Проповідь на 15 неділю по Зісланні Святого Духа

Дорогі брати і сестри, в сьогоднішньому Євангельському читанні Ісус подає нам дві основні заповіді любові: любити Бога всім нашим серцем, всім нашим розумом, всіма нашими силами та любити свого ближнього, як себе самого. В цих двох заповідях знаходиться все, про що можна тільки проповідувати, чого можна навчати. Саме із цього джерела любові повинно витікати наше життя, бо, якщо ми хочемо служити Богу, то це можемо робити не інакше, як тільки через любов до ближнього.

Фарисеї намагалися висміяти Ісуса, спіймати Його на слові, тому і поставили таке хитре запитання: «Учителю, котра найбільша заповідь у законі?» (Мт. 22:36). Проте у відповідь вони почули зовсім не те, що хотіли. Ті, котрі виконували більше 600 заповідей ще від Мойсея, сподівалися висміяти бідного та невченого Ісуса. Христос, навпаки, відкриває їхню найбільшу слабкість: брак любові. Він відповідає: «Люби Господа, Бога твого, всім твоїм серцем, усією твоєю душею і всією думкою твоєю: це найбільша й найперша заповідь. А друга подібна до неї: Люби ближнього твого, як себе самого. На ці дві заповіді ввесь закон і пророки спираються» (Мт. 22:37-40).

З того дня ці натхненні слова чимало раз повторюються у всіх поколіннях. Для нас вони означають, що велич нашої любові дорівнює величі нашої душі. Любов – це початок, середина та кінець людського шляху. Любов втішає, наставляє, зцілює, облегшує страждання, витирає сльози, допомагає в біді. Вона веде нас через долини темряви та скрізь завісу смерті. Зрештою, любов веде нас до слави та величі вічного життя.

В нашому людському житті велич любові виявляться зовсім не в якихось яскравих сценках, які возносять поети та письменники, а в простих добрих вчинках та турботі про тих, з ким ми зустрічаємося на життєвому шляху, тих, хто нас оточує та знаходиться біля нас.

Правдива любов триває вічно. Вона безкінечно терпелива та всепрощаюча. Вона вірить, надіється та зносить все. Це і є та любов, котру відчуває до нас наш Небесний Отець. Не дивлячись на те, що ми допускаємося помилок та гріхів, не звертаючи увагу на наші із вами недоліки, наш Небесний Отець продовжує і далі  безмірно нас любить. Його любов наскільки велика, що Він не відвертається і не покидає нас навіть тоді, коли ми самі розчаровуємося в собі. Ми можемо бачити себе тільки в світлі сьогоднішніх чи вчорашніх подій, а наш Небесний Отець бачить нас в світлі вічності. Ми можемо погоджуватися і на щось мізерне, наш Небесний Отець прагне бачити нас тільки у вічності, у спільній єдності з Ним.

Проте нам потрібно преобразитися, нам потрібно прийняти Христову любов і ділитися нею із своїми ближніми. Адже немає такої болі, котру любов не змогла б вгамувати, немає такої образи, котру вона не могла б згладити, немає такої ненависті, котру вона не могла б розтопити. Найзворушливіші та найкращі моменти нашого життя були пронизані духом любові. Чим сильнішою була наша любов, тим більшою була і наша із вами радість.

А тепер, дорогі брати і сестри, запитаймо себе: чи люблю я Господа? Скільки часу я проводжу з Ним, чи роздумую над Його словами, чи зберігаю Його заповіді? Якщо ми любимо Господа, то мали б виконувати Його заповіді, мали б зменшувати свою гординю, свій егоїзм. Якщо ми дійсно хочемо навчитися любити, нам потрібно задуматися над життям Христа. Приймаючи Його Тіло та Кров у Святій Тайні Євхаристії, ми маємо перед собою найдосконаліший приклад любові в цілій історії людства:  «Бог бо так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в нього, не загинув, а жив життям вічним» (Ів. 3:16).

«Люби Господа, Бога твого… люби ближнього твого, як себе самого» – ось найбільші заповіді Божі. Здається, так просто: виконаємо їх – і будемо жити. Відкриймо свої серця для прийняття любові, – і будемо безмежно щасливими. Проте, чи любимо ми? Чи живемо ми? Чи щасливі ми? У Святому Письмі ще є одні надзвичайні слова, які торкаються цієї теми любові: «Нову заповідь даю вам, щоб ви любили один одного! Як я був полюбив вас, так любіте і ви один одного! З того усі спізнають, що мої ви учні, коли любов взаємну будете мати» (Ів. 13:34-35). А, якщо ми не любимо – то ми не Його, то ми не Христа. Якщо ж ми не Христа, то тоді чиї ми? І тут Христос дає нам відповідь: «Хто не зо мною, той проти мене, і хто зо мною не збирає, той розкидає» (Мт. 12:30).

Чи не це ми бачимо навколо себе? Тисячі християн приходять в Храм, волають про свою віру в Христа, а щойно торкнеться якесь випробування, то досить легко відвертаються і від віри, і від Бога, шукаючи допомоги в інших людей. Чому навколишній світ, в якому переважаємо ми, християни, перетворився на справжнє пекло, поле битв та воєн, де панує князь «віку цього» – сатана, де постійно горить вогонь злоби та ненависті? Чому в християнських країнах щоденно, якщо не війни, то катастрофи, стихійні біди, епідемії, бідність, розруха та нещастя? Звідкіля це все? Адже Господь сказав: «Не приходить злодій, хіба щоб красти, вбивати, вигублювати. Я прийшов, щоб мали життя – щоб достоту мали» (Ів. 10:10). Чому ж тоді ми не маємо цього життя? А тому, що «Народ мій гине через брак знання. Тому, що ти відкинув знання, – то й я тебе відкину від мого священства; забув ти про закон Бога твого, – то й я твоїх синів забуду» (Ос. 4:6). Ось – це все, на що ми заслужили. І немає чого нам нарікати на всіх навколо, а потрібно самим каятися, навертатися до Бога і любити, любити всіх, любити любов’ю, котра: «довготерпелива, лагідна, не заздрить, не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить» (І Кор. 14:4-7). Амінь.

Вам також має сподобатись...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *