Неділя преподобної Марії Єгипетської
У п’яту неділю Великого посту Церква вшановує пам’ять преподобної Марії Єгипетської, святої подвижниці, яка є образом глибокого щирого покаяння, що принесло великий плід.
Ви всі пам’ятаєте її життя. Пам’ятаєте, що її юність минула в розпусті, що вона була блудницею, упалою жінкою у великому розпусному місті в Єгипті, що вона стала святою з великої грішниці. Але, попри такий спосіб життя, у серці Марії, очевидно, була якась Божа іскра, що притягувала її до Бога. Жінка не розуміла, що живе не так, як вимагає Господня заповідь, не так, як вимагає сумління. Вона вважала, що не чинить нікому зла.
Якось відпливав великий, корабель із паломниками, молільниками у Святу землю, і Марія вирішила відплисти з ними. На початку вона навіть гадки не мала, що це буде паломництво по святих місцях. Вона просто хотіла весело провести час з людьми, що подалися в подорож на кораблі.
У такому настрої вона пливла і висіла на берег біля Яффи у Святій землі, і разом із натовпом молільників подалася в Єрусалим. Сотні і тисячі людей вервицею тяг-нулися до Господнього храму, аби поклонитися місцю, де Стояв хрест Ісуса і був гріб, куди перенесли Тіло Господа.
Ішли купці, князі, воїни, міщани, селяни – люди різних Народів, що розмовляють різними мовами. І вся ця строката багатолика юрба ввалювалася у храм Воскресіння. І Марія йшла з ними… Але, коли вона підійшла до воріт, якась сила відтіснила її і не дала їй увійти. Спочатку Марія думала, що це просто натовп заважає їй увійти всередину але потім переконалася, що всі люди, чоловіки і жінки, які йшли разом із нею, врешті-решт увійшли в церкву, а вона постійно залишається за порогом. Так минуло десять хвилин, пів години, година – якась незрима сила не впускала Марію до храму.
Цієї миті все у ній відбулося: вона зрозуміла, що негідна переступити поріг Божого дому, що Господь загородив їй дорогу. І відтоді розпочинається її життя у покаянні.
Марія повністю перемінила свій спосіб життя і залишилася у Святій землі, щоб спокутувати свої гріхи. Але мимохіть у вас може виникнути запитання: чому саме цю жінку Господь таким дивним знаменням зупинив, і чому Він нас із вами не зупиняє? Чому туди заходили гурми людей і, напевно, серед них були грішники, можливо, значно більші грішники, ніж ця бідна єгипетська куртизанка, блудниця? Вона, може, опинилася у цьому становищі через бідність і легковажність? Чому зупинили її одну? Чому Бог вибрав її? Якщо, поклавши руку на серце, кожен подумає, то ця сила мала би і нас відкинути від порога храму, бо ж ми негідні увійти туди через свої гріхи.
Безпосередньої відповіді житіє нам не дає, але ми можемо здогадатися, в чім тут річ. Чому Марія вибрана? Бо, очевидно, у цієї неграмотної, упалої, молодої, нещасної жінки була велика душа. Господь вирізнив її, зупинив її. щоби розбудити її сумління. Вона хотіла прийти і поклонитися Господньому гробу у простоті свого серця, здавалось би зіпсованого, але насправді в глибині чистого. Вона не просила в Бога нічого, а лише хотіла прийти і встати перед місцем Його Голготи. Напевно, туди прийшли тисячі людей, які молилися, – одні за здоров’я, інші за багатство, треті за успіхи в своїх справах, четверті молилися за своїх дітей – у кожної людини знайдеться своя потреба. А Марія нічого не просила, вона лише хотіла наблизитися до Господа, і найбільше її вбило те, що навіть це для неї заборонено.
Це має привести нас із вами до важливої думки. Хоча Господь велить нам: «Просіть і дасться вам», все-таки найосновніше – це просити в Бога не Його дарів, а того, щоб Він сам, Його сила, Його благодать, Його любов перебували з нами.
Нині в Євангелії ми з вами читали, як двоє учнів – незадовго до розп’яття, – уявляючи собі, що Господа чекають слава і почесті, просили в Нього, аби Він поставив їх праворуч і ліворуч свого престолу. Якби вони відчували, що у цей час переживає Господь, наближуючись до місця свого страждання, вони б не зверталися до Нього з таким проханням. Але вони переймалися своїми мріями, своїми бажаннями і тому вони просили. Чи не так само й ми з вами, стоячи перед хрестом Спасителя, звертаємося до Господа лише з тим, що нам треба.
Кожен із вас знає, що коли ми не маємо особливої потреби, коли у нас усе спокійно, наша молитва холоне, вона ледь жевріє, ми мусимо змушувати себе стати на молитву. І навпаки, в складних обставинах, у хворобах, у труднощах, у випробуваннях – ось тут, коли грім ударить, то хлоп перехреститься. Отже, нас лише потреба, як виявляється, спонукає до молитви. Отже, якби у нас було все гаразд, якби Господь дав нам усі дари, про які зазвичай мріють люди, – здоров’я, успіх, щастя у сімейному житті, в роботі – ми, може, тоді навіть не молились би? Ми би, холодно Подякувавши Йому, розсіяно, швидко про це забули б? Так буває, і ми це знаємо зі свого гіркого досвіду. Так буває…
Але у 26 псалмі, який ми часто повторюємо: «Господь – оборонець життя мого; кого злякаюся?», – йдеться про людей, що шукали самого Господа, бо їм уже ніщо на землі не потрібне. Ось найосновніше – полюбити Госпо¬да Бога всім серцем своїм, усією думкою своєю, усією силою своєю. «Обличчя моє шукайте», – каже Господь через псалмопівця (Пс. 26,8). Отже, шукайте не лише мо¬їх дарів, які я вам даю, а шукайте самого мене. Любов до Христа – основа нашого духовного життя. Якщо цього не буде, ми станемо як погани, що приходять до своїх Богів отримати те, що їм треба.
Наша молитва має очиститися від користі. Те, що ми просимо, як дитина просить у мами, так і треба чинити, але ж дитина любить свою маму. Воно ж не лише тягнеться до руки, яка дає подарунок чи щось необхідне. Дитинча тягнеться до самої мами, бо вона любить його і тому що воно має любов до тої, яка його народила і носила на руках.
І наша молитва має бути саме така! Не лише до сповненої благ Господньої руки треба нам тягнутися, а й самого Господа бачити, який завжди має бути перед нами – неначе розіп’ятий перед нашим лицем.
Протопресвітор Олександр Мень
