Проповідь на 21 неділю по Зісланні Святого Духа
Дорогі у Христі брати та сестри, у сьогоднішньому недільному читанні євангелист Лука чітко показує, що Ісус вигукнув: «Хто має вуха слухати, хай слухає» (Лк. 8:8). Ісус кричить до кожного із нас, а чи ми маємо вуха, щоби Його чути? Він не кричить чи ми чуємо, але підкреслює чи ми саме маємо вуха, щоби послухати?
Здається, кожен із нас має вуха. Проте, як ми маємо чути? Про це говорить Євангеліє: «почути слово добрим і щирим серцем» (Лк. 8:15). Не вистачить почути тільки вухами. Як ми часто говоримо до дітей – в одне вуха увійшло, а в інше – вийшло. Слово Боже має проникнути у кожного із нас та увійти у ціле наше єство, щоби наше життя ставало відблиском і відповіддю на це Боже слово. Приймаючи Боже слово, ми маємо ставати живим листом та відповіддю на те, що Господь прагне сказати. Бо саме через нас Господь промовляє до інших і ми маємо стати відповіддю Бога для цього світу і у цьому світі.
Ісус є Тим Сівачем, Котрий постійно сіє Боже слово. Він ніколи не втомлюється сіяли, але, навпаки, спонукає нас до змін, росту та певних досягнень у цьому Божому слові. Навіть тоді, коли ми є закритими на Євангелія, Ісус продовжує сіяти. Він завжди шукає інші способи, інші моделі, щоби прийти і показати, що ми не є байдужими для Нього. Господь постійно ступає до нашого серця й говорить словами, розповідями, притчами, щоби ми могли зрозуміти, прийняти це наше життя, щоби воно стали відповіддю на Боже слово.
Сьогоднішнє Євангеліє запитує конкретно: «Якою ми є землею в тому суспільстві, в якому знаходимося?». Євангелія говорить, що нам дана довірена тайна Божого царства. Довірити таємницю – це довірити своє життя, довірити своє єство, довірити своє серце. Господь довіряє нам таємниця Божого серця. Він дозволяє, щоби ми увійшли у Боже Царство вже тут, на землі. Господь говорить не лише через слово. Господь говорить також через бачення, через те, що посилає нам тисячу знаків і закликає прокинутися. Він посилає нам різні повідомлення. І ці повідомлення ми маємо приймати і роздумувати над тим, якою саме ми є землею?
Чи ми є тільки такою землею, на якій зерно проростає, але щойно налетить вітер і воно не втримується, падає, ломиться? Чи ми є тією землею, на якій зерно, хоча і сходить, але не отримує достатнього догляду, бо найменша спокуса, найменша незручність і ми забуваємо наскільки нам зручно в обіймах Бога? А, як багато тернини, буряну й будяків, котрі приносять неспокій й речі, які нас бентежать й відривають від Бога, відвертають від Нього. І ми забуваємо про своє покликання і своє призначення – жити в Бозі, вже тут і зараз. А Господь не перестає кликати нас до цієї гармонії, але клопоти цього світу, матеріальні статки відривають нас від Нього. Клопоти – це не тільки певні багатства, але й страхи, переживання, неспокій через пандемію, страхи через те, що ми боїмося не тільки за себе, але й за своїх рідних. А Господь закликає нас не боятися, а довіряти Йому. Господь прагне, щоби це Його слово проростало. Він, як той добрий землероб, бере зерно сіє його в землю та довіряє його землі, довіряє сонцю, довіряє дощу. Молиться про Боже благословення.
Господь сіє у нашій душі зерно і довіряє нам цілковито. Що ж сьогодні ми зробимо із цим Божим словом? Ми можемо його почути, можемо сказати, що воно є прекрасним, можемо сказати: «Так, ми погоджуємося із Господом». І піти в своє життя, зайнятися своїми клопотами та переживанням. Але ми також можемо дозволити Господу, щоби Його слово проростало у нас і давало добрий плід.
Для цього ми маємо бути витривалими у цьому слові. І ця витривалість має бути постійною. Ми маємо бути постійними у Божому слові. Так, ми падаємо. Так, ми помиляємося. Проте Господь сіє, Він нас постійно підводить і говорить, що усе ми зможемо з Його допомогою.
