Проповідь на неділю блудного сина

В сьогоднішню неділю для наших духовних роздумів Церква пропонує нам притчу, яку ми традиційно називаємо притчею про блудного сина. Правильніше було б її називати притчею про батьківську любов, притчею про двох братів чи притчею про старшого брата. Читаючи та роздумуючи над нею, нам не слід забувати євангельський контекст, адже в цій притчі Ісус звертається до Своїх противників, які закидали Йому те, що Він спілкується і маргіналами та добре ставиться до грішників та митарів.

Кожен із нас, хто чув чи читав цю притчу, досить легко ототожнює себе з молодшим сином, трохи важче із старшим, але суть притчі полягає в тому, щоби ми стали подібними до отця. Стати не лише тим, кому все прощено, але стати також і тим, хто сам прощає; щоби ми були не лише тими, на кого очікують та добре приймають вдома, але, щоб ми були рівно ж тими, хто очікує, приймає з любов’ю, співчуттям та прощенням.

В часи Ісуса Христа, коли була розказана ця притча, люди намагалися жити однією родиною. Спільно обробляли землю, а чим більша була сім’я, тим більше було робочих рук.  Господь бере до прикладу таку родину: батько та двоє синів. Один із цих синів, молодший, звертається до батька з проханням: «Тату, дай мені ту частину маєтку, що мені припадає» (Лк. 15:12). Батько мовчки погоджується і віддає, а син забирає гроші, їде в далекий край, де з легковажності, з браку досвіду все промарновує. Він живе в блуді та розпусті, навіть не зауважує як обірваним жебраком опиняється на вулиці. Він наймитує та в якогось багача пасе свиней, але він цього його стан не покращується.

Євангеліє говорить: «І він бажав би був наповнити живіт світ стручками, що їх їли свині, та й тих ніхто не давав йому» (Лк. 15:16). Так він жив, але одного разу він отямився, згадав про свого батька та й подумав собі: «Скільки то наймитів у мого батька мають подостатком хліба, а я тут з голоду конаю. Встану та й піду до батька мого і скажу йому: Отче, я прогрішився проти неба й проти тебе! Я недостойний більше зватися твоїм сином. Прийми мене як одного з твоїх наймитів» (Лк.15:17-19).

Так він і вчинив. Коли він наближався до свого дому, батько вибіг йому назустріч та повернув йому синівську гідність. «Притьмом принесіть найкращу одіж, одягніть його, дайте йому на руку перстень і сандалі на ноги. Та приведіть годоване теля і заріжте, і їжмо, веселімся, бо цей мій син був мертвий, і ожив, пропав був, і знайшовся. І вони заходились веселитися» (Лк.15:22-24).

Основне в цій притчі навіть не те, що блудний син повернувся до батьківського дому, але основне є те, що батькові стало шкода свого сина. Батько не може холодно відкинути свою дитину, бо він все рівно її любить і готовий завжди її простити. Він навіть не дав цьому синові сказати заготовані слова покаяння, він відразу повертає йому синівський статус, не ставить жодних умов, не вимагає ніяких обіцянок.

Він говорить слугам, щоб принесли найкращу одежу, приготували банкет та всі веселилися, бо його син знайшовся. Здавалося б, що на цій такій радісній ноті можна було б притчу і закінчити. Проте тут говориться ще й про старшого сина. Портрет старшого сина змальований досить вдало. Слуга говорить йому: «Твій брат прийшов», – але він перестав думати про цього блудного сина як про брата. Він дорікає своєму батькові: «Це син твій». Він дорікає своєму батькові: «Я скільки років тобі служу», хоча вони працювали як рівні, бо все, чим володів батько належало і старшому синові.

Ось слова, котрі найкраще характеризують опонентів Ісуса: «Я ніколи не порушив твоєї заповіді». Саме цими словами хвалилися фарисеї, показуючи свою зверхність над іншими. В ділах Ісуса ми можемо бачити щось нове. Грішники та відкинуті зустрічають щирий прийом та знаходять дружбу Ісуса. Проте, де б не здійснювалася Божа благодать завжди є ті, котрі будуть закидати, що Бог не може бути щедрим, що Він не повинен забувати про людей, котрі не зробили нічого злого.

В поведінці старшого сина ми можемо побачити своєрідний синдром «старшого сина». Він проявляється в таких речах: найперше, зникає любов до ближнього, в притчі бачимо це, коли старший брат не називає молодшого на ім’я,  ані братом, натомість каже: «Це син твій». Якщо  в нашому щоденному житті ми говоримо: отой, ота або вживаємо інші займенники, то нам варто задуматися. Другою ознакою такого синдрому є вихваляння: «Ось я скільки років служу тобі і ніколи заповіді твоєї не переступив». Такі люди значно перебільшують своє значення та вважають, що без них завалиться цілий світ. І наостанок вражені цим синдромом вони перебільшують гріхи ближніх. Звернімо увагу на слова старшого брата: «Цей син твій, змарнував добро своє з блудницями». Жодного разу ні батько, ні молодший син не говорять про блудниць. Ми тут бачимо перебільшення гріхів своїх ближніх на фоні впевненості у власній праведності та відсутності любові.

Притча, звичайно, що не є закінченою. Нам би хотілося знати, що відбулося дальше, як поведе себе молодший брат, чи ці два брати примиряться, чи старший син повернеться додому, щоби розділити радість із батьком чи він так і лишився непримиренним та озлобленим? Проте Господь залишає нас в певному такому незнанні, щоб ми самі продумали продовження історії та своє місце в ній. Притча немає кінця, бо кожен із нас дописує її власним життям.

То ж задумаймося, як закінчиться наша особиста історія? Чи не варто її переписати, допоки ще не пізно?

Вам також має сподобатись...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Facebook Auto Publish Powered By : XYZScripts.com