Проповідь на 16 неділю по Зісланні Святого Духа

Дорогі брати і сестри, сьогоднішня притча про таланти вкотре спонукає нас задуматися над своїм життям. Наше життя найчастіше буває одноманітним, із сірими буднями та нудними обов’язками, виконуючи котрі, ми аж ніяк не можемо сказати, що радіємо та живемо повним та щасливим життям. Ми перестали радіти майбутньому дню, тішитися нашими дітьми і кожною хвилиною прожитого життя. Ми забули, що, не дивлячись на різноманітні невдачі та випробовування в різних сферах нашого життя: чи в професійній, соціальній, сімейній, ми все ж таки маємо можливість створити себе, відновити себе, збудувати власне щасливе життя. Адже Господь дає нам безмежні можливості, щоби ми навчилися жити по-новому, в повноті життя.

Сьогоднішня притча про таланти якраз пригадує нам про те, що кожному із нас дано не так вже і мало, можливо, навіть більше, як нам здається. Просто ми самі, переживаючи своє життя в суєті та незадоволенні, прагнемо по мінімуму виконати те, що від нас вимагають обставини, і аж ніяк не виконати те, до чого ми покликані Богом. Ми непомітно для самих себе закопуємо ті таланти, великі та малі, даровані нам Господом. І, вкінці кінців, потрапляємо в такий стан, коли вже здається, що і життя немає жодного сенсу, адже багато чого в житті нам не вдалося довести до пуття, та й, як християни, ми аж ніяк не викликаємо довір’я до себе.

Проте життя наше не закінчується, воно продовжується, а це означає, що притча про таланти пригадує кожному із нас про те, що навіть те, що ми протягом цілого свого життя так старанно закопували в землю, не відніметься від нас навіть тоді, коли ми станемо перед Богом. Нам слід задуматися, що ми робимо із своїми дарами: чи примножуємо їх, чи намарно витрачаємо, перетворюючи зусилля нашої душі на речі дочасні та малозначущі. На жаль, ми залежимо від інших людей, ми залежні від впливу тих, котрі живуть так, ніби Христа ніколи і не було. І самі, непомітно для себе, починаємо жити їхніми законами, слухаючись їхніх порад та постанов.

Не забуваймо, дорогі у Христі брати і сестри, що ми – християни. І головним сенсом нашого життя повинна бути рішучість нести свого хреста, бути готовими розіп’ястися разом із Христом. Хрест має перетворитися на символ нашого життя. Наша Свята Матір Церква закликає нам жити не зовнішнім життям, але внутрішнім, духовним. Це і є той наш талант, який ми так старанно закопуємо в землю: наше духовне життя. Ми ставимо на собі знак хреста, вичитуємо молитви, вистоюємо Літургії, прикладаємося до святих ікон, мощей, відбуваємо прощі в різних місцях, причащаємося, але, на жаль, нічого так і не міняється в нас самих. Ми буваємо зайняті нашим церковним життям, але не життям духовним.

Гляньмо навколо себе і ми побачимо, що досить мало є проявів християнських почуттів, християнського відношення до життя. Люди обманюють одне одного, крадуть одне в одного, очорнюють одне одного, ненавидять одне одного і, на жаль, це стає нормою нашого життя. Ми забуваємо ту просту істину, котру проголосив нам Христос. Істину про те, що кожен із нас володіє талантом духовного життя, який розвивається та примножується тільки тоді, коли людина буде жити духовним життям.

Дорогі брати і сестри, а чи задумувалися ви коли-небудь, якими ще талантами обдарував нас Господь? Можливо, ми і не помічаємо їх в своєму житті. Чи помічаємо ми наше здоров’я? Адже і воно дароване нам від Бога. Коли ми його маємо, то чи використовуємо так, як потрібно, на Божу славу? Як же ми маємо користуватися дарами? Їх потрібно зробити корисними, але не тільки для себе, а для всіх наших ближніх. Вони повинні служити Богу, служити любові до Бога та любові до людей. Тоді ці таланти будуть зростати, будуть збільшуватися: два таланти, три таланти, десять талантів, і вони збагатять нас по-справжньому.

Серед нас є чимало старих людей. А чи розуміємо всі ми, що довголіття – це також талант, дарований кожному із нас Богом? Проте чи вміємо ми цінувати час так, як від нас цього прагне Господь? Адже кожна хвилина нашого із вами життя повинна наповнюватися любов’ю та служінню Богу, любов’ю та співчуттям до наших ближніх.

А віра наша. Хіба вона не є нашим даром від Господа? Адже навколо нас чимало людей, котрим так необхідна віра. Чи ми використовуємо свою віру в своєму житті, чи живемо нею, чи проповідуємо її? Часто буває так, що разом із нашої вірою, ми засіваємо в душі інших людей і зерна сумніву.

Нам, християнам, слід з великою увагою відноситися до всіх наших дарів, усвідомлюючи їхню неоціненну вартість у нашому житті. Якщо ми хочемо в майбутньому житті увійти в радість Господа, якщо ми бажаємо спастися, якщо ми прагнемо йти правильним християнським шляхом в нашому житті, то ми повинні цінувати всі таланти, даровані нашим Господом. Щоби, ставши перед праведним та справедливим Суддею, нам не довелося чути грізних слів: «А нікчемного слугу того викиньте в темряву кромішню. Там буде плач і скрегіт зубів» (Мт. 25:30).

Вам також має сподобатись...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Facebook Auto Publish Powered By : XYZScripts.com