Урок християнського прощення: Чому важливо пам’ятати про власні борги перед Богом

Дорогі у Христі брати та сестри, сьогодні ми чули притчу про борги двох слуг. Борг одного слуги був колосальним — десять тисяч талантів, більше, ніж будь-хто міг коли-небудь виплатити. Цей чоловік заборгував цареві так багато, що не мав жодної можливості повернути цей борг. Він не міг виплатити його ні сьогодні, ні завтра, ні за все своє життя.

 Це образ нашого гріха перед Богом. Кожен із нас несе так багато своїх гріхів: борги гордині, гніву, егоїзму та незліченних падінь. Жодні людські зусилля неспроможні відшкодувати цей борг.

Ми звикли розуміти цю притчу дуже просто: «Ісус говорить нам, що треба прощати». Так, говорить. Але сьогодні я хотів би, щоб ми подумали про де-що інше. Перед тим як запитати: «Чи я прощаю?», варто поставити інше питання: «Чи я пам’ятаю, що мені самому було прощено?».

Товариш був винен тільки сто динаріїв — крихту від першого боргу. Цей борг усе одно був реальним і відчутним, але він був нічим порівняно з тим, який щойно був прощений.

Це саме та перспектива, яку Христос закликає нас зберігати. Кривди, яких нам завдають інші люди, не є уявними; вони можуть глибоко ранити. Проте вони мізерні порівняно з тим милосердям, яке Бог уже вилив на нас.

Ми живемо у час, коли говорити про прощення дуже легко — доти, доки не йдеться про нашу власну рану. Є провини, які можна пробачити за один вечір. А є такі, після яких людина вже ніколи не буде такою, як раніше. Є речі, які не можна просто сказати: «Забудь». «Не думай про це». «Ти ж християнин — мусиш пробачити». Є біль, який потребує часу. Є рани, які потребують сліз.

Є зло, яке повинно бути назване злом. І є злочини, за які людина повинна нести відповідальність. Тому християнське прощення не означає назвати зло добром. Не означає сказати, що несправедливості не було. Не означає відмовитися від правди. Не означає дозволити тому, хто чинить зло, продовжувати його чинити. Милосердя не скасовує правди. Прощення не скасовує справедливості.

Слугу, який відмовився простити, кинули до в’язниці. Це саме те, що відбувається з нами, коли ми тримаємося за зло і образу. Непрощення — це в’язниця. Гіркота роз’їдає нас із середини. Ненависть відділяє нас від Бога.

Можливо, тому нам іноді так важко бути милосердними: ми дуже добре пам’ятаємо, що нам зробили, але дуже погано пам’ятаємо, скільки Бог зробив для нас.

Ми можемо роками пам’ятати одну образу. Але не помічати тисячі Божих добродійств.

Ми пам’ятаємо борг іншого перед нами. Але забуваємо власний борг перед Богом.

Сьогодні Господь не вимагає від кожного з нас одразу сказати: «Я все простив».

Можливо, для когось сьогоднішня молитва може бути набагато простішою: «Господи, я ще не можу простити. Але не дозволь моєму серцю стати таким, як серце того, хто мене образив».

«Господи, я не можу забути. Але допоможи мені не жити ненавистю».

«Господи, я хочу справедливості. Але не дозволь мені самому стати несправедливим».

«Господи, зціли те, чого я сам не можу зцілити». Це і є початком дороги до Бога.

Пам’ятаймо, що людина, яка пережила милість, поступово сама стає милосерднішою. Не слабшою. Не байдужою до зла. Не беззахисною. А вільною від необхідності носити зло в собі.

Ми сьогодні молимося за нашу країну. За тих, хто нас захищає. За тих, хто втратив. За тих, хто чекає. За тих, хто повертається. За тих, чиї серця переповнені болем.

І можемо просити Бога не дешевої, легкої відповіді на складні речі. А справжнього дива: щоб зло не перемогло в нас. Щоб війна не навчила нас ненавидіти все людське. Щоб біль не зробив наше серце кам’яним. Щоб справедливість не перетворилася на помсту. Щоб пам’ять про зло не знищила в нас здатність любити.

І якщо ми не можемо сказати: «Я прощаю», можемо принаймні сказати: «Господи, зроби моє серце таким, щоб одного дня воно змогло». Бо саме з цього починається дорога милосердя. Вона починається з Царя, який побачив людину на колінах і сказав: «Я прощаю тобі весь твій борг».