ПРО БОЖІ ЗАПОВІДІ. Частина 2

zapovidi_24. Погляньмо тепер на нібито заплутану проблему: чи Святе Письмо твердить, що Божі заповіді легко виконувати або, навпаки, важко? «Бо ця заповідь, що я сьогодні наказую тобі, не тяжка вона для тебе, і не далека вона» – говориться у книзі Второзаконня 30,11. Але Ісус у свою чергу говорить начебто щось протилежне: «Увіходьте тісними ворітьми, бо просторі ворота й широка дорога, що веде до погибелі, – і нею багато-хто ходять. Бо тісні ворота, і вузька та дорога, що веде до життя, – і мало таких, знаходять її» (Мт 7, 13-14).

Проблема виявляється штучною, якщо зважити на те, що наш послух Божим заповідям є тим правдивіший, чим більше він сповнений любові до Бога, чим більше у ньому прагнення поєднати мою волю з Божою. Якщо я виконуватиму заповіді так, неначе до цього мене змушує Господь Бог, то я страшенно втомлюся й, без сумніву, довго такої вірності не витримаю. Зрештою, не надто чемно відносно Господа Бога забувати, що Він нас любить, і ставитися до Нього, як до володарів цього світу, які приневолюють підданих виконувати їхні накази.

Любов суттєво змінює уявлення про те, що легке, а що важке. Якщо я налаштований егоїстично, то принести картоплі з магазину для мене може бути дуже обтяжливою справою. Натомість для хворої дитини люблячі батьки зможуть буквально гори перевернути, забуваючи про втому. Коли ж йдеться про Божу любов, то усвідомлення того, що мене люблять, є головніше за те, що я сам люблю когось.

На цей аспект любові та її здатності змобілізувати зусилля звернув увагу святий Іван Павло ІІ у промові, якою завершилась його третя подорож на батьківщину: «Людині треба певності, що хтось її любить, приймає її такою, яка вона є. Тільки тоді вона готова приймати вимоги і також вимагати від себе. Вона навіть здатна до великих жертв та самозречення».
Це спостереження, без сумніву, стосується так само моєї впевненості у тому, що Бог мене любить. Якщо я всією душею своєю знаю, що Христос, Син Божий «мене полюбив, і видав за мене Самого Себе» (Гал. 2, 20), то я виразно побачу й очевидну істинність Його слів: «Бож ярмо Моє любе, а тягар Мій легкий» (Мт 11, 30). Парадоксальне співставлення ярма з любістю та тягаря з легкістю ідеально передає ситуацію, коли Божі заповіді виконує хтось, хто любить і знає, що його люблять. Річ просто неможлива, щоб хтось люблячий не схотів виконувати Божі заповіді або вважав, що вони важкі. «Бо то любов Божа, щоб ми додержували Його заповіді, Його ж заповіді не тяжкі» (1 Йо. 5, 3).

Зрозуміло, що для кожного з нас можуть настати такі хвилини, коли вірність Божим заповідям видається чимось тяжким. Найчастіше це означає, що в мені все ще живий “старий Адам” – людина, котра посварилася з Богом. Отож, ситуація старого Адама є протилежна тій, яку передбачає Божа обітниця. Бог обіцяв нам, що «вкладе закон свій у наше нутро і напише його у нас на серці» (пор. Єр. 31, 33; Євр. 10, 16). Тим часом настільки, наскільки старий Адам ще залишається в нас, «бачимо інший закон у членах наших, що воює проти закону нашого розуму і полонить нас законом гріховним, що знаходиться у членах наших» (пор. Рим. 7, 23).

Отже, ситуації, коли якась Божа заповідь видається мені важкою, переважно сигналізують мені, що сповнене любові поєднання моєї волі з волею Божою є все ще радше моєю мрією, а не дійсністю, натомість ситуації, коли слушність Божих заповідей є для мене очевидною і я радо їх виконую, свідчать про те, що це поєднання вже сповна є дійсністю.

5. Погляньмо на цей глибоко релігійний вимір Божих заповідей ще й у перспективі тривожних слів апостола Якова: «Бо хто всього Закона виконує, а згрішить в одному, той винним у всьому стає. Бо Той, хто сказав: «Не чини перелюбства», також наказав: «Не вбивай» (Як. 2, 10-11). (Святий Яків таврував таким чином поведінку тих християн, які знехтували Божий наказ не зважати на особи і по-різному ставляться до багача і бідняка).

Вище наведені слова мають також і свій моральний вимір. Адже моральні цінності творять цілість, отож хвороба одного «органу» суттєво ослаблює ввесь моральний організм. Так само як і в тілесному організмі причиною смерті може бути вихід із ладу тільки одного життєвого важливого органу. Святий Августин мав звичку порівнювати Декалог (десять заповідей) із десятиструнною арфою. Хто має чималі клопоти бодай з однією заповіддю, той не може заграти багато мелодій, бо його арфа зіпсована.

Але святий Яків бажає сказати ще більше: хто не виконує хоча б однієї Божої заповіді, той учинить не тільки конкретне зло. Більш того, він своїм гріхом виказує недовіру до Бога. Отже, коли хтось не довіряє Богові у сфері однієї лише заповіді, то стверджує цим, що Бог взагалі не заслуговує на довіру.

Таким чином, ми дійшли до однієї з найбільш невралгічних точок християнської моралі. Або ми повністю довіряємо Богові, віримо в слушність Його заповідей і в те, що вони є виявом Його любові до нас, – або не граймося у віруючих людей, які начебто зважають на Божі заповіді. Вже перший гріх в історії людства полягав у відсутності довіри до Бога. Дияволові вдалося викликати у перших людей сумніви, що до Божої заборони, чи не обмежує вона часом їхнього розвитку: «Бо знає Бог, що коли скуштуєте плід з цього дерева, то відкриються у вас очі, і ви станете як Бог» (пор. Бут. 3, 5). Дійсно, очі людей відкрилися, але вони тоді побачили, що вони нагі, бо впали майже до тваринного рівня. Людина ніколи не має слушності, коли підозрює, що Господь Бог несправедливий чи не шляхетний. Господь Бог заслуговує на нашу довіру абсолютно в кожній ситуації.

6. Найвищим взірцем вірного ставлення до Божих заповідей є Божий Син Ісус Христос. Так, я не помилився на слові: Істинний Бог, рівний Предвічному Отцеві, ставши людиною, отримав від Нього заповіді. Важко знайти переконливіший доказ того, що заповіді є словом Божої любові. «Якщо будете ви зберігати Мої заповіді, – говорить Ісус, – то в любові Моїй перебуватимете, як і Я зберіг заповіді Свого Отця, і перебуваю в любові Його» (Ів. 15, 10).

Син Божий отримав від Свого Отця щонайменше дві заповіді й обидві прийняв у найдосконалішому поєднанні з Його волею – з безмежною довірою й без тіні застережень. По-перше, Предвічний Отець дав Йому заповідь, щоб об’явив нам Добру Новину про вічне життя: «Бо від Себе Я не говорив, а Отець, що послав Мене, – то Він Мені заповідь дав, що Я маю казати та що говорити. І відаю Я, що Його ота заповідь – то вічне життя. Тож, що Я говорю, то так говорю, як Отець Мені розповідав» (Ів. 12, 49-50).

Перш ніж розповідати, яка була друга заповідь, що її Ісус отримав від Отця, я хотів би щиро попросити читача утриматися від філософствування, яке хоч трохи могло б скидатися на блюзнірство. Оскільки людина, яка намагається засуджувати Господа Бога й критикувати Його постанови та вчинки, засуджує вже не Господа Богаа свої власні про Нього уявлення. Істинний Бог є Досконалим Добром і самою Любов’ю. Його постанови за своєю природою не можуть мати ані крихти недосконалості чи кривди. Треба бути дуже зухвалим, щоб звинувачувати у бездушності чи несправедливості самого Бога. Не забуваймо, що недовіра до Бога була початком віддалення від Нього у первородному гріху.

Отож про другу заповідь, що її Син Божий отримав від Отця, Він Сам говорить так: «Я власне життя віддаю, щоб ізнову прийняти Його. Ніхто в Мене його не бере, але Я Сам від Себе кладу його. Маю владу віддати його, і маю владу прийняти його знову, – Я цю заповідь узяв від Свого Отця» (Ів. 10, 17-18). Я вважаю, що ідея виконування заповідей виступає тут у своєму найчистішому значенні. Ісус тут говорить про ідеальну згідність своєї волі з волею Предвічного Отця. А ще говорить, що між волею того, хто дає заповіді, й того, хто їх виконує (в даному разі між волею Отця та Його власною волею), існує чітко визначена черговість: воля того, хто виконує заповіді, йде слідом за волею Предвічного Отця, що є першою.

о. Яцек Салій.

Джерело

Вам також має сподобатись...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Facebook Auto Publish Powered By : XYZScripts.com