Київська Церква та Фераро-Флорентійський Собор

Спроба відновлення сопричастя

Прибувши до Царгороду, Йона з’ясував, що на митропо­личий престол уже призначено грека Ісидора. Грек за поход­женням, Ісидор обійняв митрополичу катедру Києва в 1437 p., а вже роком пізніше взяв участь у Фераро-Флорентійському Соборі, метою якого було об’єднати розділену від 1054 р. Цер­кву. Ініціював собор цісар Іван VI Палеолог, а папа Євген IV підтримав ідею імператора. Київська Церква була надзвичай­но зацікавлена в справі об’єднання, адже, будучи дочірньою Церквою Константинопільського патріархату (бо саме звідти прийняла християнство Київська Русь), вона ніколи не припи­няла контактів із Церквою Латинською навіть тоді, коли по­між Православною та Католицькою Церквами існував розкол. У 1439 р. було офіційно підписано акт про об’єднання Церков. Промоутером унії на київських землях був митрополит Ісидор. Після свого повернення із Собору він навіть відслужив служ­бу в латинській катедрі в м. Новий Сонч з метою підкресли­ти рівність обидвох обрядів. Такі дії митрополита не подоба­лись московському князю, який постановив усунути Ісидора з митрополичого престолу У 1448 р. митрополита Ісидора було засуджено Московським Собором за участь у Фераро-Флорентійському Соборі, а новим митрополитом у Москві було потверджено Йону супроти волі патріарха Константинопольського, який підписав унію і не бажав святити нового митро­полита за життя Ісидора.

Зрештою Флорентійська унія не зазнала успіху й на Сході, більшість грецького духовенства та мирян не сприйняли її, а ініціаторів останньої назвали єретиками і відступниками. Із падінням Константинополя у 1453 р. справа унії повністю занепала.

Ісидор керував Київською Митрополією до 1458 p., а потім зрікся свого уряду. Патріарх Константинопольський, який на той час перебував у Римі, бо Константинополь захопили тур­ки, наступником митрополита призначив Григорія Болгарина. Однак московські князі не визнавали права Григорія на мит­рополичий престол, бо мали свого ставленика Йону Більше того польський правитель із суто політичних мотивів підпо­рядкував українські єпархії на своїй території митрополитові московському. Щоб якось врегулювати ситуацію, що склалася, у 1458 р. було визначено новий канонічний статус Київської митрополії. Відповідно до нього під юрисдикцію Григорія від­ходили всі київські єпархії на території Литовської держави та Польщі, загалом – 11.

15 грудня 1448 року собор духовенства московської Цер­кви розірвав канонічне спілкування з Вселенською патріар­хією, самовільно поставивши митрополита Рязанського Йону митрополитом (Київським) Московським. Через десять років по цьому Московський собор формалізував цей акт церковно­го сепаратизму, чим фактично ствердив про автокефальність Московської Церкви. Константинопольський Патріархат, як і інші Помісні Церкви світу, не визнавав канонічності цього діяння впродовж 141 року. Московське духовенство, підтри­муване світською владою, наважилося всупереч волі патріарха та без його благословення після смерті Йони в 1461 р. обрати новим митрополитом Теодосія, який прийняв титул митропо­лита московського.

У 1474-1480 p.p. київський митрополичий престол обіймає прихильник Флорентійської унії – митрополит Мисаїл, який через наступ латинства звертається до папи з проханням вти­хомирити наступ польського католицизму. Наступником Мисаїла на престолі став Йосиф Болгаринович (1497-1501 p.p.). Цей київський митрополит на відміну від свого попередника контактує з патріархом константинопольським, який не лише визнає правдивість Флорентійської унії (прихильником якої був київський митрополит), а й благословляє останнього на управління митрополією.

Назар Петрів
Короткий нарис історії УГКЦ