«Отче, я згрішив перед небом і перед Тобою» (Лк. 15,21)
Перебуваючи на порозі Великого посту, ми ще і ще раз повторюємо в євангельському читанні притчу про блудного сина, бо ця притча про Бога і про людину, притча про наше ставлення до нашого Небесного Отця і один до одного, притча про те, як сам Господь ставиться до нас, грішних, упалих людей.
Не буду її переповідати, але мушу нагадати, що в ті часи, про які розказує Господь, люди намагалися жити одною родиною. Тепер природно, коли діти, виростаючи, відокремлюються і йдуть від батьків. Тоді люди посідали спільно землю, яку разом обробляли. І що більша була сім’я, то більше було робочих рук, більшою була можливість трудитися. Тому розділити дім, розділити маєток і господарку вважали збитком, утратою. Якщо діти так чинили, то це вважалося образою батьків.
Отож Господь бере до прикладу таку родину – батько і двоє синів. Але один із них, молодший, якось каже батькові: «Тату, дай мені ту частину маєтку, що мені припадає. І батько розділив між ними свій маєток» (Лк. 15,12). Батько мовчки погоджується, не дорікає синові, віддає йому все як належне, хоча міг би й відмовити у цьому спадку, бо батьківське право – залишити спадок або не заповісти його. Але батько мовчки віддає, а син забирає грошима і їде в далеку країну, де з легковажності, з браку досвіду марнотратить усе до копійки. Живе він в блуді, розпусно, отож гроші ці він потратив, пустив за вітром у розпусних розвагах. І врешті-решт не зауважив, як опинився на ву¬лиці обірваним, бездомним жебраком.
А у цій країні був голод і, як ви пам’ятаєте, він став батраком і пас свині: був сином багатія, а став свинопас¬ом, і якось навіть хотів попоїсти зі свинячого корита, щоб втамувати голод. Потім рап¬том він згадав, отямився, як каже євангелист, «опам’ятав¬ся» і подумав: «Скільки то наймитів у мого батька мають подостатком хліба, а я тут з голоду конаю» (Лк. 15,17). Звичайно, совісно показуватися йому на очі, але я прийду і скажу: «Я недостойний більше зватися твоїм сином. Прийми мене як одного з твоїх наймитів» (Лк. 15,19).
Так він учинив, і коли наближався додому, каже Гос¬подь, батько здалека побачив його. Зауважте, неначе батько завжди стояв на сторожі, неначе би він на порозі че¬кав свого сина, якого він продовжував любити. І чекав не гордо, щоб не дорікнути йому, а чекав гаряче і з любов’ю. І старий перший побіг йому на зустріч, обійняв його і, хоча син повторював завчені слова: «Отче, я прогрішився проти неба й проти тебе. Я недостойний більше зватись твоїм сином» (Лк. 15,21), він нічого не відповів, запровадив його у дім, звелів одягнути його в нову одежу і влаштував свято на його честь.
Така була для батька радість, нам це всім зрозуміло, бо майже у кожного є діти, і хоча вони нерідко нас за¬смучують, для матері і батька діти завжди залишаються дітьми, щоб вони не накоїли. І ось ці батьківські почуття Господь зображає у цій притчі. Все простив отець, нічого не сказав, не дорікнув, але, навпаки, влаштував свято.
Тим часом повертався з поля старший син, порядна людина, який нікуди не віддалявся, ні в чому не грішив, був завжди з батьком. Підходить до дому, а там свято: балюють, шумлять, сміються, співають, веселяться. «Покликав він одного із слуг і спитав, що воно таке було б. Той же сказав йому: Брат твій повернувся, і твій батько зарізав годоване теля, бо знайшов його живим-здоровим» (Лк. 15,26-27). Так розлютився старший брат, що не хотів і порога переступати, а залишився на вулиці сидіти в саду. «І вийшов тоді батько й почав його просити. А той озвався до батька: Ось стільки років служу тобі й ніколи не переступив ні однієї заповіді твоєї, і ти не дав мені ніколи козеняти, щоб з друзями моїми повеселитись. Коли повернувся цей син твій, що проїв твій маєток з блудницями, ти зарізав для нього годоване теля. Батько ж сказав до нього: Ти завжди при мені, дитино, і все моє – твоє» (Лк. 15,28-31). А маємо ми тим радіти, що він для нас помирав, а тепер ожив, пропадав, не було йо¬го, а тепер-от знайшовся, повернувся. І Господь дає нам зрозуміти, що така сама є Божа любов до людей.
Передовсім ця притча про нашого Небесного Отця. Коли ми кажемо: «Не спасуся, негідний, негідна, не маю надії», – згадайте, що є той, Хто нас чекає, чекає завжди, бо всі ми – Його діти. Ця притча так само про нас, коли ми забуваємо про свого Небесного Отця, коли ми йдемо далеко від Нього, заманені своїми пристрастями, дріб’язковістю, буденні¬стю життя, коли ми живемо в цій суєті і марнуємо, губимо всі душевні скарби і дари Святого Духа, коли ми вже дале¬ко, за тисячу верст, і ми вже не можемо молитися, не мо¬жемо розгорнути Святе Письмо, бо у нас сторонні думки, а наше серце – суєтне і марнославне. Це про нас, коли ми відірвалися, відпали, відійшли, заблукали, загубилися.
Це також притча про самозадоволених людей, і тому теж про нас. Бо ж буває, коли ми з вами зберемося в храмі, то думаємо: «Ось ми прийшли, а там за ворітьми є багато інших – поганих, негідних, а ми – гідні. Вони нечестиві, а ми – благочестиві. Вони грішники, а ми… теж, може, трохи грішимо, але все ж ми догодили Богові, ми тут зібралися, ми сюди ходимо, ми не відпали від Господа».
Ось подивіться на старшого сина. Він же завжди з батьком, а як він не подібний на нього! Зовсім не подіб¬ний! Бо у нього немає любові, немає доброго ставлення до свого брата, та й до батька. Заздрісна, самовдоволена людина. І хоча нам здається, що ми з вами близько до Бога, бо зібралися тут, у церкві, і причащаємося, і спові-даємося, і молимося, а багато з нас щоденно проказують молитви і навіть читають Святе Письмо, і живуть за цер¬ковним календарем – поряд із Богом, але чи подібні ми на свого Небесного Отця? Ось про що треба себе запитати. Бо ж ми маємо бути подібні. Так, людина не конче мусить бути подібна на своїх батьків. Але духовно вона може, во¬на вільна перейняти від них те, що добре. Якщо вона не перейняла – її вина.
Отож, ми маємо одного-єдиного спільного для всіх Отця – нашого Господа і Творця, який є істинна правда, істинна справедливість, істинна любов, істинне благо, іс¬тинна мудрість. І якщо ми не маємо цих якостей, якщо ми живемо за марнотою, за безумством, за ненавистю, то ми від Нього відходимо, відпадаємо, і нас не виправдає те, що ми тут, у церкві, поряд з Ним, і нема чим нам ви¬хвалятися і пишатися. Дивіться, у притчі цей старший син наче дорікає батькові, виставляє свою доброту напоказ: «Я завжди з тобою, – каже, – я тобі служив вірністю, я На тебе працював, мовляв, тепер порахуймося!». Ось так і Ми часом кажемо: «Господи, чому я завжди ходжу в храм, але хворію?» Наче ми ходимо до Господа для того, щобнам потім усе це відшкодував. Так не люблять батька, справжня любов – безкорислива.
Отож, ця притча багато про що і багато про кого нам нагадує. Зараз ми стоїмо на порозі посту, але мало того, ми постійно стоїмо на порозі своєї смерті. І коли нас покличе до себе Отець, ми скажемо: «Ми перебували далеко від Тебе, нічого не засвоїли, все промарнували…» Невже ми прийдемо у вічність з порожньою душею, з душею, вякій не жевріє Божа іскра?
Нехай так не станеться! Постараємося використати дні покаяння, коли Церква кличе нас озирнутися, спам’ятатися – так жити вже не можна! Не можна жити наче уві сні. Треба взятися за життя, за справжнє християнське життя. І якщо нам здаватиметься, що у нас не виходить, що ми не маємо сил, що це даремно, згадайте про нашого Небесного Отця, який стоїть, який чекає, який прийме кожного, що з глибини душі скаже: «Отче, я згрішив перед небом і перед Тобою» (Лк. 15,21). Амінь.
