Десята заповідь: Не пожадай власності ближнього твого

Природа не терпить порожнечі. Людина є особою, а отже кимось, створеним для того, щоб віддати себе іншим, щоб радіти, коли їм добре, та знаходити вихід, коли когось спіткало або комусь загрожує зло. Отож, якщо людина не хоче любити своїх ближніх, то вона звертатиметься до них у такий спосіб, що нищитиме себе. Наприклад, через заздрість. Почнімо від заздрості у справах матеріальних, якій підлягають ті, хто – як говорить святий Тома Аквінський – «вирушають у дорогу, яка веде в нікуди». Адже гроші та багатство минають, а отже не можуть бути остаточною метою людини. Хто визнав їх своєю остаточною метою, той прямує в нікуди. «Свої очі ти звернеш на нього, – й нема вже його: бо конче змайструє воно собі крила, і полетить, мов орел той, до неба…» (Прип. 23, 5). «Минається і світ, і його пожадливість, а хто Божу волю виконує, той повік пробуває!» (1 Ів. 2, 17).

Ця заздрість особливо полюбляє використовувати різні штучні потреби. Ті рекламні фахівці, які не вагаються звертатися до різних темних механізмів у людині, знають, наприклад, як багато можна осягнути, викликаючи в людині так зване трикутне прагнення. Воно полягає у тому, що я прагну мати якусь річ не тому, що вона мені потрібна, а тому, що її має хтось третій.
Отож, усвідомлюючи собі штучність багатьох наших потреб, ми можемо помітити сміховинність тих наших заздрощів, які стимулюються цими потребами. Тут, може, варто ще пригадати геніальне означення Юліана Тувіма, що то є речі, необхідні для життя. А саме, це такі речі, про існування яких нашим прадідам навіть не снилося.

Нагорода за правильне формування своїх матеріальних потреб та прагнень є величезною. А саме, у якомусь дуже реальному сенсі, увесь світ стає наче моєю домівкою. Чудово зауважив це наш видатний, але, на жаль, дуже мало відомий мислитель Генрік Ельзенберг: «Хтива людина для власного користування викроїла собі з усього існуючого тільки те, що їй безпосередньо придатне і це зжирає: яка убогість! Людина, яка зреклася, не дбає про те, що їй менше, а що більше може придатися; вона максимально спростила своє особисте життя; але зате їй відкривається в усьому блиску своєї непорочної об’єктивності цілий змінений світ, в якому вона вже не має жодних вкладів, ані інвестицій, бо викинула з себе усіляку хтивість і не прагне вже плоду діл своїх. Коли вийде на вершину гори і охопить поглядом виднокіл, і знає: оце жодний шматок цієї життєдайної, великої землі не є її власністю – саме тоді вона уся належатиме їй. Ця людина не заплямувала її жодною егоїстичною користю, яку б вона тягнула з неї для себе; вона є чистою, і людина з чистим сумлінням може тішитися її красою».

Крім того, нестачу любові до ближнього ми намагаємося заповнити заздрісним зацікавленням нематеріальними цінностями, які посідає інша людина. Можна, на жаль, відверто говорити про нашу манію порівнювати себе з іншими. Ближньому можна заздрити буквально з будь-якого приводу: заздрити здоров’ю, здібностям, середовищу, в якому він був народжений і вихований; тому, що має добру дружину, або чоловіка, вдалих дітей; його темпераменту, професії, його більшим або меншим успіхам, ба навіть тому, що він чинить добро. Саме цієї останньої заздрості стосуються різкі слова з недільної вечірні: «Це бачить безбожний та гнівається, скрегоче зубами своїми та тане» (Пс. 112, 10).

На жаль, ми мусимо сказати собі гірку правду: хто поступився манії постійного порівнювання себе з іншими, той значною мірою марнує своє життя. Бо він ані відчуває своєї особистої неповторності, ані розуміє тих життєвих завдань, які тільки він – і ніхто інший – може виконати.

Звичайно, нас є багато мільярдів, але такого, як я, Бог має тільки одного. Кожного з нас Він полюбив окремо, поіменно, кожного з нас вибрав «перше закладин світу, щоб були перед Ним ми святі й непорочні, у любові» (Еф. 1, 4). І кожен з нас – з таким, а не іншим здоров’ям, з таким, а не іншим природнім і суспільним посагом, з таким, а не іншим чоловіком, чи жінкою і т.д. – є покликаний Богом виконати своє життєве призначення. Цю увагу та енергію, які я марную на те, щоб заздрити долі ближніх, я повинен радше присвятити тому, щоб прислухатися до Божої волі. Бо справді варто почути і виконувати все те, до чого закликає мене Той, Який любить мене більше, ніж я можу собі уявити.

Однак безпосереднім предметом десятої заповіді є наше ставлення до прагнень матеріальних. Поставмо собі головне питання: як відрізнити обґрунтовані і допустимі прагнення благ матеріальних від прагнень недопустимих? Адже заповідь стосується тільки цих останніх. Багато навіть зла може спричинити наївна, а іноді й перекручена мораль, для якої є підозрілим кожне прагнення збагачення та матеріальної стабілізації. Бо якщо в теорії не розрізняють обґрунтованих економічних мотивацій і мотивацій неприпустимих, то важко сподіватися, щоб це могло добре вплинути на моральність економічної практики.

Отож, економічні мотивації є не тільки допустимі, вони є навіть бажані. Адже без них не могли б бути здійснені багато чудових ініціатив, а також економічних досягнень, завдяки яким вдалося розв’язати не одну важку суспільну проблему. Зло починається лише тоді, коли мотиваційний обрій людини обмежується – об’єктивно чи суб’єктивно – до прагнення збагачення. «Остерігайтеся всякої зажерливості, – бо життя чоловіка не залежить від достатку маєтку його» (Лк. 12, 15).

На жаль, трапляється, що якась економічна діяльність навіть об’єктивно нікому не служить, що є навіть шкідливою й свідчить не лише про моральну, але також і професійну деградацію свого носія. Це стосується не тільки виробництва наркотиків та торгівлі зброєю. Чичиков купував «мертві душі», хтось інший виманить страхове відшкодування за пожежу, яку сам навмисне вчинив, ще інші використають якісь недоліки в кредитних правилах. Отже, немає можливості чесного збагачення шляхом уявної економічної діяльності. Таким чином, можна найвище збагатитися безкарно. Але тимчасово. Бо буде ще суд Божий.

Однак що думати про економічну діяльність об’єктивно корисну для суспільства, якою хтось займається тільки й виключно задля власного збагачення? Ця модель здається суто теоретичною, яка ніколи не зустрінеться в дійсності. Бо якщо ця діяльність не порушує морального закону, то потрібно припускати, що її мотивація є глибшою і кращою, ніж сам її автор це собі наразі усвідомлює. Оскільки здається малоймовірним, щоб економічні дії, розпочаті з буденних мотивів, не були заражені якоюсь кривдою, паразитизмом або принаймні бездушною байдужістю до чийогось горя. Якби було інакше, то чи Господь Ісус присвятив би стільки уваги вмовлянню багачів. «Яка ж користь людині, що здобуде ввесь світ, але душу свою занапастить?» (Мр. 8, 36).

На закінчення розглянемо парадоксальний вислів Апостола Павла про Христа: «Він, бувши багатим, збіднів ради вас, щоб ви збагатились Його вбозтвом» (2 Кор. 8, 9). В своєму найглибшому сенсі це формулювання коротко передає сенс таємниці Втілення: Син Божий для того принизився і перейнявся нашою людською природою, щоб нас звеличити та вчинити учасниками своєї Божої природи.
Однак контекст цього вислову вказує на ще інше значення, більш практичне: щоб ти міг допомагати бідному, мусиш бути багатим, але по-справжньому багатим. Навіть коли приходиш до бідного з матеріальною допомогою, то чимось радше другорядним є твої матеріальні можливості, найважливіше, щоб ти був багатий «і словом, і розумом, і всякою пильністю» (2 Кор. 8, 7). Бо якщо забракне тобі правдивого багатства, духовного, то бажаючи допомогти ближньому, можеш легко – навіть не схотівши того – принизити його і образити його гідність.

Отож, істинно багатим, у значенні, що перевищує усі слова, є, звичайно, сам Бог. Це є специфічний погляд Павла, не знайдемо його (принаймні в такому формулюванні) ані в Старому Заповіті, ані в інших новозавітніх текстах. Бог є «багатим своєю благодаттю», «щедро її на нас вилляв у всій мудрості та розумі» (Еф. 1, 7; пор. 1, 18; 2, 4.7; 3, 16; Кол. 1, 27; 2, 3). «Той же Господь є Господом усіх, багатий для всіх, хто кличе Його» (Рим. 10, 12; пор. 2, 4; 9, 23; 11, 33). І саме тому, що Він є істинно Багатим, Він зуміє обдаровувати таким чином, щоб нас навіть найменшою мірою не принизити. Він, Багатий, сам стає убогим, коли хоче збагатити нас.

І такою, власне, є євангелічна перспектива заповіді «Не пожадай жодної речі ближнього твого»: радше намагайся допомагати йому. Якщо потрібно, також і матеріально. Але не нехтуй можливістю ділитися істинним багатством, до якого ти отримав доступ завдяки вірі. І намагайся чинити це з усією повагою до гідності особи твого ближнього.

о. Яцек Салій

Джерело: propovidnyk.com.ua

Вам також має сподобатись...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Facebook Auto Publish Powered By : XYZScripts.com