«Прощення і примирення – християнська альтернатива для конфліктуючих народів», – із промови Глави УГКЦ у Польщі

Сьогодні, як і раніше, питання польсько-українського примирення має своїх завзятих противників й опонентів по обидва боки кордону. Однак, як християни та діти однієї Католицької Церкви, ми вважаємо, що це наш обов’язок – послідовно та наполегливо йти цим шляхом. Для тих, хто вірить і проповідує Євангеліє, усі ідеології, народжені навіть під впливом благородних національних почуттів тієї чи тієї нації, виглядають недалекоглядними та прозаїчними. Слово Боже має відкрити нові перспективи для християнського патріотизму для нас…

Аналіз взаємних зв’язків і зусиль для досягнення примирення в польсько-українських відносинах – один із важливих елементів сучасної спадщини наших Церков. Після Другої світової війни Європа була виснажена й поділена на два табори: Східний і Західний. Не було спільних установ, що з’єднували б народи, і наші люди бачили сусідів як минулих чи теперішніх ворогів. У той час почуття ідентичності ґрунтувалося на спільному досвіді Другої світової війни, який не закінчився у травні 1945 року, оскільки те, що відбулося далі, мало не багато спільного з миром. Зруйновані міста й села, відсутність правових інститутів, голод і холод, відкриття військових злочинів, установлення нових кордонів, жорстокі переселення та вигнання – все це пробулило найстрашніші інстинкти в людей, зранених війною. Європу потрясли хвилі насильства: нещадна помста за переможених ворогів, помста колабораторам, криваві етнічні чистки та погроми. Це була реальність, в якій наші нації почали будувати своє життя під окупацією Радянського Союзу. З погляду 70 років ми бачимо, що Друга світова війна була боротьбою проти основ християнської цивілізації, проти людини, її гідності та права на свободу. Два тоталітаризми, радянський та нацистський, оголосили війну своїм народам спершу вдома, а потім рушили на завоювання континенту, щоб побудувати «новий світ» на руїнах християнських цінностей. Геноцид, зневага до людини та фізичне усунення ворогів нового порядку стали їхніми ознаками.

У спільному посланні від листопада 1943 року греко-католицькі єпископи показали, які моральні та соціальні негаразди спричинили Другу світову війну, зруйнувавши основи християнської ідентичності. Два варварські тоталітарні режими, радянський та нацистський, і крайній націоналізм, що сприяли зневазі до людини та жорстокості в немислимих масштабах, оголосили війну євангельським цінностям. Єрархи в пастирському посланні застерігають вірних від ненависті, яка, на їхню думку, є причиною всіх злочинів, і людина, яка має хоч краплю християнського духу, повинна відректися від вбивства та тих людей, у яких руки заплямовані невинною людською кров’ю, людина повинна уникати ненависті не менше, ніж самого вбивства. Бо це також вбивство, злоба, які руйнують чистоту любові ближнього й Божу любов.

Після Другої світової війни для людства існувало дві можливості: дотримуватися своїх здобутків у війні чи відмова від поділів, від старих ворожнеч та агресивних геополітичних й ідеологічних амбіцій. Східна та Центральна частини Європи залишилися в ізоляції, оскільки опинилися в орбіті впливу Радянського Союзу і були змушені приєднатися до кола соціалістичних держав, які співіснували на основі очевидних та контрольованих домовленостей.

У цій ситуації надзвичайно важливою подією стало входження конфліктуючих країн на шлях прощення та примирення. Для цього знадобилася велика відвага. Потрібно було подолати упередження і пам’ять про заподіяні кривди. Як відомо, історії конфліктів не обмежувалися Першою та Другою світовими війнами, а тривали протягом багатьох століть. Маємо пам’ятати, що те, що ми сьогодні переживаємо, сталося завдяки людям із баченням, які поки тривала війна шукали шляхів примирення між протиборчими сторонами. Завдяки далекосяжній свідомості таких осіб, життя яких просякнуте християнськими цінностями, відбулося німецько-французьке та польсько-німецьке примирення.

Робити відважні кроки з польської сторони надихнула кардиналів Комінка і Войтила атмосфера ІІ Ватиканського Собору та підготовка до святкування 1000-ліття Хрещення Польщі, що стали наріжним каменем нових польсько-німецьких відносин і новою віхою на шляху до прощення та примирення. Це було дуже важке завдання, оскільки вимагало оцінити жахливі й болісні наслідки війни. Однак через те, що діяльність була євангельською та універсальною, вони могли прокласти шлях до згоди не лише в духовному, але й у суспільно-політичному контексті. Польсько-німецьке примирення стало проривом у формуванні сучасної Європи. Це стало перемогою над собою і показало, на яких підвалинах треба будувати сучасну систему цінностей, вільну від агресії, ненависті, брехні й упереджень.

Потрібно зазначити, що в польсько-українських відносинах одразу після Другої світової війни була значна різниця, тому що польське й українське суспільства не могли вести відкритий діалог між собою, оскільки відповідно до позиції, нав’язаної владою Радянського Союзу, мали примиритися з новими реаліями і Церкву суворо забороняли та переслідували. Треба визнати, що на заспокоєння польсько-українських настроїв, зокрема в еміграції, великий вплив мали прицерковні та громадські товариства, готові виступити проти повоєнної пропаганди радянським режимом, спрямованої на поглиблення недовіри та ворожості між поляками й українцями. Ситуація почала докорінно змінюватися в момент розпаду Радянського Союзу, тобто тоді, коли українці здобули незалежність і Польща звільнилася від радянської окупації.

Заангажованість Церков у діалозі та примиренні між людьми

Необхідно зауважити, що, незважаючи на політичні перешкоди, у взаємних польсько-українських відносинах Греко-Католицька та Римо-Католицька Церкви відігравали важливу роль. Римо-Католицька Церква в Польщі була домінантною спільнотою, до якої входило понад 90 % громадян, тоді як Греко-Католицька діяла в підпіллі й була однією з кількох християнських конфесій, що діяли поза законом у підрадянській Україні та представляли переважно жителів західної частини держави, а її очільники були зі середини 60-х років у Римі. Першим кроком до налагодження співпраці між нашими громадами стала зустріч кардинала Августа Глонда, Примаса Польщі, та єпископа Івана Бучка, Апостольського візитатора греко-католиків Західної Європи 22 травня 1945 року, відразу після закінчення Другої світової війни. Вона відбулася в Папській колегії Святого Йосафата в Римі. Сама подія була чимось особливим, адже, як відомо, митрополит Шептицький помер за півроку до того, 1 листопада 1944 року, а всіх інших греко-католицьких єпископів заарештували та ув’язнили. Про деталі розмови відомо мало – лише те, що обговорювали необхідність розробки моделі взаємної співпраці в новому геополітичному контексті.

Дуже цікаві римські контакти кардиналів Сліпого і Войтили. 19 березня 1969 року під час лекції отця-професора Фелікса Беднарського, домініканця, у конференц-залі Папського інституту церковних студій, який створено для поляків, що живуть чи навчаються у Вічному місті, і який також став польським культурним центром, були присутні кардинал Йосиф Сліпий і краківський митрополит кардинал Кароль Войтила. Від цієї зустрічі збереглися дуже цінні фотодокументи. У 1975 році народилася загальна ідея організувати співпрацю між польськими й українськими богословами та філософами. Зокрема, йшлося про налагодження діалогу між ними, обмін публікаціями й інформацією. Кардинал Войтила ознайомився з цією ідеєю та листом від 7 березня 1975 року і підтримав її з польської сторони, а з української – кардинал Сліпий листом від 8 лютого 1975 року. За цих обставив отець-професор Фелікс Беднарський читав лекцію в Українському католицькому університеті в Римі «Про співпрацю слов’ян, а особливо польських та українських богословів і філософів», яка була видана українською мовою.

На початку понтифікату Іван Павло ІІ вшанував кардинала Сліпого, піднявшись із трону, щоби привітати його. Він зробив подібний жест до кардинала Вишинського. 20 листопада, невдовзі після обрання, він одним із перших прийняв кардинала Сліпого на авдієнції, під час якої обговорювали необхідність організації святкування 1000-ліття Хрещення Київської Русі. На ці пропозиції кардинала Сліпого Папа Римський відповів у листі від 19 березня 1979 року. Він вирішив скликати греко-католицьких єпископів, які проживають у діаспорі, до Ватикану. Це спричинило дуже різку реакцію з боку Московського патріархату, який погрожував розірвати діалог зі Святим Престолом, а одне з польськомовних чисел «L`osservatore Romano» з обширними матеріалами про Греко-Католицьку Церкву цензура не впустила до Польщі.

Нам довелося чекати наступних зустрічей єрархів наших Церков з ініціативи Івана Павла ІІ до жовтня 1987 року, коли єпископи Римо-Католицької та Греко-Католицької Церков зібралися в Українській та Польській колегії в Римі. Тоді вперше промовили визначні слова. Спочатку кардинал Юзеф Ґлемп, що «ми є боржниками один перед одним, тому що нам не вдалося втілити вчення, яке випливає із нашого Хрещення», і у відповідь кардинал Мирослав Любачівський «протягнув братню руку до своїх братів поляків як знак примирення, прощення і любові». На жаль, через геополітичні обставини ця подія не змогла проникнути до свідомості суспільства, зокрема в Польщі й Україні.

За 10 років після цієї події у нових суспільно-політичних обставинах у Львові кардинал Любомир Гузар у присутності мільйонів вірних зізнався, що «сини і дочки Української Греко-Католицької Церкви чинили зло своїм ближнім зі свого народу та інших народів… Тому від імені Української Греко-Католицької Церкви я хотів би попросити в усіх прощення». Він повторив ці слова в дещо іншому звучанні за три роки, під час зустрічі з молоддю в Ледниці: «… перед вами, дорога молоде, я хочу заявити, що ми просимо у вас прощення і ми готові пробачити все, що ми досвідчили». Ці твердження співзвучні зі словами проповіді Івана Павла ІІ під час паломництва в Україну на Месі: «Нехай прощення, уділене й отримане, пошириться, як цілющий бальзам, у кожному серці. Нехай кожен, завдяки очищенню історичної пам’яті, буде готовий поставити вище те, що об’єднує, ніж те, що розділяє, щоб разом могти будувати майбутнє на основі взаємоповаги, братерства, братньої співпраці та справжньої солідарності». Слова кардинала Гузара і проповідь Папи Римського не залишилися непоміченими. Відразу після цього були створені комісії для співпраці Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви та Польської Єпископської Конференції, які на першому засіданні в Любліні прийняли душпастирську програму «загоєння ран», наголошуючи на формації священників та праці з молоддю. За кілька місяців на Личаківському цвинтарі у Львові єпископи, духовенство та миряни разом помолилися за львівських Орлят і Січових стрільців, які у 1918 році загинули в боях з обох боків барикад.

Роль святого Івана Павла ІІ у польсько-українському примиренні

Драматичні події, пов’язані з Другою світовою війною, не тільки погіршили міжнародні відносини у всій Європі, а й польсько-українські відносини, які були позначені болісним досвідом злочинів на Волині, Галичині та Підляшші. Іван Павло ІІ у посланні до поляків та українців у 2003 році закликав, пам’ятаючи про злочини середини ХХ століття, старатися про побудову кращого майбутнього, бо: «Нове тисячоліття вимагає, щоб українці і поляки не залишалися поневоленими своїми сумними спогадами про минуле. Розглядаючи минулі події в новій перспективі та зобов’язуючись будувати краще майбутнє для всіх, нехай вони дивляться одне на одного поглядом примирення».

І українці, і поляки сприймають власну національну історію, яка переплітається з різними перспективами, часто позначеними пам’яттю про болісні кривди. Люди досі живуть по обидва боки кордону, сповнені гіркоти, згадуючи страждання, яких вони зазнали. Є й ті, хто розуміють, що альтернативи польсько-українському добросусідству немає, оскільки обидві країни належать до одного геополітичного простору Центральної та Східної Європи. Розуміння переваги прощення над бажанням помститися за заподіяну шкоду – це заклик подолати все, що перешкоджає зближенню та часто зводиться до постійного аналізу складних періодів спільної історії.

Папа Іван Павло ІІ неодноразово звертався до польського й українського народів із посланнями про роль і місце Польщі й України в історичних та політичних змінах Центральної і Східної Європи. Це відбувалося з різних нагод: або у зв’язку з ювілеями, серед яких особливо важливим було 1000-ліття Хрещення Київської Русі в 1988 році, а також 400-ліття Берестейської унії; або з нагоди його перебування в Україні в 2001 році. Є багато листів Івана Павла ІІ, адресованих кардиналам Йосифу Сліпому та Мирославу Любачівському, а також офіційні виступи у зв’язку з синодами греко-католицьких єпископів у Римі. Папа Іван Павло ІІ виявив велику турботу під час святкування 1000-ліття Хрещення Русі, коли особисто брав участь у урочистостях, організованих у Римі та Ватикані за участю численних паломників з усього світу. Він був послідовним прихильником захисту прав греко-католиків під час перебування у підпіллі. Можливістю поміркувати над історією і сучасністю Польщі й України були його численні зустрічі з діаспорою у Філадельфії (1979), Куритибі (1980), Вінніпезі (1984) та Буенос-Айресі (1987). У багатьох виступах висловлювалася велика стурбованість взаємними відносинами. Під час відкриття Синоду Греко-Католицької Церкви в 1980 році, звертаючись до зібраних українських єпископів, він сказав: «Я часто думаю про особливу близькість вашого та мого рідного народу».

Надзвичайно важливим кроком на шляху польсько-українського примирення був візит Івана Павла ІІ до Польщі в 1991 році та його виступ у Перемишлі, про події на Ясній горі в 1988 році. Він тоді говорив: «Як би я хотів, щоб ці Ясногірські урочистості стали пророчими: щоб Господь Бог прийняв їх як символічну печать примирення та справжнього братерства українців і поляків. Стільки гіркоти й болю пережили два наші народи за останні кілька десятиліть. Нехай цей досвід служить очищенням, яке полегшить далекий погляд на минулі суперечки, скарги та взаємну недовіру, а передусім полегшить взаємне прощення минулих кривд. Сьогодні буквально все – і передусім спільна віра в Ісуса Христа – закликає до примирення, братерства та взаємоповаги; шукати те, що лікує. Розпалювання давніх націоналізмів і ненависті було б дією проти християнської ідентичності; було б кричущим анахронізмом, недостойним обох великих націй».

Також у Перемишлі він згадав слова єпископа Йосифа Пельчара, адресовані греко-католицькому єпископу Перемишльської єпархії Констянтинові Чеховичу: «Від усього серця прагну, як колись кардинал Олесніцький вітав (Київського) митрополита Ізидора у краківському соборі … та обіймав його, як брата, щоб сьогодні не лише пастирі, а й їхні отари давали один одному поцілунок миру та любові».

Ще один красномовний акт прихильності Івана Павла ІІ до польсько-українського примирення – це заклик, зроблений 26 червня 2001 року у Львові: «Ми відчуваємо глибоку внутрішню потребу визнати різні вияви невірності євангельським засадам, які часто здійснювали християни польського й українського походження на цій землі. Настав час відірватися від цього болісного минулого! Християни обох народів повинні йти разом в ім’я єдиного Христа, до єдиного Отця, керованого тим самим Духом, який є джерелом і принципом єдності. Нехай прощення – уділене й отримане – пошириться, як цілющий бальзам, у кожному серці. Нехай кожен завдяки очищенню історичної пам’яті буде готовий поставити вище те, що об’єднує, ніж те, що розділяє, щоб разом вони могли будувати майбутнє, засноване на взаємній повазі, на братерстві, братній співпраці та справжній солідарності». Іван Павло ІІ ставився до польсько-українського примирення, як до одного з найважливіших викликів свого понтифікату. У посланні до кардиналів Юзефа Ґлемпа, Мар’яна Яворського та Любомира Гузара, улюблених синів братніх народів України та Польщі, він ще раз написав, що «оскільки Бог простив нас у Христі, необхідно, щоб віруючі мали змогу прощати одне одного за понесені кривди та просити прощення провин і таким чином сприяли побудові світу, в якому поважається життя, справедливість, примирення і мир». У відповідь на заклики Івана Павла II нашими єпископатами було написано спільне послання, яке проголосили в червні 2005 року у Варшаві та Львові. Обидві сторони, посилаючись на польсько-німецьке послання 1965 року, сказали в той час слова: «Ми прощаємо і просимо прощення!». Оскільки ця подія була подібна до пошуків примирення польських та німецьких єпископів, здавалося, вона принесе подібний плід у взаємних відносинах.

Дії кардиналів Мирослава-Івана Любачівського, Юзефа Ґлемпа та Любомира Гузара, натхненні харизматичним папою Іваном Павлом II, були новаторськими. З перспективи понад 30 років ми сьогодні можемо бачити, яку далекозорість і мудрість продемонстрував Іван Павло ІІ під час започаткування польсько-українського діалогу. Зауважимо, що його зусилля не були марними, оскільки процес примирення та співпраці прижився. Із цього шляху нам ще потрібно усунути різні камені та перешкоди, які минуле нам залишило, але те, що відбувається в наших сьогоднішніх стосунках, – це особливе Боже благословення і водночас реалізація пророчого бачення Івана Павла ІІ про польсько-українське примирення. Він через свої заклики та дії підготував наші нації, щоб ми могли зараз, як найближчі сусіди, свідчити про спільне майбутнє наших народів.

Під час першого після обрання паломництва, яке відбулося у складних умовах комуністичної диктатури, Іван Павло II, провівши безпрецедентну зустріч із Польською Єпископською Конференцією на Ясній горі в червні 1979 року, продемонстрував неабияку наполегливість у вирішенні питань, пов’язаних із Центральною та Східною Європою. Нещодавній звіт про цю подію проливає нове світло на проблеми, з якими на той час стикалася Церква. Він стверджував, що в кожен момент історії треба шукати правильний діагноз суспільств і пропонувати рішення в напружених відносинах між громадянами та владою в окремих країнах. Серед порушених питань Папа відзначив, що важлива для вирішення «справа уніатської Церкви». Він повідомив польським єпископам, що одним із перших, хто прийшов до нього з пропозицією підготуватися до святкування 1000-ліття Хрещення Київської Русі й запитав його думки, був кардинал Сліпий, Глава Греко-Католицької Церкви. Папі Римському дуже сподобалася ідея, він її підтримав та особисто долучилася до втілення, окресливши план дій, який вони детально обговорили й опрацювали з кардиналом Рубіном. Він згадав про цей випадок, коментуючи, що «якби вони взяли його в руки з погляду християнської єдності, вони б там викреслили деякі тези, але виявилося, що вони цього не зробили. Українці повинні відчувати свою цінність. Хтось розповів про них свою історичну правду. Церква в ім’я екуменізму не має права забувати історичну правду про них». Ці слова, сказані Іваном Павлом II 40 років тому на Ясній горі під час паломництва до Польщі, у межах зустрічі з польським єпископатом, надзвичайно важливі і все актуальніші, оскільки відкрили важливий етап у польсько-українських відносинах, який ми не маємо права змарнувати.

Сьогодні, як і раніше, питання польсько-українського примирення має своїх завзятих противників й опонентів по обидва боки кордону. Однак, як християни та діти однієї Католицької Церкви, ми вважаємо, що це наш обов’язок – послідовно та наполегливо йти цим шляхом. Для тих, хто вірить і проповідує Євангеліє, усі ідеології, народжені навіть під впливом благородних національних почуттів тієї чи тієї нації, виглядають недалекоглядними та прозаїчними. Слово Боже має відкрити нові перспективи для християнського патріотизму для нас, Святий Дух нехай наповнить наші серця необхідними благодаттями й залікує рани болючих історичних подій. Заклик святого Івана Павла ІІ до зцілення нашої національної пам’яті та польсько-українського примирення ґрунтується на загальному заклику христових учнів до святості, про що неодноразово нагадували в документах отці ІІ Ватиканського Собору. Ми повинні прагнути, щоби святий Іван Павло ІІ провів нас на цьому шляху до святості та примирення. Щоб наслідувати його, нам треба подолати всі зовнішні труднощі, довіряючи його допомозі та підтримці у виконанні душпастирської місії навчання й освячення, довіреної нам Божим провидінням пастви.

Тому я закликаю, щоб наші єпископи разом проголосили святого Івана Павла ІІ покровителем польсько-українського примирення, аби в його особі наші народи мали захисника перед Богом у цій священній справі, яку також підтримує і благословляє Папа Франциск.

27 серпня 2019 року, Ясна гора, Польща

+ Святослав

Переклад із польської мови Департаменту інформації УГКЦ

Новини УГКЦ

Вам також має сподобатись...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *