Проповідь на неділю самарянки
Коли Христос розмовляв із самарянкою, Його учні дивувалися, «що розмовляє він з жінкою» (Ів. 4:27). Господь є Богом усіх; всіх Він створив, всіх обіймає Своєю любов’ю, до всіх прийшов Христос, заради всіх Він жив, заради всіх Він помер, для кожного із нас Він пережив Богозалишеність, і увійшов в страшний, таємничий ад кожної людини.
Учні Ісус ще поділяли людей на своїх та чужих; проте Христос всіх обіймає Своєю любов’ю. Він дає нам приклад, як слід поступати нам, як ми повинні відноситися до своїх ближніх, до тих всіх, заради котрих Спаситель прийшов на землю, заради котрих Небесний Отець віддав Свого Єдинородного Сина на страшну, ганебну смерть на хресті.
Запитаймо себе, дорогі у Христі брати і сестри, а як ми відносимося до людей? Чи не поділяємо ми їх на своїх та чужих, на друзів та ворогів? Адже ми покликані нести Божу благодать спасіння усім людям, благовістити кожному нове життя у Бозі, котре дароване нам.
Вкінці сьогоднішнього Євангельського читання ми чуємо слова: «Погляньте на ниви, – вони вже для жнив доспіли, а женців мало» (Ів. 4:35). На жаль, ці слова відносяться до кожного із нас, погляньмо навколо себе. Що ми побачимо? Невже ми не страхаємося від думки, що нас, християн, так багато, а слово Боже помирає серед нас, маліє любов до Бога та один одного, зникає віра, навколо панує ненависть, ворожнеча, брат не визнає брата, сестра ненавидить сестру, мати проклинає дітей, діти забувають за батьків. На жаль Слово Боже, яке так гучно лунає серед нас – так швидко помирає, воно гучно гримить – і так тихо, майже непомітно, пропадає, не залишаючи жодного сліду в нашому із вами житті.
Дорогі мої, ми ж християни. Ми покликані бути живими свідками Христа на цій грішній землі, ми покликані бути продовженням Його воплоченої присутності, ми покликані бути учнями Христа, Його Святого Духа. Натомість мільйони людей навколо нас прагнуть почути слова істини, прагнуть відчути слова надії, слова любові, слова віри, прагнуть зустрітися із живими свідками Христа, в яких вони змогли б побачити Того, Хто Його послав: Спасителя, не Суддю, а Друга, котрий здатний сказати: «Друже мій»… Ниви доспіли, мільйони очікують, мільйони прагнуть зустрітися із Христос, а ми із вами живемо замкненим, полохливим життям.
Коли самарянка почула від Христа слова, котрі торкнулися її душі, пролилися в цю грішну, зранену душу, як жива вода проникає у висохлу землю пустині, – вона все покинула; вона про все забула, вона забула навіщо прийшла до криниці; вона поспішила в місто, щоби поділитися з його мешканцями чудом: вона зустріла Того, в Кому побачила Месію, Спасителя світу, Христа. І те, що вона говорила і що з нею відбулося, було таким великим чудом, що люди повірили її слову і пішли до Христа…
Дорогі брати і сестри, а хто, почувши наше слово, готовий все залишити, готовий прийти до Христа, Котрий є Істиною, Правдою, Життям? Наше свідчення досить блідне та непереконливе; натомість свідчення чужинки-самарянки було, ніби полум’я, немов світло, котре проникає в глибину людського життя: люди чули її свідчення і не бачили жінки.
Люди, прийшовши до Христа, звертаються до цієї жінки словами, котрі могли б зранити нас, торкнутися нашого самолюбства та егоїзму: «Віруємо не з-за самого твого оповідання – самі бо чули й знаємо, що направду він – світу Спаситель» (Ів. 4:42). Досить часто ми прагнемо, щоби людина згадала все те добро, що ми їй зробили, згадала і відносилася до нас з пошаною та хвальбою. Натомість самарянка смиренно приймає ці слова. Вона стає непомітною, розчиняється в натовпі, який зустрічає Христа.
Дорогі брати і сестри, нам слід подумати про власне місце у справі спасіння. Як часто можна почути слова: чому ж нас так мало? Чому наша віра не просвічує всіх навколо? Все досить просто: тому що наше слово слабке, ми боїмося проголошувати всім – і не тільки гучним голосом, але і всім своїм життям Божу благодать.
Христос прийшов до всіх; Він проголошує нам, що прийде час, коли не тут і не там будуть шукати правдивих послідовників Бога і Отця. Всі, хто поклоняються Його повинні поклонятися Духу і Істині. Проте цей Дух, ця Істина повинні виходити від нас; ми послані в світ, ми – Христові апостоли, ми – Його свідки, саме в нас будуть бачити живого та істинного Христа…
Нам слід подумати про нашу відповідальність і з радістю поділитися тим багатством, тим щастям, тією вірою та надією, котрі посилає нам Христос.
