Перша Заповідь: Не матимеш інших богів крім мене

bogІ. НЕ МАТИМЕШ ІНШИХ БОГІВ КРІМ МЕНЕ.

Мої переконання є тільки другорядними у визначення того, хто (або що) є моїм богом. Насправді ж і остаточно моїм богом є той (те), на кого (на що) я розкриваюся усім своїм єством як на джерело мого буття й сенс мого життя.

Якщо це так, то моя відкритість на Істинного Бога (чи якихось фальшивих богів), визначає сенс (чи безсенсовість) мого життя. Існує пряма протилежність між ситуацією, коли джерелом усього для мене є Той, Хто все створив, і ситуацією, де об’єктом мого поклоніння є різні сили та цінності, що я сам їх підніс до рангу божества.

Ця протилежність пояснює, чому Істинний Бог є Богом ревнивим. Він створив Всесвіт, а в ньому людей та ангелів, не тому, що повинен був це зробити, не тому, що Його нібито змушувала до цього безконечність Його досконалості. Створив нас, бо Він – це Любов. Своїм сповненим любові поглядом огорнув людей, єдиних у видимому світі створінь, яких прагнув задля них самих – власне тому ми й існуємо. І то не будь-як, а носячи в собі Його образ, здатні до пізнання правди, маючи здатність любити й бути коханими, покликані до свободи. Він, Нескінченний і Всемогутній, плекав мрію, – сподіваюся, що не буде недоречним сягнути у цьому контексті по такі слова, – що ми відповімо любов’ю на любов, що наблизимося до Нього, аби при цьому Джерелі добровільно довершити те, що Він почав, коли покликав нас до такого існування.

Отож, можна тільки уявити, що має коїтися з Богом, коли Він бачить, як ці люди, котрих Він полюбив, полишають Його, «джерело живої води, щоб собі подовбати водозбори, водозбори поламані, що води не тримають» (Єр. 2, 13). Якби Він не любив нас, то не тільки був би до цього байдужий, але, передусім, не створював би нас. Але Він нас любить. Адже навіть батько і мати, хоча вони лише недосконалі люди, не можуть спокійно дивитися, як їхня дитина сходить на манівці й занапащує себе! Одне з єврейських означень Божого милосердя виводиться з антропоморфічної інтуїції, що у Бога неначе нутрощі перевертаються, коли Він бачить, як низько впала людина.

Серед людей іноді трапляються загарбницькі ревнощі. Часом батько чи мати хочуть «загарбати» дитину тільки для себе й таким чином деформують її розвиток, а коли вона виростає, своєю поведінкою отруюють їй життя. Не усвідомлюючи собі цього, поводяться так, ніби це вони є для своєї дитини джерелом усілякого добра, а це ж бо не так. Але Бог просто є Богом, Він дійсно є Джерелом усілякого добра! Тому абсурдно закидати Йому загарбницькі ревнощі. Його ревність сповнена любові, вона благословенна. Її сенс – у безкорисливому й бездоганному прагненні нашого добра.

Саме ця ревність була причиною того, що коли ми, зневажливо Йому не довіряючи, заплуталися у сітях смерті, Він не перестав нас любити й, незважаючи ні на що, постановив довести до кінця свої сповнені любові наміри щодо нас. Він так сильно любить нас, грішників, що «дав Сина Свого Однонародженного, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне» (Ів. 3, 16). Деякі старозавітні пророцтва, що заповідали цю подію, закінчувалися чудесною істиною формулою: «Ревність Господа Саваота це зробить!» (Іс. 9, 6; 37, 32; 2 Цар. 19, 31).

2. Як може бути, що у світі, який ціле своє існування, без остачі, отримує від Бога, є якісь боги, котрим людина може мати бажання поклонитися? Коротко кажучи, «ідол у світі ніщо, і що іншого Бога нема, окрім Бога Одного» (1 Кор. 8, 4). Культ богів полягає у тому, що людина, носячи у собі по природі своїй потребу шукання Творця, щоб спочити у Ньому цілком, знаходить якісь сили, – щоправда могутні й таємничі, але такі, що не виходять поза наш земний світ, – і в них намагається знайти опіку та свою остаточну реалізацію. Я говорю тепер про сакральне ідолослужіння, релігійну пустку якого християнство остаточно розвінчало. Воно вже не становить, принаймні у своїй класичній формі, загрози для віри.

На жаль, доки ми грішні, доти наражаємося на ідолослужіння куди небезпечніше, бо не сакральне, а тому його цілковита несумісність із культом Істинного Бога не так впадає в око; не помічена ж як слід, менше гризе сумління. Таке ідолослужіння проявляється в тому, до якоїсь земної цінності людина ставиться так, нібито вона є найвищою, задля неї людина ладна зламати закони моралі й забути про свого Творця. Незважаючи на те, що за апостольських часів ще квітло сакральне ідолослужіння, Новий Заповіт неодноразово застерігає від цього другого виду ідолослужіння. Коли апостол Павло, складаючи список гріхів, яких християнин повинен стерегтися, доходить до хтивості, то відкриває дужки, щоб особливо застерегти: «бо є вона ідолослужіння» (пор. Кол. 3, 5; Еф. 5, 5). Це повторення, тільки іншими словами, перестороги Ісуса: «Не можете Богові служити й мамоні» (Мт. 6, 24).

Ідолослужіння грошам та матеріальним цінностям полягає вочевидь не в тому, що хтось ці вартості цінує. Вони нам потрібні для життя, з їх допомогою ми будуємо наше суспільне життя, можемо задовольнити потреби ближніх. Гроші, чи пов’язаний з ним якийсь консумпційний міраж, стає нашим божком лише тоді, коли ми робимо його нашою найвищою вартістю і ладні принести на вівтар і закони моралі, і нашу людську гідність, і наші обов’язки щодо інших, і часом навіть і рідних включно.

Людина може зробити своєю найвищою цінністю задоволення та пересит («шлунок – їхній бог» Флп. 3, 19; пор. Тит 3, 3), жадобу панування над іншими (2 Сол. 2, 4) чи якусь силу цього світу (Об. 13, 1-8). При цьому завжди йдеться про якусь важливу цінність, що у цьому створеному Богом світі має своє визначене місце, але якої аж ніяк не можна ставити на місце Істинного Бога, бо тоді, з нашої вини, вона обертається на страшну силу, що нищить людину, її оточення й середовище. Отож, ми можемо цінувати задоволення, а суспільне життя силою своєї природи творить різноманітну владу й залежність – і немає у цьому нічого поганого. Проте ми не можемо дозволити, щоб такі цінності стали коли-небудь у наших очах гідними того, щоб пожертвувати задля них нашою людською гідністю вчинити кривду ближньому.

Вже у світлі вищенаведених міркувань видно глибоку слушність думки, записаної у шостому розділі Второзаконня, що перша заповідь є основою решти заповідей. «І буде нам праведність у тому, коли будемо пильнувати і виконувати всі ці заповіді перед лицем Господа, Бога нашого, як Він наказав нам» (Втор. 6, 25) – так закінчується просторіше міркування на цю тему.

Одне слово, дотримання решти заповідей чи порушення котроїсь із них свідчить, що я у моїй душі або будую вівтар Істинному Богові, або ж іншим богам. «Як хтось каже: «Я Бога люблю», – висловлює ту ж саму думку апостол Іван, але вже у євангельському дусі, – та ненавидить брата свого, той неправдомовець. Бо хто не любить брата свого, якого бачить, як може він Бога любити, Якого не бачить?» (1 Ів. 4, 20).

У наведеному щойно реченні із Книги Второзаконня йдеться про виконання заповідей «перед лицем Господа, Бога нашого». Бо Істинний Бог не є однією, хоча б і найдосконалішою, з істот цього світу. Він є Богом, а отже, усе відбувається «перед Його лицем», Він є всюдисущим. Ми інколи намагаємося нав’язувати свою «всюдисущість» нашим ближнім. Але я тільки людина, а не Бог, тому таким спробам вочевидь бракує того, що суттєво характеризує Божу всюдисущість: всесильної любові та безмежної тактовності.

Кожне наше добро ми чинимо «перед лицем Бога», тобто Бог фактично робить мене здатним до цього. Робить це, глибоко шануючи мою особисту гідність: я дійсно чиню добро, проте без Нього я не міг би навіть існувати, а що-небудь зробити й поготів.

Звертаю увагу на цей вислів «перед лицем Бога», бо він міститься у самій формулі першої заповіді: «Хай не буде тобі інших богів передо Мною!», тобто «перед Моїм лицем». Так, принаймні, тлумачать досить неясне єврейське слово і Септуагінта, і Вульгата – стародавні і гідні поваги переклади Біблії на грецьку і латинську мови. Так само звучить ця заповідь у ставропольському перекладі.

Ще звернімо увагу на дивовижну зухвалість ідолослужіння: я пробуваю перед лицем Всюдисущого – й одночасно поклоняюсь яким богам; Той, Котрий мене невимовно полюбив, повинен дивитися на те, як я добровільно шукаю власної загибелі. Іноді трапляється, на щастя, дуже зрідка, що якийсь морально зіпсований чоловік пропонує дружині мешкати утрьох – разом з його коханкою. Ця ситуація відображає лише частину того зухвальства, яким є ідолослужіння. Ми поклоняємося ідолам не тільки у безпосередній присутності Істинного Бога, а й до того ж за допомогою отриманих від Нього дарів, які Він дав нам, щоб ми могли відповісти на Його любов.

У цьому ракурсі можемо здогадатися, чому служіння чужим богам ранить Бога до живого. Ранить так, як тільки може бути зранений той, хто невимовно любить. Може, між іншим, ще й для того треба було, щоб Син Божий так страшенно страждав. Його страждання, без сумніву,якимось чином показує, як глибоко наш відхід до дірявих «водозборів, що не тримають води», ображає і ранить Бога. А все тому, що ми Йому небайдужі, що Він полюбив нас.

4. Сакральне ідолослужіння навело натхненних авторів на думку, котра, по суті, стосується також культів, що квітнуть у сучасних суспільствах – культу грошей, влади, сексу, комфорту, кар’єри, техніки та подібних до них. В основі цієї думки лежить спостереження, що «всі боги народів – божки, а Господь небеса сотворив» (1 Хр. 16, 26).

Думка ж така: людина стає подібною до того, у кому знайшла собі найвищу цінність, кому поклоняється й заради кого готова до самопожертви. Якщо служимо Живому Богові, то будемо дедалі глибше закорінюватися у те, що є абсолютно дійсне, наша людська ідентичність кристалізуватиметься все чіткіше, а пануючий сенс не буде таким скороминучим. Однак, коли ми поклоняємося божкам, які в остаточному вимірі є оманою і нічим, то у нашому житті буде щораз більше безглуздя та порожнечі. Прочитаймо уважно прості слова Псальмопівця, які саме тому більше й вражають, бо прості:

«Їхні божки – срібло й золото,
діло рук людських:
вони мають уста – й неговорять,
очі мають вони – і не бачать,
мають вуха – й не чують,
мають носа – й без нюху,
мають руки – та не дотикаються,
мають ноги – й не ходять,
своїм горлом вони не говорять!
Нехай стануть такі, як вони,
ті, хто їх виробляє,
усі, хто надію на них покладає!» (Пс. 115, 4-8).

І так само як ті, що поклоняються Істинному Богові, сяють життям та сенсом, так і служителі ідолів розповсюджують довкола себе атмосферу смерті й безсенсовості. Це якраз можна наочно показати на прикладі первенців, яких прагнув для Себе Істинний Бог, й одночасно їх потребував і Молох. Богові жертвували первенців, щоб вони жили, Молохові ж вкидано їх до палаючої печі. Святе Письмо просто не тямить себе від обурення, що людина може дійти аж до такої безбожності: для служіння божкам убивати власних дітей. На жаль, ці звичаї не перейшли назавжди до історії знівечених душ, так і тіл власних дітей (також заради жертви якимось божкам), вони тривають і сьогодні.

Істину, що людина яка поклоняється божкам (також і не сакральним), затрачує духовну вразливість і носить у собі смерть, підтвердив своїм божественним авторитетом Ісус. Багато разів Він повторював формулу: «Хто має вуха, щоб слухати, нехай слухає!» Тому що можна слухати Слово Боже і не чути його. «Дивлячися, не бачать, і слухаючи, не чують, і не розуміють» (Мт. 13, 13). Щоб бути чутливим до того, що Боже, треба хотіти служити лише самому Богові.

Може варто часом поміркувати про глибокий сенс таких новозавітніх висловів, як «омана багатства» (Мт. 13, 22) чи «підступ гріха» (Євр. 3, 13). Іноді може варто замислитись над тим, що істині й такі звороти, як «омана влади», «омана сексу», «омана кар’єри».

Нам не можна всупереч дійсності переконувати себе, що такі цінності є тільки ілюзорними. Навпаки, вони справжні, деколи важливі, деколи навіть могутні. Але вони нетривалі. Ми отримали до них доступ, щоб вони нам служили (ясна річ, згідно з законами моралі), але не можна будувати на них свій остаточний сенс. Під загрозою змарнування себе. Буквально «змарнування» – я зроблюся «марний», порожній як полова, без задатку вічного життя, якщо їм служитиму. «Минається і світ, і його пожадливість, а хто Божу волю виконує, той повік пробуває!» (1 Ів. 2, 17).

5. Як може бути, щоб розумна, спостережлива людина будувала на тому, що у кінцевому результаті виявляється ілюзією? Гадаю, що це виникає головно зі страху перед любов’ю. Так, я хочу кохати й бути коханим, але жахає перспектива цілковитого самозречення, якого чекає від мене Бог. «Коли зерно пшеничне, як у землю впаде, не помре, то одне зостається; як умре ж, плід рясний принесе. Хто кохає душу свою, той погубить її; хто ж ненавидить душу свою на цім світі, – збереже її в вічне життя» (Ів. 12, 24-25).

Хіба ж читаючи ці слова, ми не відчуваємо, як багато є логіки у нашому страху перед безмежною любов’ю? Чи ж людина є Богом, щоб могла давати себе без обмежень і втратити свою ідентичність? І саме тут приходить спокуса ствердити, що мірка людського серця має кінець, і почати будувати свій сенс виключно на тому, що обмежене.

Просто важко повірити у те, що Бог, котрий нас безкорисливо полюбив, створюючи нас, дійшов майже до межі своїх можливостей Всемогутнього Бога. Звучить це, звичайно, абсурдно: межа можливостей Всемогутнього Бога. Але чи ж годиться приписувати Всемогутньому Богові суперечні дії? Отож, створення істоти, серце якої є створене за нескінченною міркою, тому що наповнити його може тільки Він, Творець, є дуже близьке до протиріччя. Чи ж не є майже абсурдним, а заразом і приголомшуюче чудовим те, що Всемогутній, перед лицем якого увесь космос є тільки тінню та ніщотою, вирішив заприязнитися з людиною, котра навіть на фоні нашої маленької землі є ледве помітною порошинкою? Як же легко у це не повірити! Як же легко не вірити у те, що Бог насправді любить людину! Й мабуть, саме тут гніздиться основна причина ідолослужіння. Адже вже наших прабатьків охопила недовіра до Бога: «Чи Він насправді нас любить?»

Отож, якби людина дійсно була створена тільки за міркою скінченності, то не було б нічого тривожного у тому, що хтось будує свій фундамент на тих чи інших скінченних, скороминущих цінностях. Щонайбільше можна було б турбуватися про те, аби вони були у достатній мірі шляхетними. Але оскільки правдою є те, що по-людськи майже неможливо, – Бог Себе самого вчинив міркою людського серця, – то така позиція нищить людину. Просто такою є природа нашого дивного людського єства, що ми реалізуємо себе шляхом усе більшого присвячення програмі любові. Бо якщо зерно пшеничне не помре…

6. Звернімо увагу на те, що одним із детальних сформулювань першої заповіді є слова Ісуса: «Хто більш, як Мене, любить батька чи матір, той Мене недостойний. І хто більш, як Мене, любить сина чи доньку, той Мене недостойний» (Мт. 10, 37).

Якщо ці слова будять у нас опір або якщо ми вважаємо, що наказують погамувати нашу любов до рідних, в такому разі ми нічого не розуміємо. Ми ображали б Божого Сина, а зрештою, така поведінка була б нерозумною, якби ми любили Його значно більшою часткою нашої душі, ніж навіть найближчих нам людей. Він є Богом Істинним, а Його слід любити «всією душею, усією силою й усім серцем своїм». Бо люблячи Його, наближаємося до Того, Хто є Джерелом самої нашої здатності любити. Чим тісніше ми з’єднаємося з Ним, тим більш глибокою і справжньою буде наша любов до людей, також і до рідних. Бог ніколи не є ревнивим у стосунку до справжньої любові, що єднає Його створіння. Адже Він є її Джерелом та Ініціатором.

Щоправда трапляються хвилини, коли я повинен вибирати між любов’ю до близької мені людини і любов’ю до Ісуса. Але це означає, що у моїй любові є якийсь фальш. Любов до Ісуса допоможе мені тоді відкрити й перемогти те, що у моїй любові до рідних є фальшиве.

7. Тепер крізь призму заповіді про служіння одному тільки Богові погляньмо на культ святих. Було б малодушністю доводити, що цей культ не протирічить першій заповіді. Адже він логічно з неї випливає. У цій заповіді, про що вже була мова, йдеться про те, що Господь Бог є Богом ревнивим, який прагне цілковито заволодіти серцем людини. Та це не є ревність загарбницька, що бува трапляється в обмеженої людини. Це – ревнощі Живого й Люблячого Джерела, яке одне тільки здатне наситити людину, і яке не хоче допустити, щоб ми шукали свої самореалізації «при водозборах поламаних, що води не тримають». Якщо послухаємося Його й намагатимемося віддати Йому ціле серце, до останку, то нас огорне любов до всього Того, що й Він полюбив.

У культі святих свій вияв дістає як наша любов до Бога, так і наша любов до один одного. Оскільки ми шануємо їх з огляду на Нього як Його особливих приятелів. «Я приятель всім, хто боїться Тебе, й хто накази Твої береже!» (Пс. 119, 63). Славимо Бога за великі діла Його любові та величі, які вчинив за посередництвом святих: «Пригадаю я вчинки Господні, як чудо Твоє я згадаю віддавна, і буду я думати про кожен Твій чин, і про вчинки Твої оповім!» (Пс. 77, 12-13). У святих надзвичайно яскраво бачимо істинність обітниці Христа, котрий обіцяв бути з нами по всі дні, аж до кінця світу. Пам’ятаючи ж величні діла Христа, що їх Він був учинив у попередніх поколіннях Церкви, з тим більшою сміливістю прохаймо Його, аби був так само милостивий і до нашого покоління: «Віднови знаки, повтори чудеса, звелич Свою руку й праве рамено!» (Сир. 36, 5).

Але у культі святих знаходить свій вияв також і наша любов. Чи ж хтось при здоровому глузді може твердити, що любов до ближнього або шана до батьків суперечить заповіді любові Бога «усім серцем і всією душею?» Адже Божа любов тому настільки ревнива, бо Він хоче наповнити нас такою любов’ю, яка переливатиметься з нас на все, що є варте любові.

Культ святих є конкретним проявом тієї істини, що Церква – це спільнота Божих приятелів, котру Христос згромаджує з усіх сторін світу й котра охоплює всі покоління. Христос вже тепер є Переможцем смерті, тому навіть смерть не має сили знищити нашу спільноту у Христі. Наша спільнота зі святими – спільнота у Христі, єдиному нашому Господеві та Спасителі – дістає свій конкретний вияв у нашому прагненні, щоб саме вони заступалися за нас перед Богом. Вони є особливо близькими приятелями Христа, отож їх заступництво має особливе значення.

Чи ж я роблю щось погане, якщо прошу тебе заступатись за мене перед Богом? Адже це є проявом нашої спільноти. Навіщо ж тоді бачити щось лихе у моєму прагненні, щоб заступалися за мене ті, хто особливо близький Богу? Адже це є проявом моєї віри, що наша спільнота перед Богом переходить кордони смерті, що ми належимо до тієї ж Церкви, яку Бог будує крізь покоління, для вічного життя.

8. Непогано було б, розмірковуючи над першою заповіддю, пригадати собі такі чудові старозавітні образи Бога, як Твердиня непереможна, що боронить нас в годину нещастя, Скеля спасіння, Охоронний щит, Орел, що побивається за своїми орлятами тощо.

Культ Єдиного Бога вимагає віри у те, що наш світ завжди й за всіх обставин є світом Божим, і тому не може бути так, що сили зла у якійсь ситуації виявляться могутнішими за Бога. Коли я тримаюся за Нього обіруч, то ніколи не буду переможений. Хіба що моя єдність з Богом є поверховою, і внаслідок нападу сил зла я віддалюся від Нього.

Люди споконвіку питають, чому Всемогутній та Люблячий нас Бог такий терплячий перед лицем зла, що нас пригноблює. Це важливе питання, й варто до нього повертатися. Однак аби тільки роздумування на цю тему не перетворилося у зухвале, ба навіть нахабне засудження Бога. Основне світло, завдяки якому можна побачити це питання у властивих йому вимірах плине з Христового Хреста.

А той випадок, коли мене спіткає якесь конкретне зло, мені має вистачити непомильного Божого слова: «…вірний Бог, Який не попустить, щоб ви випробовувалися більше, ніж можете, але при спробі й полегшення дасть, щоб знести могли ви її» (1 Кор. 10, 13).

Прагненням же нашим нехай буде така зрілість віри, яку мав апостол Павло, коли промовляв незабутні слова: «Хто нас розлучить від любові Христової? Чи недоля, чи утиск, чи переслідування, чи голод, чи нагота, чи небезпека, чи меч? (…) Бо я пересвідчився, що ні смерть, ні життя, ні Анголи, ні влади, ні теперішнє, ні майбутнє, ні сили, ні вишина, ні глибина, ані інше яке створіння не зможе відлучити нас від любові Божої, яка в Христі Ісусі, Господі нашім!» (Рим. 8, 35;38-39).

о. Яцек Салій “Десять Заповідей”

Джерело

Вам також має сподобатись...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Facebook Auto Publish Powered By : XYZScripts.com