Проповідь на Вхід Господній в Єрусалим

Сьогодні, стоячи в Храмі, ми тримаємо в своїх руках вітки верби. Це пам’ять про те, як колись діти Єрусалиму, коли Господь воскресив чотирьохденного Лазаря кричали Спасителю: «…Осанна! Благословен той, хто йде в ім’я Господнє…» (Ів. 12:13). Коли Він в’їжджав в Єрусалим на ослиці, вони кидали Йому під ноги вітки, стелили свою одежу, тримали в своїх руках вітки як знак перемоги.

Ізраїльський народ вітав Ісуса як царя, хоч Він був мало схожий на царську особу. Син бідного народу, котрий народився у вертепі, котрий навіть не належав Його родині. На відміну від птахів та звірів, Він не мав навіть місця, де приклонити голови. В’їхав до Єрусалиму на чужому віслюкові, останню вечерю справив в чужій господі, навіть був похоронений в чужому гробі. Все що робив Спасителя, ціле Його життя суперечило вигукам народу. Він був мало подібний на царя: без грошей, без власного війська. Проте Спаситель ходою любові увіходить до Єрусалиму. З того часу Він бажає так само мирно ввійти в серця тих, котрі його люблять, в серця християн…

Бог, немов той жебрак, стоїть біля дверей нашого серця і стукає. Він не може ті двері виламати чи відкрити, Він просто стоїть і стукає, чекаючи,  коли ми впустимо Його в своє життя. Сьогодні ми, тримаючи в руках вербові гілки, ніби закликаємо Христа увійти в наше життя, проголошуємо Його нашим царем, але чи не зробимо ми те ж саме, що вчинив ізраїльський народ, коли кілька днів після радісних вигуків: «Осанна», – вже кричав, – «Розіпни  Його».

Задумаймось: чи Христос може ввійти до нашого серця, в наше життя? Дуже часто в нашому житті панує інший цар – наше самолюбство, а для Ісуса ми не знаходимо місця. Часто ми перетворюємося, немов на полонених, нашої кар’єри, гордості, грошей, власних забаганок. Щоб ми могли звільнитись від тих оков, які нас зв’язують, щоб ми могли в своєму житті звільнити місце для Ісуса, то маємо постійно працювати над собою. Рабство гріха ми можемо подолати через щоденну молитву, читання Святого Письма, Сповідь, Святе Причастя, піст, відвідування Божого Храму.

У нашому житті є певне протиріччя, бо з однієї сторони ми ніколи не маємо часу для Бога, але в той самий час, ми хочемо, а нерідко і вимагаємо, щоб Бог мав завжди час на нас, щоб Він завжди вирішував наші проблеми, які ми самі, зазвичай, і створюємо. Коли нам здається, що Бог не чує наші молитви, ми нарікаємо на Нього. У той самий час Господь завжди стукає у двері наших сердець, запитуючи дозволу увійти всередину.

В Євангелії від Івана є записані такі слова Господа: «Я ж, коли від землі буду піднесений, усіх притягну до себе» (Ів. 12:32). Ісус прийшов у світ, тому що Бог полюбив світ, Він – Ісус повинен спасти всіх, а не тільки заблудлих овець дому Ізраїлю. Його смерть стане відкупленням та спасінням для людей всіх часів та всіх народів. Кожного із нас Ісус спас, за кожного Він помер. Можливо, ми ще не до кінця усвідомили, що Він є нашим Царем, нашим Спасителем, котрий приносить справжню свободу.

Ми бачимо, як Він входить до Єрусалиму, щоб звершити Свій шлях, ми теж маємо прослідкувати разом із Ісусом, щоб краще прожити цей Страсний Тиждень, в який завтра вступаємо.

Адже в ці дні Церква згадує ті особливі події земного життя Ісуса. В Велику Середу ми будемо згадувати зраду Юди, котрий, керований заздрістю та грошолюбством, продав свого Учителя. У Великий Четвер ми будемо споминати подію Тайної Вечері, коли була установлена Свята Тайна Євхаристії. Ввечері Великого Четверга ми будемо застановлятись над тими стражданнями, котрі переніс Господь на Хресті та Голгофі. У П’ятницю ми будемо молитись перед Плащаницею, яку буде винесено на середину Храму. Субота, котра є днем спокою, це день, коли Ісус Своїм Тілом спочивав у гробі, а Своєю душею зійшов до аду, щоб вивести звідти всіх праведників, які очікували на Його прихід. Дні Страсного Тижня є особливими. Постараймось, щоб ті клопоти та приготування до свята Воскресіння не затьмарили самого свята, щоб не забули ми про основне – про Ісуса. Стараймось, по можливості, у ці дні, особливо, у другій половині цього тижня бувати на богослужіннях. Ісус взяв гріхи кожного із нас, постраждав за кожного із нас, цим ми заслуговуємо на покарання, але замість того покарання Господь готовий нас простити і в сотий, і в тисячний раз.

По завершенню Божественної Літургії ми отримаємо гілки верби. Нехай кожен з нас принесе їх до свого дому й поставить у такому місці, де зможе їх постійно бачити. Нехай вони завжди нагадують нам, що Христос є Царем наших сердець і родин, єдиним джерелом любові, щастя та сенсом життя…

Якщо ми проголошуємо Христа Царем і Господарем свого життя, то живімо так, щоби у нашому повсякденному житті залишався для Нього час. Пам’ятаймо, що кар’єра, освіта, матеріальний статок і земні турботи є лише тимчасовими, а з Христом ми будемо вічність. Визначимо, що важливіше в нашому житті: тимчасове чи вічне. Тільки обравши вічність, знайдемо справжній мир, істинну любов і безмежне щастя навіть посеред бурхливого і складного життя. Амінь.

Вам також має сподобатись...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Facebook Auto Publish Powered By : XYZScripts.com