству!» (Мр. 9:24). І Ісус зцілює хлопця. Коли учні запитали чому вони не могли його зцілити, то Господь їм пояснив: «Цей рід нічим не можна вигнати, тільки молитвою та постом» (Мр. 9:29).
У відповіді Ісуса Своїм учням йдеться про молитву, бо вона – це, властиво, і є сконцентроване вираження віри людини. В молитві людина визнає свою залежність від Божої сили та від Його волі. Наша віра чимось подібна до океанських хвиль. Вона, то приходить, то відходить; вона, то піднімається, то падає. Думка про те, що віра з нами залишиться назавжди є гріховною самовпевненістю, але таким самим самовпевненням буде думка, що невір’я також буде з нами перебувати вічно.
Сьогоднішній євангельський уривок показує нам, що Господь знову шукає віру. Пригляньмося до нашої душі, як туди непомітно заходить зло, як ми його приховуємо, як ми не звертаємо на нього уваги, як ми не хочемо визнати своє невірство. Нам потрібно докладати зусиль, щоби ми змогли визнати нашу віру словами: «Вірую, Господи, допоможи моєму невірству!».
Господь запитує в батька хворого сина: «Чи віриш?». Той відповідає: «Вірю, поможи моєму невірству!» (Мр. 9:24). Так само і на нашій дорозі, якщо ми вирішили довіритися Богові, якщо ми Йому віддані, то маємо бути певними, що в будь-якій ситуації нам прийде допомога. Якщо ж ця допомога не приходить, то, можливо, причина є в нас: в наших страхах, в наших сумнівах, в наших наріканнях. Ми самі відводимо від себе руку Господню, яка простягнута до нас.
В сьогоднішній день ми вшановуємо пам’ять преподобного Івана Ліствичника, який наголошує, що наш життєвий шлях, шлях до спасіння не є безтурботною мандрівкою, не є поїздкою на ліфті, але важким підйомом по драбині, небезпечним та неможливим без допомоги Бога.
В багатьох старих храмах можемо побачити зображення ікони святого Івана Ліствичника. Сюжет цієї ікони є дуже цікавим: земля та небо на ній поєднані драбиною, якою піднімаються монахи; згори на хмарах Спаситель благословляє кожного та одягає на них вінець слави. Як правило, ця драбина нахилена під кутом 45 градусів, а останні сходинки є значно крутішими, а поперечини мають більшу відстань. Це символ того, що осягнути духовну досконалість є надзвичайно важко. На іконі, довкола драбини, ми можемо побачити ангелів, котрі допомагають ченцям підніматися вгору, але так само тут присутні і демони, котрі намагаються стягнути їх донизу. Добро і зло намагається вплинути на людину, скеровуючи її до спасіння або погибелі. З часів гріхопадіння і аж по сьогоднішній день ця духовна війна не припиняється ні на мить.
Кожен із нас веде свою маленьку духовну війну: щодень, щогодини ми приймаємо незначні, на перший погляд, рішення, але саме з них складається наше життя. Кожне рішення має свої наслідки, а всі разом провадять нас або до спасіння, або до погибелі.
Роздумуючи над сьогоднішнім євангельським уривком, слід розуміти, що ці події, про які говорить євангелист Марко відбуваються незадовго до засуду та розп’яття Ісуса. Ми знаємо, що Ісус завершить Свій шлях, дійде до самої вершини, Він понесе Свій хрест, збереже вірність до кінця. Перед нами постає питання: «Чи ми підемо вслід за Ним?». Чи ми будемо розгублено стояти, нездатні зробити жодного кроку. В своїй мандрівці нам необхідно буде зробити поворот. Для цього нам потрібно буде більше духовних сил, більше наполегливої молитви. Чи зможемо ми в критичних ситуаціях зібрати в кулак всю наша слабку віру і промовити до Бога: «Вірю, Господи, поможи моєму невірству!» (Мр. 9:24).
