Проповідь на 8 неділю по Зісланні Святого Духа

Ісус час від часу знаходив такі миті й можливості, щоби побути із Богом на самоті.  Це для нас є дуже важливим, бо у постійному нашому русі, постійній біганині, постійному ритмі нашого життя ми забуваємо про самоту. А вона потрібна, щоби побути на одинці із собою, на одинці із Богом, наодинці зі своїми думками, мріями чи планами.

Народ, почувши, що Ісус перебуває поруч, шукає Його. Сила народу йде слухати Ісуса. Бо вони бачили у Ньому не просто людину, не просто чоловіка, а Бога, біля Якого добре.

Вийшовши із самоти, Ісус бачить силу народу і милосердиться над усіма ними, виліковує усіх їхніх хворих й недужих. А було там понад 5 000 тисяч тільки чоловіків, якщо брати до уваги ще й жінок із дітьми, то можна впевнено сказати, що перебувало біля Ісуса понад 20 000 людей. Ісус бачить цю велику кількість людей, котрі прийшли до Нього і всіх оздоровляє. Ми навіть не знаємо чи Він проповідує їм, але ми бачимо Його турботу та любов до кожної людини. Він зцілював, вигоював, настановляв кожного, хто потребував Його допомоги. Із свого Божого милосердя, із любові, із великодушності Він це робить. Він побачить і милосердиться. І це для нас відкриває такий милий образ Ісуса.

«Як же настав вечір, підійшли до нього його учні й кажуть: «Пустинне це місце та й час минув уже. Відпусти людей, нехай ідуть по селах та куплять собі поживи» (Мт. 14:15). Впродовж цілого дня Ісус творив зцілення і навколо панувала невимовна радість та щастя. Проте швидко наближається вечір. А з ним і приходять буденні справи та потреби кожної людини. Тихий, мирний, буденний вечір – і нема що їсти – люди голодні. А коли ми голодні, то вже не так і молитва молиться, не так і діла творяться, не так і бажається працювати над собою та себе змінювати.

Учні кажуть, що люди голодні, що з ними потрібно щось зробити. «Ісус сказав їм: «Не треба їм відходити: дайте ви їм їсти» (Мт. 14:16). Тут ми бачимо дуже чудову думку. Адже ми звикли, що проповідувати має якийсь підготовлений духовний спецзагін, але тільки не ми. А проповідувати Христа скрізь, де ми перебуваємо, має кожен із нас. Їжу духовну давати іншим повинен кожен. Цю місію апостольства, місію проповіді, місію євангелізації має кожен із нас. Дайте ви їм їсти. І тут учні відповідають Ісусу, що мають тільки 5 хлібів і 2 рибини. Це навіть не є їжа для Його дванадцятьох учнів. Це буде замало.

«Тоді він каже: «Принесіть мені їх сюди» (Мт. 14:18). І це так прекрасно. Адже ми можемо скаржитися, як ми можемо дати іншим, як можемо допомогти, як можемо підтримати, коли самі такі бідні та вбогі. Проте Ісус звертається і каже: «Дай свій мінімум мені – і не турбуйся». А потім Він цей наш мінімум помножить. І не потрібно казати, що у нас немає нічого. Бо насправді ми є. І кожен із нас може просто побути поруч із людиною, котра терпить, котра переживає, котра перебуває у горю та пригніченості. Коли вона буде страждати, то і ми будемо співстраждати із нею, коли вона буде плакати, то і ми будемо плакати із нею. І більше нічого не потрібно ані робити, ані говорити. Просто будьмо поруч. І це не так вже й важко зробити. Проте ми так себе знеохочуємо у духовному житті, що забуваємо про свій внесок, про свої 5 хлібів та 2 риби.

«І велівши народові сісти на траві, взяв п’ять хлібів і дві риби, підвів очі до неба, поблагословив і розламав хліби і дав учням, а учні – людям» (Мт. 14:19). Ісус благословляє їжу й дякує Своєму Небесному Отцю за неї. А ми ж чи робимо щось схоже? Чи ми дякуємо Богу за свою їжу? Адже ми щасливі, бо маємо що їсти. А у світі є понад мільярд людей, котрі голодують, котрі помирають від спраги та голоду щохвилини. Ми не цінуємо цей Божий дар. Ми можемо з легкість викинути хліб на землю, а побачивши недоїдений кусень, переступити через нього і продовжити свій шлях. А ж є люди, котрі, якщо і снідають сьогодні, то не знають, що будуть їсти на вечір, не знають, що будуть їсти завтра. Мільярд людей, а це кожна восьма людина у світі. А ми їмо. І так важливо, коли споживаючи нашу їжу, ми будемо дякувати Богу. Адже це Його дар нам. І наша подяку Богу буде нас нагадувати, що все, чим ми володіємо, все це нам не належить. Все це Його.

 І далі ми бачимо, що Ісус Сам не роздає цей хліб, бо для Нього є важливою місійність. Він роздає хліб учням, а вони вже розносять його людям. Ісус бажає, що кожен із нас став Його інструментом. І робив усе те, що може. Ось чому так важливо віддати себе таким, яким ми є у руки Бога. І тоді з цього щось вийде непогане.

«Всі їли до наситу й назбирали куснів, що зосталися, дванадцять кошів повних» (Мт. 14:20). Тут ми бачимо щедрість нашого Бога. Він все зробив із розмахом, не жаліючи.

«І зараз же заставив учнів увійти до човна й переплести на той бік раніше від нього, тим часом як відпускав народ» (Мт. 14:21). Ісус відсилає Своїх учнів, а Сам продовжує благословляти народ. І тут  Він показує те, щоби ми не зазнавалися у своєму служінні. Коли Господь буде благословляти, коли дасть якийсь успіх, дасть якесь досягнення, щоби ми не загорділи. Але продовжувалися іти, рухатися, робити свою роботу далі, продовжувати в тому ж дусі. Навчімося Богу довіряти, а Він буде кожного із нас благословляти й обдаровувати щедро й потужно.

Зображення ілюстративне Pixabay

Вам також має сподобатись...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.