Берестейська Унія та возз’єднання Київської Церкви з Римом

У XVI ст. українськими землями шириться протестантизм, послідовниками якого стають знатні українські роди, які, бачачи занепад Київської Церкви, не бажали переходити на латинський обряд і аж ніяк не хотіли визнавати права новоствореної патріархії на Київську Церкву. Відтак єпископат Київської Церкви почав шукати підтримки в ситуації, що склалася, та знайшов її в особі римського понтифіка. Сприяло такому розвитку подій і те, що в 1589 р. патріарх царгородський Єремія усунув від влади митрополита Онисифора (Дівочку) за те, що той перед висвяченням на митрополита був двічі одруженим. Скориставшись нагодою, єпископ Львівський Гедеон (Балабан) звертається до латинського львівського єпископа Яна Соліковського в справі унії з Римом.

У 1590 р. було скликано собор єпископів (що підтримували ідею унії з Римом) до Берестя, однак справа унії не була полагоджена. Тому кількома роками пізніше у 1593-1595 рр. відбулася низка соборів, які підготували ґрунт для проголошення унії між Київською та Римською Церквами.

У 1596 р. в м. Бересті останню було укладено, в результаті Київська Церква, що прийняла унію, стала називатись Унійною Церквою, до складу якої увійшли єпархії колишньої Київської митрополії. Очолив Унійну Церкву митрополит Рогоза. Під унією підписались всі єпископи, що брали участь у її підготовці, окрім єпископа Львівського – Гедеона Балабана, який у 1594 р. навіть провів у Львові собор за участю кількох чужих владик, що гостювали у нього. Собор був присвячений справі унії. Однак вже наступного 1595 р. єпископ офіційно відмовився від унії, примирився із церковним братством, з яким постійно конфліктував і став ревним противником поєднання. Не підтримав унії й єпископ перемиський Михаїл Копистенський.

Одразу по завершенні Собору митрополит Михайло Рогоза позбавив єпископського уряду єпископів Гедеона (Балабана) та Михаїла (Копистенського). Таким чином станом на 1596 р. з восьми єпархій Київської Церкви унію підписали шість: Київська, Володимиро-Волинська, Турово-Пінська, Луцька (1702), Холмська і Полоцька. Не підписали акту злуки єпископи львівський Гедеон та перемиський Михайло, чиї єпархії залишались православними до 1691 р., коли Перемиська єпархія з ініціативии владики Інокентія Винницького стала унійною. Згодом у 1700 р. до унії пристала львівська єпархія на чолі з єпископом Йосифом Шумлянським, а в 1702 р. акт злуки з Римом прийняв луцький правлячий архієрей Жабокритський.

Інші єпархії Київської, колись неподільної Церкви, теж прийняли унію, пам’ятаючи про довгу історію приязних стосунків з Католицькою Церквою. Так, 24 квітня 1646 р. було укладено унію в Ужгородському замку й таким чином було проголошено унію на Закарпатті. А в 1715 р. було проголошено Житомирську унію. Житомирська унія поширилася практично на всю територію України на правому березі Дніпра, за винятком Києва. І таке поширення унії надало їй виразного українського обличчя. Проголосив унію митрополит Лев Кишка, стараннями якого остання й була доконана у 1715 р. Місцеві священики та монахи визнали владику своїм митрополитом, та всі приєднались до лона Унійної Церкви.

В усіх єпархіях, що прийняли унію з Римом, зберігався свій східно-український обряд, церковний календар, непорушними були церковно-адміністративний поділ та літургійне правило. Підтримала Унійну Церкву й польська шляхта та король, які відкрито виступали проти Православної Церкви на своїх землях. Так, у 1600 р. було видано декрет польського короля, яким визнавалась законність унії та її церковна ієрархія. Згодом, у 1667 р. на вимогу Апостольського престолу було видано постанову польською владою, відповідно до якої уніатське духовенство зрівнювалось у правах з латинським «на вічні часи».

Поза тим та частина українського єпископату, що не прийняла унії з Римом та надалі залишилась православною, отримала підтримку знатних українських родів, зокрема князя Костянтина Острозького, й почала підбурювати народ проти уніатів. Протистояння в середині Київської Церкви було на руку московським самодержавцям, які успішно скористались із ситуації, що склалася. Вдавалися останні до доволі радикальних методів перешкоджання унії Київської Церкви з Римом, намагаючись вбити тих єпископів, котрі підтримували і пропагували ідею об’єднання. Першою спробою був замах на митрополита Михаїла Рогозу. Згодом – на митрополита Іпатія (Потія) – унійного митрополита, що керував Церквою. Однак така спроба виявилась невдалою, бо вбивця відтяв лише два пальці на руці владики. У 1623 р. 12 листопада у Вітебську було вбито унійного архиєпископа Йосафата Кунцевича, який став першим мучеником Унійної Церкви. Це вбивство було вчинене з метою перешкодити ширенню унії серед православних, однак спричинилося до того, що того ж самого року три мільйони православних перейшли на унію.

Назар Петрів

Короткий нарис історії УГКЦ

Вам також має сподобатись...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *