ШОСТА ЗАПОВІДЬ: Не чини перелюбу
Господь Бог створив нас такими, якими ми є, і це Він хотів, щоб людина приходила на світ тією дорогою, якою вона приходить. Ця очевидна істина є відправною точкою для правильного розуміння цілої статевої сфери людини.
І друга фундаментальна істина, слушність якої не потрібно доводити: кожна дитина має право прийти на світ в обставинах, що відповідають її людській гідності. Хоча й трапляються випадки, що нова людина народжується внаслідок не зовсім людських вчинків та почуттів, людська гідність вимагає іншої атмосфери на початку людського життя. Людина повинна приходити на світ в атмосфері повної любові між її батьками, а отже, любові, передовсім, духовної.
Божий Закон однозначно визначає умови, в яких двоє людей можуть здійснювати – як говорить інструкція Конгрегації Віровчення про пошану до життя – «такі натуральні акти, які самі по собі є пов’язані з переданням життя». Таке рішення може бути прийняте лише у подружньому житті. Бо тільки подружжя, будучи тривалою спільнотою життя, може запевнити молодій людині нормальні умови розвитку. До того ж тільки в подружжі фізична любов може виступати у повному контексті любові духовної.
Щоправда, ми підлягаємо гріху, й може статися, що навіть у подружжі дитина приходить на світ в поганій атмосфері, бо любов її батьків виявляється надто кволою або навіть спотворенною. Але тут говоримо про те, як бути повинно. А повинно бути так, щоб нерозривна подружня любов знаходила підтвердження у спільноті щоденного життя, в щоденній самопожертві, пошані, взаєморозумінні, вмінні пробачати й таких інших духовних цінностях, які гарантують, що також і сексуальна сфера подружнього життя буде дійсно людською, підлеглою духові.
Задум Господа Ісуса Христа щодо подружжя перевищує наші теперішні сили. Досить усвідомити його собі, щоб зрозуміти, чому ми, католики, надаємо такого великого значення Таємниці подружжя. Тоді також бачимо, з якою послідовністю Бог продовжує своє покірне, а разом із тим могутнє входження у наші людські справи, яке розпочав своїм Втіленням. Адже своєю ласкою Ісус Христос хоче огорнути усі аспекти подружнього життя – і біологічні, і психічні, і соціальні, і духовні. Може тільки у Тайні Євхаристії це входження люблячого Бога в центр нашої людської дійсності викликає ще більший подив.
А задум Ісуса Христа щодо подружжя є подвійний. По-перше, Він постановив повернути подружжю його первісний, задуманий Творцем вигляд. Хоча ми й стали грішниками, Христос не хоче схвалювати тих деформацій, яких, внаслідок нашої гріховності, зазнали інституція подружжя. Йдеться не тільки про допустимість розлучення, хоча цієї теми Євангелія торкається безпосередньо. З подружжя взагалі слід усунути все те, що було в ньому спотворено «жорстокістю сердець ваших», й повернутися до того, «як було спочатку» (пор. Мт. 19, 8).
Чи ж би Ісус Христос не рахувався із людською слабкістю, що наслідком гріху? «Адже навіть Мойсей погоджувався на розлучення!» – аргументують Його супротивники. Аргументують логічно, однак не знають передумови, яка вирішує справу на користь Ісусового вчення: Він є Божим Сином, котрий має силу зробити нас здатними подолати нашу слабкість. Якби Він був тільки людиною, можна було б роздумувати, чи Він часом не ригорист, який накладає на людей тягарі понад їхні сили. Але Він – Божий Син. Якщо Він ставить перед своїми послідовниками завдання мати за взірець подружнє життя, як «було спочатку», обов’язково зуміє разом з тим зміцнити їх і зробити здатними виконувати це завдання.
Нерозривність подружжя та моральний лад у подружньому житті з певністю є постулатами натуральної етики. Та щоб їх виконати, потрібна сила згори. Наша слабкість – наслідок гріху – спонукає нас деколи пом’якшувати моральні принципи, знижувати вимоги подружньої етики до рівня наших теперішніх можливостей. Тому варто поглянути на цю проблему також з іншого боку: той факт, що католики відходять від Божих принципів подружньої етики, свідчить про їхню невіру в реальність Божої ласки. Сумніви ж починаються в тому моменті, коли ми є схильні вважати ці принципи надто ригористичними. Адже Ісус Христос не був ригористом, Він – Спаситель, котрий постановив допомогти людині віднайти саму себе, і Він може це зробити.
Другий задум Ісуса Христа щодо подружжя повністю перевершує нашу уяву. А саме: любов християнського подружжя відтворювати, а також становити частину любові Христа до Церкви (пор. Еф. 5, 21-33). Отож, не тільки чоловік чи дружина окремо проходять свій шлях до вічного життя. Христос має силу вчинити їхню любов гідною вічного життя, вчинити її частиною Його вічної любові до Церкви. Незважаючи на те, що усі людські вчинки та творіння – навіть найшляхетніші, що надовго переживають своїх авторів – на цьому світі рано чи пізно минуться.
Отже Тайна подружжя є не тільки джерелом благодаті, яка допомагає чоловікові та дружині виконувати свої обов’язки. Підносячи подружжя своїх вірних до рангу Таїнства, Христос прагне бути особисто присутнім у їхньому житті й повторювати чудо з Кани Галілейської: перетворювати воду на вино, перетворювати те натуральне добро, яке є у їхньому подружньому житті на таке, що заслуговує на вічне життя.
Благодать не замінює природи, а базується на ній. Не годиться молитися за добрий врожай, якщо не засіяв поля. Трохи запізно розраховувати на Божу допомогу, коли наше подружнє життя вже прямує до порушення Божих заповідей. Щоправда, на цьому Божому світі немає ситуацій без виходу, згідного з Божою волею. Але ми не повинні дозволяти, щоб виникали такі ситуації, коли наше подружжя опиняється на краю прірви або коли чоловік шаленіє від самої думки про те, щоб припинити вживати контрацептивні засоби. Вийти по-божому з такої ситуації може бути тоді справжньою проблемою, хоча навіть тоді це можливо.
Отже, заповідь «Не чини перелюбу» означає також: «Піклуйся про своє подружнє життя, а зерна розпаду усувай на самому початку. Намагайся взагалі не допустити ситуації, коли подружня зрада або розлучення стануть для тебе реальною спокусою».
Тим-то варто прийняти за аксіому, що наша подружня любов є усе ще незрілою й треба над нею працювати. Особливо слід переборювати споживацьке уявлення про любов, згідно з яким вона є найпростішим шляхом до щастя. Той, хто говорить: «Я кохаю тебе, бо мені з тобою добре», ще не вийшов за межі свого власного «я». Справжня любов починається тільки тоді, коли я кохаю тебе безкорисливо, задля тебе. Як навчає ІІ Ватиканський Собор, це можливо тому, що я завдячую своїм існуванням Богові, а отже можу віднайти самого себе у цьому Божому світі тільки через любов. «Людина – єдине на світі створіння, яке Бог прагнув створити задля нього самого, тому вона може вповні віднайти себе лише шляхом безкорисливого самовіддання» (Душпастирська Конституція про Церкву в сучасному світі, н. 24).
Чи ж потрібно додавати, що справжнє самовіддання вимагає праці? Адже те, що я хочу віддати тобі, – тобто я сам, – повинно бути якомога вартіснішим! Я повинен прямувати до того, щоб віддати себе коханій особі, будучи господарем самого себе, а не невільником власних пристрастей; як той, хто прагне для неї добра, а не той, хто її використовує; той, хто працює над собою, а не моральна та духовна цілина.
Скромною, але безпомилковою перевіркою мого правильного розуміння інституції подружжя є незворушне переконання в тому, що незважаючи на обставини, в щасті та недолі, чоловіком та дружиною ми будемо завжди, аж до смерті. Це переконання вже на самому початку свого зв’язку молодята підтверджують подружньою присягою. Присяга таким чином вказує на суть подружнього зв’язку, на те, що за своєю природою він полягає у взаємовідданні цілковитому, назавжди. А оскільки ця присяга – сакраментальна, сам Бог долучає до неї обітницю ефективності. Слова «Що Бог з’єднав, – людина нехай не розлучає!» (Мт. 19, 6) не тільки виражають заборону, а й обіцяють Божу допомогу, особливо у найтяжчих хвилинах.
Під час іспиту сумління, певне, варто в зв’язку із цією заповіддю запитати себе: «Чи я намагаюся помітити й перемагати егоїзм стосовно моєї дружини (чоловіка)? Чи за будь-яких обставин пам’ятаю про її (його) людську гідність?» Але варто теж собі поставити таке запитання: «Чи моя подружня вірність прямує до того, щоб будь-яка зрада стала для мене внутрішньо неможливою? Чи часом у моїй уяві не з’являється думка про розлучення як спосіб вирішення наших подружніх конфліктів? Може, траплялося навіть, що я шантажував розлученням у подружній суперечці?»
Що ж до чужого подружжя, то варто спитати себе, чи я намагався власним життям свідчити про Боже вчення про подружжя. А може я навіть сприяв розпадові чийогось подружжя? Сьогодні, на жаль, розвелося страшенно багато лихих радників у подружніх справах.
Механізм поганої поради діє таким чином: чоловік чи дружина скаржаться якійсь близькій людині на кривди, яких зазнали від своєї половини, та на відсутність надії, що щось може змінитися на краще. Переважно їм йдеться про те, щоб викинути з себе свою гіркоту, або ж вони підсвідомо чекають заперечення: насправді все зовсім не так погано. Тим часом повірник замість того, щоб висловити справжнє співчуття, тобто замість того, що намагатися потішити й допомогти подолати кризу, часто-густо стає радником поразки.
А дар ради полягає, найперше, в тому, що порадник намагатиметься мобілізувати в людині, яка скаржиться йому на свою біду та розпач, якомога більше того добра, що вже тепер знаходиться у цій людині та в її нещасливій ситуації, але над яким взяли гору та спаралізували негативні емоції. Фатальний це радник, який замість того, аби спонукати до діяльності, що оживлює надію, схвалює рішення капітуляції.
Смертельним ворогом Божих принципів, що стосуються нашої людської статевості, є розповсюджений сьогодні пуританський спосіб мислення. Пуританин апріорі вважає, – і приймає це як аксіому, – що він є людиною чесною та порядною. Його ментальності чуже як почуття гріху, так і потреба навернення. Усі свої зусилля пуританська ментальність спрямовує на те, щоб злу, яке присутнє в душі людини та її вчинках, надати пристойного вигляду.
Пуританин, отже, з огидою відвернеться від злодюжки, що нишпорить по чужих пивницях, але не вбачатиме нічого поганого у збагачуванні на торгівлі зброєю. Пуританин в принципі засуджує розпусту й тому свою еротичну пригоду схоче легалізувати шляхом розлучення і наступного шлюбу. Оскільки ж він ніяким чином не збирається працювати над власною сексуальністю, то свою схильність до онанізму розглядатиме як фізіологічне явище, що не має нічого спільного з мораллю, а у до- та позашлюбних контактах вбачатиме різні позитивні аспекти, навіть духовні. Бо пуританин, очевидно, краще від самого Господа Бога знає, що насправді є добром, а що – злом.
